Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3718
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3228
Це та­кий камінчик, який мо­же ле­жати ра­зом з й­ого яєчка­ми, а мо­же ли­шити­ся там і після то­го, як ви­летять пта­шеня­та. Й­ого на­зива­ють ка­менем зра­ди.

— То й що? Ти хо­чеш ска­зати, що я зрад­жу­вала сво­го чо­ловіка і те­пер ме­не пе­реслідує одуд?

— Ні. Річ у тім, що ко­ли ць­ого камінчи­ка, ць­ого ки­рика, прик­ласти лю­дині до го­лови тоді, як во­на спить, то мож­на дізна­тися про всі її дум­ки. Бу­деш роз­пи­тува­ти — і во­на тобі все роз­ка­же. Навіть про влас­ну зра­ду.

— Ти що, про­бував? — спи­тала я.

— Ні. Од­нак хотіло­ся б.

— Чо­го тіль­ки не бу­ває в світі. Сергію, не знаю чо­му, але я тобі досі ць­ого не роз­повіда­ла. То­го дня, ко­ли про­пав мій чо­ловік, я при­нес­ла з лісу ву­жа.

— Ву­жа?

— Так. Він заліз у сум­ку й скру­тив­ся там у моїй білизні.

Я й­ого так і при­нес­ла до­дому.

— Шту­ка ви­нят­ко­ва, од­нак по­яс­ненна, — ска­зав він. — Й­ого при­вабив за­пах, він заліз у сум­ку і там, зах­мелівши, зас­нув. Я теж хмелію від за­паху тво­го тіла. Во­но вип­ро мінює такі хвилі, які огор­та­ють кож­ну мою кліти­ну, і я не здат­ний із цим бо­роти­ся.

За­раз я не мог­ла відповісти й­ому тим са­мим — ме­не піднуд­жу­вало са­ме від за­паху й­ого чо­ловічо­го тіла.

— Мо­же, кра­ще звер­ну­тися до гіне­коло­га? — по­дума­ла я вго­лос.

— Не­ма про­рока в своїй вітчизні, — ска­зав він, і був це вже не Сергій, а отець Се­рафим, нас­то­ятель хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва, кот­рий по­вер­нувся в рідні краї з чу­жини. — Я при­сяга­юся, що зроб­лю це кра­ще за будь яко­го про­фесо­ра.

До ме­не лю­ди зда­леку їдуть, щоб зціли­тися, а ти підеш до яко­гось ко­нова­ла.

— Я ду­мала, так бу­де простіше.

— Я зроб­лю це швид­ко й без­болісно, — ска­зав отець Се­рафим.

— Ко­ли?

— Дня­ми. Я тобі под­зво­ню. Спро­буй дот­ри­мува­тися пос­ту.

— Для ме­не це не проб­ле­ма. Ди­вити­ся не мо­жу на їжу.

— Ну от і доб­ре, тобі не­має чо­го хви­люва­тися. І про кош­ма­ри за­будь. Оду­ди відліта­ють у теплі краї на по­чат­ку ве­рес­ня. Так що їх уже не­має, тобі при­мари­лося. Це на­зав­жди ми­неть­ся, ко­ли я ви­жену з те­бе… ко­ли ти поз­бу­деш­ся пло­ду. Че­рез нь­ого в те­бе за­пале­на кров. Ти знаєш, що та­ке кров?

Я мов­чки ди­вилась на нь­ого, а ба­чила ко­цюбу: зовсім свіжа крівця на ній за­бива­ла па­моро­ки ну­дот­но со­лоним ду­хом.

— Це рушій на­шої у­яви й аґент усіх таємниць, — уро­чис то і з на­тяком ска­зав патріарх. — Це маґне­тич­на ос­но­ва ас­траль­но­го світла, зо­серед­же­на в жи­вих створіннях, — ска­зав ви­пус­кник відмінник шко­ли Пав­ла Гло­би. — Ніхто не здат­ний ви­гада­ти та­ких поч­вар, ство­рити об­раз са­мої смер­ти, а тіль­ки во­на — за­пале­на кров, — ска­зав відстав­ний май­ор мо­гутньої росій­ської армії.

— Доз­воль­те й­ти? — ви­тяг­лась я пе­ред ним у стру­ну, як зраз­ко­вий сол­дат. — Іди, — ска­зав він. — Ти знаєш, що про­вод­жа­ти мені те­бе не вар­то.

Май­бут­ня ма­туш­ка нас­то­яте­ля хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва пош­ти­во вкло­нила­ся й ру­шила до две­рей. Во­на бу­ла впев не­на в то­му, що її чо­ловік ста­не патріар­хом, і вже ба­чила на нь­ому не ли­ше осяй­ну мит­ру, а й гап­то­ваний зо­лотом са­кос, який зо­дяга­ють замість фе­лона чи ри­зи най­вищі чи­ни ду­ховенс­тва. Са­кос ще на­зива­ють царсь­кою одіжжю, і це цілком спра­вед­ли­во, що й­ого зо­дяг­не чо­ловік ца­риці.

Ви­ходя­чи з й­ого по­коїв, я ще хотіла озир­ну­тися на патріар­ха всія Ук­раїни Ру­си від Ся­ну до До­ну, від Гос­трої Мо­гили до Ед­монто­на, та зне­наць­ка зав­мерла вже на по­розі.

Щось, мов ри­бина, ски­нуло­ся в моєму жи­воті й черк ну­ло хвос­том по жи­вому.


 

5


 

Я тіль­ки но заг­на­ла «фор­да» в ґараж, як до воріт підко ти­ло ще од­не ав­то, щоп­равда, ста­ре, де­рен­чли­ве, ще з кам’я но­го віку.

— Доб­ро­го вам дня чи вже, да­руй­те, ве­чора, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — виг­ля­дав із за хвіртки При­тула, мов стра хо­вий аґент, не на­важу­ючись за­ходи­ти не те, що в дім, а й на подвір’я. — Я ли­ше на хви­лин­ку чи навіть, як той ка­зав, на се­кун­дочку зас­ко­чив до вас по до­розі. Був тут не­далеч­ко у знай­омо­го фер­ме­ра, то дай, ду­маю, заг­ля­ну.

— Що, знов ба­рана вкра­ли? — зне­хотя підій­шла я до хвіртки, по­казу­ючи, що мені не до прий­ому гос­тей і роз мо­ва бу­де ко­рот­ка.

— Та ні, по при­ятель­сько­му заїжджав, як оце й до вас, Анас­тасіє Ми­хайлівно, — зовсім «по при­ятель­сько­му» об­ла­пував він ме­не во­дяви­ми оч­ка­ми. — Був би й не за­хо див, та по­бачив вас у дворі.

— Я лед­ве стою на но­гах, — чес­но ска­зала я, бо справді вже й коліна підги­нали­ся від уто­ми. А тут ще бен­зи­новий сморід на­котив­ся від При­тули­ної ма­шини, в яко­му гу­бив­ся навіть чо­ловічий за­пах. Чи, мо­же, При­тула і не пах чо­ловіком?

— Ні ні, я че­рез хвіртку два сло­ва, — спо­лоха­но ска­зав він.

— Ви­бач­те, я прих­воріла серй­оз­но.

— До лікарні їзди­ли, еге? — спи­тав цей ідіот.

— Ні, до цер­кви! — зоз­ла ска­зала я. — Ви ж мені так ра­дили?

— А так, — бігав по мені оч­ка­ми й на­решті впер­ся ни­ми у мій живіт. — Тим біль­ше, що в Гострій Мо­гилі, нап­риклад, мож­на і по­моли­тись, і за­разом підліку­вати­ся.

На­сипеш мені на хвіст солі, по­дума­ла я. Тут не­дав­но вже один та­кий ро­зум­ний висів на хвіртці зі своїми по­рада­ми, а де він те­пер?

— На собі пе­ревіри­ли? — злос­ти­во спи­тала я.

— Лю­ди так ка­жуть. Я що оце по­думав собі, Анас­тасіє Ми­хайлівно… Ви тоді нарізно спа­ли з чо­ловіком і тіль­ки вранці поміти­ли, що він не по­вер­нувся з річки, так?

— Я вам про це сто разів ка­зала.

— Ка­зали, але ба­чите — в ме­не та­ка ро­бота, щоб у пам’яті все по­нов­лю­вати. Я, знаєте, тро­хи за­будь­ку­ватий. Отож вий­шли ви вранці до річки, по­бачи­ли по­рожній чо­вен, при­битий хви­лею до бе­рега, гук­ну­ли… ць­ого… Івань­ка, так?

— Ну, так. І що?

— А далі ви ка­жете, що ніхто не чіпав чов­на — ні ви, ні пе­реля­каний Івань­ко.

— Ви ж самі ба­чили, що все за­лиша­лося на місці.

— Ба­чив, зви­чай­но. Тіль­ки мені, ту­году­мові, аж те­пер стрель­ну­ло, що хви­ля ви­кину­ла чов­ни­ка но­сом на бе­рег. І вес­ла якось так рівнень­ко зви­сали по обид­ва бо­ки…

Як­що він за­раз ще за­курить лю­леч­ку — ме­не ви­вер­не.

— Не знаю, не до то­го бу­ло.

— Звісно ж. І я, ту­годум, не на­дав то­му зна­чен­ня, бо впев­не­ний був, що ко­ли приїдуть во­дола­зи, то все од­ра­зу з’ясуєть­ся. А во­но ба­чите, як по­вер­ну­ло. По­вер­ну­ло на те, що в човні хтось та­ки та прип­лив до бе­рега. Хви­ля не­се й­ого бо­ком, кру­тить, але ніко­ли не виш­тов­хне но­сом на бе­рег. Пе­ревіре­но, — ска­зав При­тула, щоб я не сумніва­лася.

— Прип­лив?.. Хто? — спи­тала ще од­на ідіот­ка, яка са­ма повіси­ла зай­вий клопіт на свою чарівли­ву ду­пу. — І я ж оце су­шу го­лову: хто? І відповіді тут нап­ро шу­ють­ся ли­ше дві, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Або прип­лив ваш чо­ловік, або той, хто знає, де він подівся.

— Тоб­то…

— Тоб­то вбив­ця, — без­жаль­но ска­зав При­тула. — Він міг й­ого підсте­рег­ти на воді, приг­лу­шити, а потім ви­кину­ти у во­ду де зав­годно — чим­далі від то­го місця. І приг­на­ти чо­вен сю­ди, щоб зіміту­вати не­щас­ний ви­падок. Але він зро­бив од­ну по­мил­ку. Не по­думав про те, як по­водить се­бе не­керо­ваний чо­вен на хви­лях під час силь­но­го вітру.

— На піску ма­ли б за­лиши­тися хоч якісь сліди.

— Які сліди, Анас­тасіє Ми­хайлівно? Дощ, хви­ля на­ко чу­вала­ся да­леко на бе­рег. Убив­ця міг підій­ти і вбрід міли­ною. Але це тіль­ки од­на версія. Дру­га… Ви досі не при­пус­каєте дум­ки, що ваш чо­ловік міг отак… по­жар­ту ва­ти? Не з ва­ми, зви­чай­но, а з ки­мось, хто й­ому не да­вав спо­кою.

— Не знаю. Як вас пос­лу­хати, то мож­на по­дума­ти що зав­годно.

При­тулині мірку­ван­ня бу­ли б аб­со­лют­но слуш­ни­ми, як­би… як­би все не відбу­лося на моїх очах. Тоб­то не все.

Од­на й­ого версія ду­же ски­дала­ся і на моє при­пущен­ня:

Нес­тор вип­лив. Та ж підступ­на хви­ля, що з та­кою си­лою гна­ла до бе­рега, до­помог­ла й­ому виб­ра­тися на міли­ну. А далі… далі він і за­мис­лив цю ди­яволь­ську шту­ку — щез­ну­ти з очей своїх пе­ресліду­вачів і за­од­но пом­сти­тися мені. Так, пом­сти­тися, те­пер я вже бу­ла впев­не­на в то­му, що він щось вивідав про ме­не, чо­го не міг прос­ти­ти. Інак­ше до­мовив­ся б про все зі мною, і тоді й­ому бу­ло б ще лег­ше справ­ди­ти цей бо­жевіль­ний за­дум. Мож­ли­во, При­тула як­раз так і ду­має: ми обоє у змові й во­димо всіх за ніс. Інак­ше чо­го й­ому, ту­году­мові, ма­ло не щод­ня об­би­вати мої по­роги.

— Мо­же, вар­то бу­ло б поціка­вити­ся, чи він ніде не з’яв­лявся, — чи то мірку­вав уго­лос, чи тіль­ки да­вав свої цінні по­ради При­тула, і в ме­не зно­ву скла­лося вра­жен­ня, що він хо­дить за мною по п’ятах. Нев­же цей при­битий з за ро­гу мішком во­лодар чарівної люль­ки бо­руль­ки має ще й шап­ку не­видим­ку?

Він ме­не вже дістав.

— Це все, що ви хотіли спи­тати? Бо хви­лина дав­но ми­нула, — без­це­ремон­но ска­зала я.

— Так так, про­бач­те, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Я ж так, знаєте, по при­ятель­сько­му. Не смію вас біль­ше зат­ри му­вати. І про­шу, не хворій­те. Ви справді сь­огодні мені не по­добаєтесь, якась ду­же бліда.

Пошук на сайті: