Василь Шкляр - Ключ (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx394 Кб3648
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2656 Кб3383
Я спро­бував у­яви­ти собі ши­рочез­ну‚ за­литу сон­цем до­рогу‚ якою віднині ви­рушу у світлу да­лечінь‚ але на­томість по­бачив ли­ше прос­то­рий ко­ридор; ось я ви­сад­жую но­гою ду­бові двері: спокій­но‚ ру­ки на стіл‚ па­нове ге­нера­ли‚ де ви бу­ли тоді‚ як напівмер­тво­го полігло­та швид­ка за­вез­ла у вит­ве­рез­ник‚ у нь­ого ли­шила­ся крап­ля крові‚ а ваш зад­ри­паний санітар ви­тягу­вав її з ве­ни бруд­ним шпри­цом. Мов­ча­ти! Я ще не все ска­зав. Хто доз­во­лив ото­му по­кидь­кові співа­ти Шев­ченкові «Ду­ми» у ва­шому смер­дю­чому кублі? Пев­на річ‚ й­ому ска­зали‚ що впій­ма­ли націоналіста‚ і співав він нав­мисне‚ але ж‚ па­нове ге­нера­ли‚ тіль­ки ж не Шев­ченка‚ ць­ого я не мо­жу прос­ти­ти вам‚ мо­жу про­бачи­ти те‚ що в ме­не досі після різко­го ру­ху темніє в очах‚ мо­жу про­бачи­ти все‚ але не «Ду­ми». І я прис­тав на Со­кир­ко­ву про­позицію. Він та­ки умо­вив ме­не‚ хо­ча я чха­ти хотів на й­ого «шту­ку» і дар­мо­вий бен­зин‚ пе­реміша­ний з кров’ю‚ — не мо­жу ска­зати‚ що все це бу­ло зай­вим для ме­не‚ од­нак най­дуж­че зво­руши­ло те‚ що Со­кир­ко у ці не­певні ча­си прос­тя­гав мені свою ру­ку‚ і я не міг її відхи­лити‚ я не міг відштов­хну­ти ць­ого сум­но усміхне­ного Фер­нанде­ля.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Сту­пимо на ши­року до­рогу. Ти дізнав­ся про те‚ що я про­сив?

— Зви­чай­но.

Він пішов до сво­го ро­бочо­го сто­лу‚ на який міг би сісти вер­толіт‚ і приніс мені вир­ва­ний з настіль­но­го ка­лен­да­ря ар­ку­шик.

«Яр­чук Са­ватій Да­нило­вич»‚ — про­читав я і роз­губле­но гля­нув на Со­кир­ка.

— Це все?

— А ти біль­ше нічо­го не про­сив.

Справді‚ моє за­питан­ня бу­ло без­глуз­дим‚ ад­же я хотів дізна­тися‚ хто є влас­ни­ком квар­ти­ри‚ але те­пер‚ див­ля­чись на цей ар­ку­шик‚ відчув роз­ча­руван­ня.

Яр­чук… Са­ватій… Тут роз­гу­бив­ся б не ли­ше про­фесій­ний ниш­порка‚ а навіть завіду­вач відділу убивств най­по­пулярнішої сто­лич­ної га­зети.


 

6


 

Відбісну­вали­ся бе­рез­неві завії (во­ни для ме­не най­тяжчі‚ ці ос­танні витівки зи­ми‚ яка за­пов­зає у вес­ну)‚ у скве­рику пе­ред «моїм» бу­дин­ком з усіх сил зад­звеніли си­ниці. Я пе­вен‚ що вес­ну при­носять не жу­равлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вісту­ють осілі си­ниці‚ са­ме їхнє нес­трим­не «цінь цінь» про­буд­жує мер­злу зем­лю‚ продзь­обує кри­гу‚ і тоді з дахів па­да­ють дзвінкі‚ як си­ничий ще­бет‚ краплі‚ а в повітрі пах­не зе­лом і близь­кою мандрівкою.

Мо­же‚ че­рез те‚ що я опи­нив­ся на яко­мусь відь­омсь­ко­му роз­доріжжі‚ у мені постій­но жи­ло відчут­тя до­роги‚ хоч ніби й не бу­ло ку­ди ви­руша­ти: мав те­пер постій­ну ро­боту‚ мав жит­ло‚ в яко­му ме­не ніхто не тур­бу­вав‚ і мав невідступ­ну гри­зоту‚ що осе­лила­ся десь на споді сер­ця і ча­сом ви­пов­ню­вала всень­ке єство.

Мій Гос­по­дар так і не з’яв­лявся‚ жод­но­го ра­зу не по­дав ані звістки‚ ні зна­ку‚ та замість то­го‚ щоб тіши­тися й­ого щедрістю‚ я сприй­мав її як хи­мер­ну но­шу‚ і ця но­ша день у день ста­вала нес­терпнішою.

Де­далі частіше зак­ра­дала­ся дум­ка по­лиши­ти три­над­ця­ту квар­ти­ру й піти собі геть‚ най­ня­ти інше жит­ло‚ про­те я не міг так зро­бити‚ ад­же мені бу­ло довіре­но ключ. І річ не тіль­ки в ць­ому шма­точ­ку ме­талу‚ який мені тре­ба по­вер­ну­ти Гос­по­дареві (мож­на ку­пити но­вий за­мок і сім ключів до нь­ого)‚ а спра­ва у то­му‚ що‚ мож­ли­во‚ мені довіре­но ключ від таємниці‚ яку я кон­че му­шу роз­га­дати. Довіре­но‚ мо­же‚ й не са­мим Гос­по­дарем‚ а во­лею ви­пад­ку‚ ад­же я де­далі біль­ше схи­ляв­ся до дум­ки‚ на яку на штов­хну­ла ме­не Са­на: не­має цілко­витої пев­ності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за од­ним сто­лом. Це міг бу­ти чо­ловік‚ який не­наро­ком по­чув мої бідкан­ня у «Трь­ох по­рося­тах»‚ а відтак осе­лив ме­не у три­над­цятій квар­тирі‚ сподіва­ючись не­заба­ром по­вер­ну­тися‚ або й з іншо­го зло­го чи доб­ро­го наміру.

До цієї роз­плив­частої версії схи­ляло на­сам­пе­ред те‚ що ні я‚ ні жо­ден із моїх ближніх чи дальніх знай­омих‚ у то­му числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трь­ох по­рося­тах»‚ — жод­на ду­ша не зна­ла чо­ловіка на ім’я Са­ватій‚ ніхто не чув прізви­ща Яр­чук‚ хо­ча ли­сий інте­лек­ту­ал євро­пеєць Іван Ма­ловічко по­яс­нив мені‚ що Са­ва тій — це геб­рей­ською (цієї мо­ви не знав навіть я) оз­на­чає су­бот ній чо­ловік‚ а яр­чу­ками ко­лись дав­но на­зива­ли псів‚ котрі ню­хом розпізна­ють відь­ом. Це все ка­зоч­ки‚ Іва­не‚ ска­зав я‚ од­нак Ма­ловічко не по­годив­ся і з гли­боко­думністю Піфа­гора за­пев­нив‚ що всі таємниці світу при­ховані в чис­лах та іме­нах. Ад­же не ви­пад­ко­во ти пот­ра­пив у квар­ти­ру са­ме за но­мером три­над­цять‚ ска­зав Ма­ловічко‚ а як­що по­риєшся в пам’яті‚ то я не зди­ву­юся‚ ко­ли ви­явить­ся‚ що ста­лося це в су­боту. Хай тобі чорт‚ ска­зав я‚ ти прос­то пам’ятаєш‚ що то бу­ла су­бота‚ а те­пер за­биваєш мені ба­ки місти­кою. Ну‚ по пер­ше‚ — не зда­вав­ся Ма­ловічко‚ — я вза­галі ту­ман­но пам’ятаю той день‚ а по дру­ге‚ не я ж наз­вав то­го чо­ловіка Са­ватієм‚ прав­да ж?

Це та­ки бу­ла прав­да. Невідо­мо тіль­ки‚ чи то­го су­ботнь­ого ве­чора до ме­не підій­шов сам Са­ватій‚ чи хтось інший. Як­що ж іти далі за логікою Іва­на Ма­ловічка і тан­цю­вати від прізви­ща Яр­чук‚ то вий­де так‚ що то­го ве­чора су­ботній чо­ловік розпізнав у мені… не­чис­ту си­лу? Сам ти дідь­ко ли­сий‚ ска­зав я Іва­нові‚ од­нак він не об­ра­зив­ся і з підоз­рою свер­длив ме­не своїми хит­ри­ми очи­цями‚ ніби сам був со­бакою яр­чу­ком і те­пер при­нюху­вав­ся до ме­не (це ж Іван Ма­ловічко і наш­тов­хнув ме­не на фран­цузь­ких містиків).

А ще Са­ну на­зивав при­чин­ною‚ ска­зав я‚ та ви всі тут по­суну­лись глуз­дом‚ п’єте‚ цілуєтесь‚ обнімаєте­ся з людь­ми‚ яких у вічі не знаєте‚ потім тіль­ки пле­чима зни­зуєте. За Са­ну ви­бач‚ ска­зав Ма­ловічко‚ я ж не знав‚ що все так по­вер­неть­ся‚ а що­до пам’яті на­шої і здо­рово­го глуз­ду‚ то тут‚ мені здаєть­ся‚ му­симо розділи­ти ви­ну навпіл‚ мо­же‚ тобі діста­неть­ся навіть біль­ша по­ловин­ка.

Це теж бу­ла прав­да‚ й оскіль­ки час­точка від на­шого спіль­но­го ко­роваю на­лежа­ла ще Ва­силеві Іва­нови­чу‚ я зустрівся і з ним.

— Са­ватій‚ Са­ватій… — по­рив­ся Ва­силь Іва­нович у своїй глевкій пам’яті‚ а щоб її роз­во­руши­ти‚ зап­ро­пону­вав роз­ду­шити пляш­ку‚ яку я тут же ви­купив із й­ого без­донної тор­би‚ щоп­равда‚ без націнки. — Яр­чук… Са­ватій… — бу­бонів сам до се­бе Ва­силь Іва­нович‚ підкру­чу­ючи ву­са; зго­дом й­ому тро­хи роз­видни­лося‚ і він зак­ри­чав‚ шар­па­ючи ме­не за ру­кав: — Та це ж Са­ва! Сав­ка!!! — і за­рего­тав‚ як са­тана.

— Ти й­ого знаєш? — ви­тяг­нувся я у стру­ну.

— Ко­го? — не зро­зумів Ва­силь Іва­нович.

— Са­ватія. Хіба я про ко­го пи­таю?

— То я ж тобі ка­жу‚ що Са­ватій — це Сав­ка. Ско­роче­но. Од­но­го Сав­ку я доб­ре знаю‚ ми з ним не раз но­чува­ли в ка­пезе. Не го­лова‚ я тобі ска­жу‚ а Кабмін. Оце як по­паде­мо в те ка­пезе‚ що ко­ло вок­за­лу‚ то там уночі чу­ти‚ як гур­ко­тять поїзди. А Сав­ка геть чис­то знає роз­клад тих поїздів‚ ко­ли і ку­ди який їде. То це як по­чує гуркіт‚ то зра­зу ска­же‚ кот­ра го­дина‚ віриш?

— Вірю‚ але ска­жи мені‚ чи був то­го ве­чора Сав­ка у «Трь­ох по­рося­тах»?

— Ні‚ він тут геть не бу­ває. Сав­чи­на те­риторія на вок­залі.

Зро­зуміло. Спи­тав у хво­рого здо­ров’я.

— А та­ке прізви­ще‚ як Яр­чук‚ тобі щось го­ворить?

— Яр­чук… Яр­чук… — знов за­бубонів Ва­силь Іва­нович‚ та вид­но бу­ло‚ що він й­ого впер­ше чує‚ од­нак‚ щоб не ос­ту­дити інте­рес до своєї пер­со­ни‚ ска­зав: — Яр­чук‚ гм… На­че десь чув. Це щось ове­че?

— Со­баче‚ — розізлив­ся я‚ зро­зумівши‚ що на Ва­силя Іва­нови­ча тут най­мен­ша надія.

Десь поміж ним‚ цією хо­дячою пив­ничкою та інте­лек­ту­алом Іва­ном Ма­ловічком зо­лоту се­реди­ну посідав Сергій При­ходь­ко.

Він та­кож сном ду­хом нічо­го не чув про Са­ватія Яр­чу­ка‚ але замість то­го‚ щоб во­дити ме­не за но­са чи за­бива­ти мізки магією чи­сел‚ по дружнь­ому зас­по­коїв:

— Ну що ти все мор­дуєшся з тим чо­ловіком? Ну‚ дав тобі ключ‚ ну‚ за­бив­ся десь у глу­хий ку­ток‚ пи­ше або ма­лює‚ чи миє по­суд на Брай­тоні. Ска­жи спа­сибі‚ що так слав­но вий­шло‚ а то місця собі не зна­ходиш. Хіба не знаєш‚ що най­тяж­че бо­роти­ся з ти­ми труд­но­щами‚ які ми самі собі ви­гадуємо? З’явить­ся твій Са­ва­оф чи як там й­ого‚ ще й не ра­дий бу­деш‚ що так швид­ко вер­нувся.

— Усе це так‚ Сергію‚ та ба­чиш‚ він навіть роз­ра­хун­ко­вої книж­ки не ли­шив‚ щоб спла­чува­ти за квар­ти­ру.

— Ян­го­ле мій! — щи­ро засміяв­ся При­ходь­ко. — І ти ще пра­цюєш у га­зеті? Го­лова Нац­банку рік не пла­тить за квар­ти­ру‚ вся пре­зидентсь­ка рать че­кає інфляції‚ щоб роз­ра­хува­тися за жит­ло копій­ка­ми‚ а тобі не да­ють спа­ти яки­хось три місяці? Я ко­лись в од­но­го дідка два ро­ки пе­реби­вав­ся‚ по­ки той на дачі сидів. Ду­мав‚ він мені пе­репи­ше квар­ти­ру‚ але знаєш‚ як це бу­ває: ко­ли вже на ла­дан ди­хаєш‚ то зна­ходить­ся п’яте ко­лесо до во­за.

Отож простіше ди­вися на світ і не шу­кай су­переч­ностей там‚ де їх не­має. Ми всі до­коти­лися вже до то­го‚ що най­дуж­че нас не­поко­ять нор­мальні речі. П’ятірку не­має в ко­го по­зичи­ти. Заспівай — і те­бе за­бере міліція. А ти ще хо­чеш знай­ти лю­дину…

Пошук на сайті: