Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3740
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3263
Невісточ­ка моя до­рога вис­три­гала вов­ну на козі, а тоді ба­чу — хрест вис­три­жено на гру­дях у моєї Мань­ки. Ну, це вже, лю­донь­ки добрі, на смерть мені по­роб­ле­но. Я б і не зна­ла, що то невістка ви­ною, та як прий­шла до от­ця Се­рафи­ма, то її го­лосом за­гово­рила.

Од­нак бу­ли тут і такі, з ко­го сло­ва не ви­тяг­неш. Про оту мов­чазну жінку, що мо­лоти­ла се­бе по жи­воті, роз­повіла ста­рень­ка ба­буся:

— Та хіба ж ви не чу­ли, що во­на оце зовсім не­дав­нечко на­роди­ла чор­та?

— Чор­та? Яко­го?

— З ріжка­ми й ра­тич­ка­ми, яко­го ж іще! Тіль­ки ду­же ма­нюнь­ого. Бісе­ня, сла­ва Бо­гу, на­роди­лося мер­твим, і й­ого спа­лили. А це во­на знов за­вагітніла…

Я відчу­ла лег­ке збуд­ження. Чи то від про­чита­ного, чи від жадібних пог­лядів Івань­ка, який уже за­ховав­ся за ку­щами руж, але, пев­на річ, не зво­див з ме­не очей.

Далі отець Се­рафим сам охо­че по­яс­ню­вав, як він лікує лю­дей, одер­жи­мих зли­ми ду­хами.

— Я роб­лю це ли­ше мо­лит­ва­ми і нак­ла­дан­ням рук.

Нічо­го тут за­боро­нено­го чи бо­гохуль­но­го не­має. Це не мої мо­лит­ви, а треб­ник Пет­ра Мо­гили, зок­ре­ма й­ого мо­лебень «Об ізгнанії не­чис­то­го ду­ха», на­писа­ний ще 1648 ро­ку. Од­нак ніхто з те­перішніх свя­щеників й­ого

не чи­тає, бо во­ни бо­ять­ся. Бо­ять­ся вик­ли­кати по­той бічні си­ли… Ви не віри­те в по­тойбічні си­ли? Тоді ви не віри­те і в Бо­га. Бо як­що є Бог, тоді є і ди­явол. Як­що є доб­ро, то ви­ходить, що є і зло.

Те­пер що­до рук. Якось я сидів, три­ма­ючи до­лоні од­на до од­ної, і рап­том відчув, що во­ни відштов­ху­ють­ся.

Так, ніби між ни­ми є не­види­ма пру­жина і, щоб сту­лити до­лоні, потрібно цю пру­жину стис­ну­ти. Отак я й зро­зумів, що во­лодію яко­юсь особ­ли­вою си­лою…

Я ли­ше посміяла­ся над од­кро­вен­ня­ми от­ця Се­рафи­ма, бо й гад­ки не ма­ла, що ми­не який­сь час — і я на собі відчую цю «особ­ли­ву си­лу». А тоді я со­лод­ко по­тяг­ну­лася в шез­лонґу й за­пита­ла в Івань­ка: — І ти віриш в оці бай­ки?

Він сплів свої довгі пальці, зви­висті й заг­нуті тро­хи на­зад, і підпус­тив очі під ло­ба. При ць­ому був схо­жий на Го­мера, яко­го скуль­птор зоб­ра­зив чо­мусь сліпим.

— Вірю.

— Чо­му?

— Бо Івань­ко й сам чорт, — ска­зав він і пе­реваль­цем пішов до річки, швид­ко пе­реби­ра­ючи виг­ну­тими в ко­лесо но­гами.

Мені рап­том ста­ло й­ого жаль. Навіть май­ну­ла лег­ко важ­на дум­ка, що я змог­ла б й­ому доз­во­лити знач­но біль­ше, ніж він собі у­яв­ляє. Втім, цілком мож­ли­во, що са­ме це він як­раз у­яв­ляв ду­же час­то.


 

2


 

Ціка­во, що те­пер ска­зав би Івань­ко, як­би я роз­повіла й­ому про га­да, кот­рий ви­нюшив на лісовій га­лявинці мої тру­сики й не­помітно заліз у сум­ку? Хо­ча я приб­лизно здо­гаду­юсь.

— То Івань­ко пе­реки­нув­ся у ву­жа, — ска­зав би він.

Вог­ненний ан­гел. Я все ще кру­тила­ся пе­ред дзер­ка­лом, стри­воже­на тією зміюкою, ко­ли знад­во­ру до­линув сиґнал ав­то­мобіля й запізніло за­гав­кав наш роз­ле­дачілий Тре­зор — при­нес­ло ко­гось чу­жого.

Потім зас­крипіли східці, я вся нап­ру­жилась, але до спальні за­зир­нув Івань­ко й зля­кано за­шепотів:

— Во­ни зно­ву приїха­ли! — засліпле­ний стра­хом, кар­лик ніби й не ба­чив, що я го­ла голісінь­ка. — Івань­ко ска­же, що вас не­має вдо­ма.

— Хто — во­ни? — спокій­но спи­тала я.

— Го­ломозі!

— Ска­жи їм, що я за­раз вий­ду.

— Не тре­ба. Івань­ко знає, як їх спро­вади­ти. За ни­ми тіль­ки сму­га ля­же. Івань­ко наб­ре­ше, що ви пішли по гри­би.

— Я вже й­ду, — ска­зала я роз­дра­това­но, на­кида­ючи на го­ле тіло ку­цень­кий ха­лат кен­гу­ру.

«По гри­би»… Він що, і там підгля­дав за мною чи, мо­же, чор­тись­ко чи­тає дум­ки?

Я по­вагом вий­шла на подвір’я і прис­ми­рила пса, який, уг­ледівши ха­зяй­ку, пос­лужли­во роз­гавкав­ся на всю гор лян­ку.

Біля воріт сто­яв ту­пори­лий джип зі сліпи­ми ши­бами, а на хвіртці вже висів гість — на ди­во, не ту­пори­лий і навіть не го­ломо­зий, він рад­ше ски­дав­ся на стра­хово­го аґен­та, кот­рий, аби док­ли­кати­ся гос­по­даря, дра­тує со­баку. Ху­дий, ви­сокий — та­кий собі сим­па­тич­ний глис­тюк з тро­хи пе­ре ко­шеним від посмішки ро­том.

— Привіт, зо­лот­ко! — ска­зав він, од­верто роз­гля­да­ючи ме­не з ніг до го­лови. — Ми від Су­хого.

— Я не приз­на­чала зустрічі ні су­хому, ні мок­ро­му. Що тре­ба?

— Де Нес­тор?

— На фірмі, — сте­нула я пле­чима.

— У нь­ого, вва­жай, уже фірми не­має. Ти впев­не­на, що він не вдо­ма? Ти…

— Ти­кати бу­деш ци­булю в зем­лю, — ска­зала я. — Як­що до­живеш до вес­ни.

— Я ту­ди за­рию ко­гось іншо­го, — він пе­рес­тав посміха тись, але рот так і ли­шив­ся нав­ско­си. — Знаєш ко­го? Своїх бор­жників. Так і пе­редай Нес­то­ру. Зав­тра ос­танній строк.

Не бу­де гро­шей — хай те­ше собі пам’ят­ни­ка, це він уміє.

Але пе­ред тим за­бере­мо все ра­зом з оцією хавірою. Яс­но?

Не знаю, що тоді на ме­не най­шло. Мож­ли­во, то­му, що зі мною ще ніхто не доз­во­ляв собі так роз­мовля­ти, як цей глис­тюк, мож­ли­во, він за­чепив моє са­молюбс­тво, але я ска­зала:

— Зак­рий своє кри­ве сур­ло! Фірма на­лежить мені, і дім оцей мій, і ма­шина, і чо­ловік та­кож мій… А те­бе, шу­тий ца­пе, я впер­ше ба­чу. Тож за­рубай собі на кри­вому ню­халі: як­що з й­ого го­лови впа­де во­лоси­на, як­що ти й­ому не­на ро­ком зіпсуєш настрій, а він че­рез це за­буде па­расоль­ку, пот­ра­пить під дощ і підхо­пить не­жить, то те­бе, шу­тий ца­пе, за­копа­ють пер­шо­го! Аван­сом. Ти все зро­зумів?

Я ви­малю­вала на своєму са­мов­певне­ному фейсі та­ку щас­ли­ву усмішку, що й­ому геть заціпи­ло.

— Усе — пи­таю?

— Ні, не все, — на­решті пус­тив з ро­та па­ру глис­тюк чи, мо­же, збіль­ше­ний у міль­ярд разів спер­ма­тозоїд. — Що та­ке «шу­тий»?

— А ти й ць­ого не знаєш? Без­ро­гий, ось що! Але ро­ги в те­бе обов’яз­ко­во ви­рос­туть, не хви­люй­ся, — ска­зала я. — Як­що ще тро­хи про­тяг­неш, то на­мацаєш їх на своїй дов­бешці. А те­пер чу­хай звідси! По­ки вітер без сучків.

Я по­вер­ну­лася й по­вих­ля­ла від нь­ого тією хи­жою хо­дою, яка не ли­шала й­ому жод­но­го шан­су, — так хо­дять фа­тальні жінки, котрі при­тягу­ють до се­бе чо­ловіків, як бе­зодні Сцілли й Ха­риб­ди при­тягу­ють мо­реп­лавців, а потім май­же так са­мо, як Сцілла й Ха­риб­да ви­кида­ють на бе­рег улам­ки ко­раблів, во­ни, ці жінки, ви­кида­ють на смітник улам­ки чо­ловічої чес­ти.

Ко­ли зай­шла в дім, лиш тут ме­не по­чало тряс­ти. Де й поділа­ся та на­пус­кна хо­робрість, за якою нас­правді чаївся за­дав­не­ний страх. Страх, що вже роз­ростав­ся у роз­пач. Так са­мо, як роз­роста­лися наші бор­ги, які Нес­тор пло­див із ди­вовиж­ною легкістю і яким, я зна­ла, ніко­ли не бу­де кінця, бо во­ни на відсот­ках пло­дили­ся вже й самі. «Брех­ня, прор ве­мося», — час­то пов­то­рював мій чо­ловік, од­нак я ба­чила, що він і сам не й­ме то­му віри, во­на, та віра, ви­тек­ла з нь­ого дав­но, зос­та­лася хіба якась крап­ля надії на сліпий, але щас­ли­вий ви­падок. Сам ви­нен.

Ко­лись він роз­по­чав справді нор­маль­ний бізнес, хо­ча й із мінор­ним за­бар­влен­ням (ли­бонь, і в то­му був свій особ­ли­вий знак) — відкрив влас­ну фірму з ви­готов­лення над­мо­гиль­них пам’ят­ників. Не з доб­ро­го ди­ва, зви­чай­но, ад­же був про­фесій­ним скуль­пто­ром, та ко­ли з відо­мих при­чин ур­ва­лися за­мов­лення на ліплен­ня різних ге­роїв, особ­ли­во ж Леніна, за яко­го раніше пла­тили ска­жені гроші най­зли­денніші кол­госпи, сіль­ра­ди, за­води­ки (на про­фесій но­му сленґу скуль­пторів це на­зива­лося «ліпи­ти Ль­опу»), тоді й до­вело­ся по­дума­ти про інший шмат хліба. Тим ча­сом із фа­лоса криміналь­ної де­мок­ратії по­вис­ка­кува­ли нові спер­ма­тозав­ри, котрі по­пер­ли один по­перед од­но­го до ви­живан­ня, а зго­дом і на цвин­тарі ста­ли зма­гати­ся між со­бою за кра­ще місце у царстві тіней. Во­ни зво­дили собі такі пом­пезні пам’ят­ни­ки та мав­зо­леї, що бідно­му Ль­опі — вми­тися ра­зом з дик­та­тором Домінікансь­кої Рес­публіки Трухіль­йо, хай Бог прос­тить, що зга­дую так небіжчиків.

За­те скуль­пто­рам зно­ву знай­шла­ся ро­бота.

Нес­то­рові та­кож по­щас­ти­ло на кіль­ка та­ких за­мов­лень, а потім один із тих та­ки ба­гатих за­мов­ників, яко­го я зго­дом ох­рести­ла для се­бе Едіпом, зап­ро­сив нас на ве­черю і по­ра­яв не ло­вити дрібних ми­шей, а мерщій відкри­вати влас­ну фірму, по­ки він, доб­рий по­рад­ник і надій­ний пар­тнер, мо­же за­без­пе­чува­ти нас і ґранітом, й габ­ро, і лаб­ра­дором, ба навіть ро­жевим мар­му­ром.

— Тут не­має чо­го й роз­ду­мува­ти, — ка­зав цей підстар­ку ва­тий ко­тяра, роз­дя­га­ючи ме­не об­важніли­ми очи­ма, як пар­тнер­ку не тіль­ки в бізнесі. — Ад­же для по­чат­ку є прос то­ра скуль­пторсь­ка май­стер­ня, а там мож­на взя­ти в орен­ду біль­ше приміщен­ня, за­купи­ти об­ладнан­ня, най­ня­ти лю­дей, і пішло й поїха­ло. Я вам навіть до­помо­жу з реєстрацією підприємства, тож ли­шило­ся при­дума­ти й­ому тіль­ки наз­ву, — ска­зав він і по­дивив­ся на ме­не та­ким об­надій ли­вим пог­ля­дом, що я прос­то му­сила щось відповісти.

— Плу­тон, — ска­зала я.

— Що о о? — не вто­ропав мій май­бутній пар­тнер.

— Фірма на­зива­тиметь­ся «Плу­тон». Це бог підзем­но­го світу.

— Мер­тво­го світу, — скри­вив­ся Нес­тор.

— Хіба над­мо­гильні пам’ят­ни­ки став­лять жи­вим? — спи­тала я.

Пошук на сайті: