Василь Шкляр - Ключ (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx394 Кб3648
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2656 Кб3383

— А хто? — я по­дивив­ся на Жо­ру Го­рило­вича. Він склав гу­би тру­боч­кою‚ мов­би без­гучно нас­висту­вав. Так вда­ють аб­со­лют­ний спокій‚ і в Жо­ри це не­пога­но ви­ходи­ло. Він по­хитав своєю гру­шею і навіть зле­гень­ка всміхнув­ся.

— Хто? — ти­хо і влад­но спи­тав я‚ ніби моє тут бу­ло звер­ху.

— Су­ка‚ — ска­зав Яр­чук. — Це во­на й­ого вби­ла.

Те­пер зак­ли­нило мої без­до­ган­но зма­щені коліщат­ка, і я ту­по по­дивив­ся на Камілу:

— Ти? Я не повірю.

Нічний ме­телик знов уда­рив­ся об шиб­ку.

— Я‚ — ска­зала во­на‚ див­ля­чись в од­ну‚ ли­ше їй ви­диму точ­ку.

— Навіщо ти це зро­била?

— З жа­лю‚ — ска­зала во­на. — Аль­оша і так не хотів жи­ти. А во­ни… во­ни б над ним зну­щали­ся‚ перш ніж… Тоді я ви­хопи­ла в Са­ви пісто­лет і вис­тре­лила. Я са­ма не знаю‚ як це вий­шло. Не хотіла‚ щоб й­ого му­чили.

От­же‚ все та­ки coup de qrace — удар з жа­лю‚ а певніше — удар‚ що кла­де край му­кам.

Я не міг зми­рити­ся з кра­хом своєї логіки‚ не міг спокій­но ди­вити­ся‚ як знов роз­си­паєть­ся моє на­мис­то‚ і‚ на­мага­ючись й­ого вря­тува­ти‚ ска­зав Са­ватію:

— Але фак­тично уби­ли й­ого ви. Камілин постріл тіль­ки ви­пере­див ваш‚ щоб не зав­да­вати Ос­тапчу­кові біль­шої му­ки.

— Ні‚ — ска­зав він‚ і й­ого чер­воні що­ки сіпну­лися під на­падом істе­рики. — Я вза­галі ніко­го не вби­вав! — зак­ри­чав Са­ватій. — Я…

— Чо’ ти пе­ред ним вип­равдо­вуєшся? — пе­ребив й­ого Жо­ра Го­рило­вич. — По­ра кінча­ти цю ко­медію… без Каміли. Те­пер у них нічо­го не вий­де. — Пуч­кою ве­лико­го паль­ця він провів по ле­зу но­жа‚ ніби про­бував й­ого на гос­тро­ту.

— Зви­чай­но‚ це ва­ша спра­ва‚ — ска­зав я. — Але по дружнь­ому я б не ра­див вам ць­ого ро­бити. Уже зав­тра вранці тут бу­де спец­наз.

Ви прос­то не­до­оціни­ли ту жінку‚ яка ви­дава­ла се­бе за пу­тану. Ви да­рем­но її звідси ви­пус­ти­ли. Роз­гля­да­ючи нас крізь ру­салоч­ку‚ ви‚ па­не Яр­чук‚ за­цик­ли­лись на од­но­му і не поміти­ли най­го­ловнішо­го. Вас уже ніщо не вря­тує‚ бо є ду­же ба­гато слідів. То­му ви справді мо­жете ме­не вби­ти — од­ним убивс­твом мен­ше‚ од­ним біль­ше — яка різни­ця? До то­го ж на ваш слід справді нат­ра­пив я.

Чо­му б і не пок­ви­тати­ся вам за це‚ як­що все од­но світить виш­ка. Я‚ нап­риклад‚ тут вас цілком зро­зумію. І ди­ву­юсь тобі‚ ба­ча‚ чо­го ти й досі ць­ого не зро­бив. — Я взяв пляш­ку і відпив свій третій ков­ток.

Моя хо­лод­нокров­на зго­да на смерть да­ла чи не най­ра­зючіший ефект зво­рот­ної дії.

— Я ніко­го не вби­вав! — по баб’ячо­му за­вере­щав Яр­чук. — І Голь­ден­берга вішав не я‚ бо ніко­ли не зміг би ць­ого зро­бити сам.

Жо­ро‚ ска­жи й­ому!

Жо­ра Го­рило­вич підвівся‚ але підій­шов не до ме­не‚ а до Яр­чу­ка.

Він роз­махнув­ся і навідліг за­топив у чер­во­ну баб’ячу пи­ку ку­лаком‚ у яко­му за­тис­кав ко­лод­ку но­жа. Са­ватій бер­киць­нув­ся на ліжко‚ і з й­ого що­ки по­лила­ся та­ка чер­во­на кров‚ на­че хтось пе­реки­нув пляш­ку з ка­гором. Він навіть не ох­нув‚ неп­ри­томніючи від уда­ру‚ а мо­же‚ й від стра­ху.

Нас­тупної миті Жо­ра Го­рило­вич уже сто­яв пе­реді мною і‚ зігнув­шись‚ туп­цю­вав з но­ги на но­гу‚ як це зав­жди роб­лять ті‚ що на­пада­ють з но­жем. Він усміхав­ся‚ в й­ого очах зблис­ку­вали такі бо­жевіль­но са­дистські іскри‚ що я пе­реко­нав­ся ос­та­точ­но: Яр­чук ніко­ли ніко­го не вби­вав‚ він і в ць­ому ділі був ли­ше па­сив­ним спос­теріга­чем‚ який от­ри­мував за­дово­лен­ня від спог­ля­дан­ня‚ навію­ючи собі‚ що нас­правді чи­нить усе сам‚ нас­правді здат­ний на все і навіть на вбивс­тво.

— Ска­жи‚ ска­жи‚ що ти все ви­думав‚ ба­ча‚ — ко­лива­лася пе­реді мною ве­летенсь­ка гру­ша з кри­вою па­щекою‚ яку ць­ого ра­зу я не міг діста­ти но­гою. Вар­то бу­ло обіпер­тись ру­ками об биль­ця крісла‚ щоб звес­ти­ся‚ і цей ніж про­низав би ме­не наскрізь. — Ти ж узяв нас на понт‚ а цей сци­кун тобі повірив. Ска­жи‚ що ти ва­ляєш дур­ку‚ а то я тобі за­раз відріжу ву­ха. Чуєш? Що тобі спер­шу відріза­ти — ву­ха чи ніс? Чи і те‚ й те ра­зом. Чи‚ мо­же‚ тобі спер­шу відріза­ти… яй­ця і пос­ла­ти по­сил­ку тій курві. Я знаю‚ де во­на жи­ве. Я знаю на­бага­то біль­ше‚ ніж ти і цей сци­кун‚ який у­яв­ляє се­бе бож­ком.

Мені нічо­го не ли­шало­ся‚ як зно­ву всту­пати у бій­ку з цією го­рилою. При­най­мні я спер­шу пом­ру‚ а вже потім він одріже мені ву­ха і ніс. Не кру­тись‚ моя бідна голівонь­ко‚ не кру­тися‚ ка­жу тобі‚ бо ти па­моро­чиш­ся уже від са­мих оцих слів‚ які ко­лись до­вело­ся тобі по­чути в ка­люжі крові. Але тоді їх бу­ло ба­гато‚ а за­раз він‚ мож­на ска­зати‚ один‚ не кру­тись, і, мож­ли­во, нам по­щас­тить, не підво­дячись із крісла, влу­чити й­ого но­гою в колінну ча­шеч­ку, тіль­ки тре­ба виб­ра­ти слуш­ний мо­мент, бо іншо­го більш не бу­де, тож тре­ба й­ого чи­мось відволікти, ви­бира­ючи той єди­ний мо­мент, і я ска­зав й­ому чис­то по людсь­ко­му, мені аж са­мому гид­ко ста­ло від то­го, як я чем­но звер­нувся до нь­ого, ніби сподівав­ся на якусь поб­лажку чи співчут­тя.

— Жо­ро, — ска­зав я. — Ти чу­дово знаєш, що я не бле­фую, ад­же я сам вип­ро­вадив Ос­тапчу­ка в до­рогу. Він ска­зав мені, ку­ди їде, він сам дав мені ключ від квар­ти­ри на Рогнідинській і поп­ро­сив…

— Що що? — одвісив ще­лепу Жо­ра. — Що він тобі дав? Ключ?

Від квар­ти­ри? На Рогнідинській? Де ж він й­ого взяв? — І рап­том зай­шов­ся та­ким са­танинсь­ким ре­готом, ніби сміяло­ся відра­зу де­сять Ва­силів Іва­новичів. Ма­буть, це був як­раз той мо­мент, ко­ли я мав би відва­житись на свій вирішаль­ний удар, але той са­танинсь­кий регіт приш­пи­лив ме­не до крісла, аж мо­роз пішов по­за шкірою, бо я рап­том збаг­нув, що ска­зав щось не те, я зро­бив не­поп­равну по­мил­ку, пок­ла­да­ючись на свою фан­тазію, яка досі ме­не не підво­дила.

— Ти все бре­шеш, ба­ча, — ска­зав він, підсту­па­ючи до ме­не. — Ти брав нас на понт від са­мого по­чат­ку, а то­му підеш до сво­го Ос­тапчу­ка го­дува­ти раків. Там вам бу­де ве­село, там вас бу­де не тіль­ки двоє, ба­ча. Але пе­ред тим я все та­ки тро­хи те­бе пош­три­каю…

Й­ого гла­дез­на ту­ша на­суваєть­ся на ме­не, ніж виб­лискує в руці, як жи­ве срібло, що так швид­ко дістає до сер­ця, а я ще ні, ні, не діста­ну но­гою до й­ого колінної ча­шеч­ки, хо­ча ця ту­ша вже зас­ту­пила мені весь світ, я нічо­го не ба­чу, крім неї, я тіль­ки чую хи­же са­пан­ня смер­дю­чого звіра, а ще… ще рап­том чую, як десь там, за й­ого спи­ною, різко відчи­ня­ють­ся двері до кімна­ти над прірвою, спер­шу я ду­маю, що то втек­ла Каміла, щоб не ба­чити ць­ого жа­ху, але ні, Каміла зас­тигла на своєму стільці, Са­ватій Яр­чук і досі ле­жить неп­ри­том­ний упо­перек ліжка, і з ра­ни на й­ого щоці те­че кров, мов чер­во­ний ка­гор із ший­ки не­наро­ком пе­реки­нутої пляш­ки, а там, за го­риля­чою ту­шею, яка зас­ту­пила мені весь світ, різко відчи­нили­ся двері.



 

12


 

Далі все відбу­лося в од­ну мить, як удар блис­кавки, ко­ли при її світлі ба­чиш усе довкілля і, засліпле­ний рап­то­вим сяєвом, вод­но­час не ба­чиш нічо­го. У ме­не мов­би бу­ло сто очей, та кож­не око ди­вило­ся крізь ту­ман, і в то­му в’яз­ко­му ту­мані кож­на мить уповіль­ню­вала­ся і роз­тя­гува­лась до безкінеч­ності.

Ту­ша різко, упіво­бер­та по­вер­таєть­ся до две­рей, я схоп­лю­юся з крісла, націле­ний пра­воруч, бо ніж у нь­ого в правій руці, краєм ока ще помічаю, що з ліжка підво­дить­ся, про­чумав­шись, Са­ватій, стріпну­лась із заціпеніння Каміла, по­вер­та­ючи го­лову до две­рей, і в якусь час­точку се­кун­ди, вва­жай, у поль­оті я змінюю своє рішен­ня і про­дов­жую свій по­рив далі пра­воруч, аж до Са­ватія, зовсім лег­ко ви­хоп­люю в нь­ого «Ма­каро­ва», яким він тіль­ки ви­махує і та­ки, ма­буть, справді ще не стріляв ні в ко­го, потім усі мої сто очей шу­га­ють на двері, усі мої сто очей роз­ши­рю­ють­ся до розмірів міся­ця повні, во­ни прос­то роз­ча­ху­ють­ся як від пря­мого уда­ру блис­кавки, бо там, на по­розі — Са­на!!! — на ній моя си­ня теніска в білу кра­поч­ку, на ній сині джин­си, — во­на десь пе­рев­дягла­ся в до­розі, во­на десь зій­шла із то­го мікро­ав­то­буса, во­на цілу до­рогу бу­ла на гол­ках, а десь біля Ка­лино­вого Ку­ща чи Бо­гус­лавсь­ко­го лісу не вит­ри­мала, зій­шла з ав­то­буса і ста­ла до­бира­тися на­зад, до ме­не, во­на поспіша­ла що­духу, лов­ля­чи підряд усі по­путні ма­шини, і от на­решті діста­лася, про­ник­ла в цю твер­джу і ста­ла на по­розі кімна­ти над прірвою — моя ко­хана ко­сич­ка, мої очі тер­нові, сині джин­си і си­ня коф­ти­на у білий го­рошок, яку сто років но­сила, не зніма­ючи, моя столітня ба­буся, вер­ни­ся, ди­тино, ку­ди ж ти прий­шла, тіка-а-ай! — та во­на при­кипіла до то­го по­рогу, в руці у неї ма­лесень­ка «Бе­рет­та», яка поміща­лася на споді її ма­лень­кої су­моч­ки, та­кої ма­лень­кої, що там не вмістив­ся б «Мар­голін», — ки­дай й­ого і тікай! — але во­на при­кипіла до то­го по­рогу, шу­ка­ючи ме­не очи­ма, і, ко­ли в повітрі свис­нув ніж, тіль­ки й ус­тигла змах­ну­ти ру­ками і відвер­ну­тися усім своїм тілом, бо во­на бу­ла ще зовсім ма­лень­ка дівчин­ка і зля­кала­ся то­го свис­ту, во­на прос­то відвер­ну­лася від нь­ого на ко­рот­ку мить, і тієї ко­рот­кої миті ніж увій­шов у неї, як­раз у те місце, де в неї бу­ло кри­ло, во­на скрик­ну­ла, як пташ­ка, і ста­ла нав­знак па­дати із ви­сокості, і па­дала, па­дала ти­сячу літ, це я впер­ше по­бачив, як па­дає пташ­ка із ви­сокості, згор­нувши кри­ла, і я по­мирав ра­зом із нею, я підняв свою мер­тву ру­ку і роз­ря­див усю обой­му в го­рилу, а потім упав на коліна і вис­микнув із її кри­ла дов­гий ніж, на нь­ому не бу­ло крові, він чис­то ся­яв жи­вим сріблом, і в мені спа­лах­ну­ла надія; та відра­зу ж на то­му місці си­ня коф­ти­на у білий го­рошок ста­ла темніти, на ній ши­рила­ся чор­на пля­ма, я за­тис її ру­кою і, не зна­ючи, що ро­бити, поп­ро­сив:

— Са­но, не по­мирай.

Пошук на сайті: