Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3718
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3228

На­хаба! Я й­ому не по­доба­юся. За мною сох­нуть нар­де­пи, пре­зиден­ти най­ба­гат­ших фондів, патріар­хи всія всія, а во­но тут ще бу­де мені свистіти, що я не по­доба­юся жу­кам гноїкам. Мо­же, й справді ска­зати Г. С., хай відшиє й­ого на ху…тір Ми­хайлівсь­кий, чим­далі з моїх очей.

— За­те ви в нас нівро­ку. Бай бай! — фаміль­яр­но по про­щала­ся я.

— Ну, який же з ме­не ба­бай? — зди­вував­ся ту­пий ще й на ву­хо При­тула. — Хіба я та­кий страш­ний? Я ж, як той ка­зав, зовсім по при­ятель­сько­му.

— Хто ка­зав? Хто та­кий той? — ви­вела ме­не з се­бе й­ого па­рази­тич­на при­мов­ка.

При­тула зав­мер, на­че на нь­ого туп­ну­ли но­гою, а потім май­же нав­шпинь­ках по­зад­ку­вав од воріт.

Я бу­ла, пев­на річ, нес­пра­вед­ли­ва до ць­ого провінцій­но­го прос­та­ка, але до ко­го я тоді бу­ла спра­вед­ли­вою? Са­ма до се­бе вже ма­ла відра­зу, а чо­ловіків усіх пе­ревіша­ла б на сухій гілляці. І ще не встиг­ла зігна­ти злість на При­тулі, як підвер­нувся під га­рячу ру­ку Івань­ко. Він приніс мені пря­мо на га­рячій па­тельні сма­жених линів, які я так лю­била, кар­лик це знав і, щас­ли­вий, що впій­мав та­ких тлус­тих ли­ночків, при­го ту­вав їх спеціаль­но для ме­не.

— За­бери! — зак­ри­чала я, не зно­сячи за­паху сма­женої ри­би. — Ви­неси її геть, бо ти струїш ме­не! Івань­ко зля­кано по­точив­ся з ве­ран­ди, не ро­зуміючи, яка му­ха ме­не вку­сила, а я все ще кри­чала:

— Ти не ба­чиш, що ме­не кор­чить від їдла?

— Кор­чить? — ще дуж­че зля­кав­ся кар­лик.

— Так, кор­чить, кор­чить, кор­чить! — затіпа­лась я в істе­риці.

Ли­ше зго­дом, ко­ли тро­хи відій­шла під хо­лод­ним ду­шем, пок­ли­кала й­ого в дім і ска­зала:

— Ви­бач, Івань­ку, що я на те­бе наг­ри­мала. Я не хотіла. — Івань­ко не сер­дить­ся, — зрадів він.

— Я тобі вдяч­на за линів. Але я, ма­буть, чи­мось струїла­ся.

— Мо­же, Івань­ко діста­не вам з ль­оху кис­лих огірків? — обе­реж­но спи­тав він.

— Ти мо­лодець. Як це я са­ма не здо­гада­лася.

Він гай­нув у ґараж, де від ре­мон­тної ями відга­лужу ва­лося ціле підзе­мел­ля, і приніс трилітро­ву бан­ку ма­рино ва­них огірків.

Сам їх відкрив і, ви­тягу­ючи дов­ги­ми зви­вис­ти­ми паль ця­ми з роз­со­лу, скла­дав у тарілку.

Я пог­ли­нала їх од­но­го за од­ним, як мав­па ба­нани, а Івань­ко все підкла­дав і підкла­дав.

— Слу­хай, ти ча­сом ніде не ба­чив біля нас гнізда оду­да? — між іншим спи­тала я.

— Оду­да? Не ба­чив.

Я вже ду­мала про щось своє, ко­ли по­чула:

— А знаєте, чо­му?

— Що? — не зро­зуміла я.

— Чо­му Івань­ко не ба­чив оду­дино­го гнізда?

— Чо­му ж?

— Бо цей хит­рю­га й­ого не мос­тить.

— Як то не мос­тить?

— Бо цей чу­батий хит­рю­га жи­ве у норі щу­ра.

— Щу-ра-а-а?

— Ну, не па­цюка-кри­сюка, а щу­рика. Хіба як на­зива­ють отих без­хвос­тих ластівок, що літа­ють у бе­резі? Щу­рика­ми.

Ви ж ба­чили, скіль­ки їхніх нір у кру­чах? Так той хит­рю­га чу­батий виб­рав собі од­нень­ку і жи­ве та­меч­ки. Івань­ко прислідив.

— Отут біля нас пря­мо? — пе­рес­та­ла я хрум­ка­ти.

— А де ж! Як­що хо­чете, Івань­ко вам по­каже. Хоч за­раз.

— Ні, вже май­же ніч над­ворі. Хай взав­тра, — ска­зала я. — А ти не ла­зив до нь­ого в гніздо? В ту но­ру?

— Хіба Івань­ко дур­ний, щоб ла­зити у гніздо оду­да? Ви ще не знаєте, що то за пта­ха. Він страшніший за со­ву! І навіть за ка­жана, — зга­дав рап­том Івань­ко ще од­ну істо­ту із за­пале­ною кров’ю. — Він вам та­ке мо­же зро­бити!

— А що?

— Ха­ту спа­лити, ось що!

— Як? — не повіри­ла я.

— А так. При­несе жа­рюка у дзь­обі і пус­тить півня.

Ду­маєте, чо­го одуд на півни­ка схо­жий — жов­то пістря­вий і з гребінцем? Але це ще не най­страшніше з то­го, що він мо­же на­коїти.

— Ціка­во. Івань­ко гой­днув­ся на стільці, по­дав­ся впе­ред і за­шепотів мені пря­мо в ли­це:

— Він мо­же нас­ла­ти смерть. І сам се­бе так на­лякав, що замість очей світи­лися тіль­ки два білки — двоє білих оду­диних яєць.

А з й­ого ро­та на ме­не вій­ну­ло та­ким ду­хом, який на­гадав, що Івань­ко та­кож му­жик. Хай ко­ротень­кий, хай бо­ягуз­ли вий, як ди­тина, хай, мо­же, тро­хи не спов­на ро­зуму, за­те в й­ого ши­роких шта­нах (я не раз ба­чила, ко­ли він на річці після ку­пан­ня вик­ру­чував тру­си) про­пада­ло та­ке ба­гатст во, яко­му мог­ла по­заз­дри­ти вся Вер­ховна Ра­да ра­зом з Мос­ковсь­ким і Київсь­ким патріар­ха­тами, ба навіть увесь спец­наз росій­ської армії.

Те­пер, ко­ли я, мож­на ска­зати, ов­довіла і жи­ла без за­кон­но­го чо­ловіка, — мог­ла б із чис­тим сумлінням хоч за­раз об­ли­шити ці огірки і пе­реки­нути й­ого в ліжеч­ко (раніше не раз ме­не навіду­вали подібні фан­тазії), та цей прок­ля­тий ток­си­коз так за­мучив, що вже й огірки на­га ду­вали фа­лоси. Кікімо­ра лесбіян­ка, яка знов вип­ливла невідь із яко­го за­кут­ка, з оги­дою по­зира­ла, як я смач­но бе­ру їх у рот, і ледь не зап­леска­ла в до­лоні, ко­ли я та­кож гид­ли­во ки­нула не­дог­ри­зок у тарілку і поп­ро­сила Івань­ка при­нес­ти мені чаш­ку й на­лити роз­со­лу.

Ко­ли він уво­лив мою во­лю, я під схваль­ним пог­ля­дом кікімо­ри з на­соло­дою відсь­ор­бну­ла тієї жов­то зе­леної юшеч­ки, потім жадібно наб­ра­ла по­вен рот і вже хотіла бу­ло ков­тну­ти, аж рап­том зга­дала, як у цей розсіл за­нурю­вав свої довгі зви­висті пальці Івань­ко. Він прос­то ви­купав їх у цій банці. Нас­тупної миті жов­то зе­лена ріди­на фон­та­ном вир­ва­лася з мо­го ро­та пря­мо в об­личчя кар­ли­кові, за­лива­ючи й­ого зо­лотим до­щем. Спер­шу він, бідний, так пе­реля­кав­ся, що й­ого білі оду­дині яй­ця лед­ве не вис­ко­чили з орбіт і не роз­би­лись об підло­гу, а потім, зро­зумівши, що ста­лося, Івань­ко об­ли­зав на гу­бах со­лоні бриз­ки і спи­тав яки­мось ідіотсь­ко рівнень­ким го­лосом:

— Кор­чить, еге?

Я нічо­го й­ому не відповіла, мерщій пішла до ван­ної, вми­лася й за­ходи­лася чис­ти­ти зу­би, але зуб­на пас­та, пот­ра­пив­ши в гор­ло, вик­ли­кала ще більші спаз­ми.

— Хіба ж ви не знаєте, що тре­ба ро­бити, ко­ли ха­па­ють корчі? — зак­ри­чав Івань­ко, який те­пер хвос­том бігав за мною. Він сто­яв біля відчи­нених навстіж две­рей ван­ної і від хви­люван­ня ло­вив, як і я, ро­том повітря.

Я мах­ну­ла на нь­ого ру­кою — відче­пися, але кар­лик, мов­би то­го не поміча­ючи, пра­вив своєї:

— Та це ж і ма­ле знає, що ко­ли му­чать корчі, то тре­ба пот­ри­мати в руці залізя­ку!

Гос­по­ди, як же мені та­лани­ло на цих магів і зна­харів!

— Залізя­ку! — кри­чав Івань­ко. — У вас що, там не­має нічо­го залізно­го?

Він десь побіг, але враз по­вер­нувся.

— Ось! — уб­гав мені в ру­ки залізо.

Я гля­нула і лед­ве всто­яла на но­гах. Це бу­ла ко­цюба від каміна, яка, вид­но, так і ва­ляла­ся в холі відтоді, як ви­пала з моїх рук. Я вже май­же про неї за­була — і на тобі!

— А бач­те, бач­те — по­магає! — радісно ве­рещав кар­лик, бо від стра­ху ме­не по­пус­ти­ли спаз­ми. — Хіба Івань­ко вам не ка­зав? Івань­ко все знає!

— За­бери, — ска­зала я. — За­бери й пок­ла­ди на місце.

Він пок­лав ко­цюбу на призь­боч­ку, але я відчу­вала її й на відстані. Навіть у роті з’явив­ся ме­тале­вий прис­мак.

Су­доми пе­рей­шли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло ме­не до нес­тя­ми.

Сяк так при­готу­вав­шись до сну, я по­бачи­ла, що Івань­ко досі оги­наєть­ся в холі, на­че боїть­ся ли­шити ме­не са­му.

— Ти мій охо­ронець, прав­да ж? — спи­тала я лагідно.

— Ато, — він за­дово­лено кив­нув ве­ликою го­ловою. І тут ме­не, на­решті, навіда­ла ціка­ва ідея.

— Не сто­рож, а охо­ронець, ро­зумієш?

— Ато.

— А ши­ло маєш?

Він шуг­нув ру­кою в ки­шеню ши­роких штанів, у яких, окрім всь­ого, та­ки бу­ло й ши­ло, і ви­хопив й­ого так са­мо грізно, як ми­нуло­го ра­зу, тіль­ки не прис­та­вив до мо­го жи­вота.

— Осісьо — ба­чили?

— Чу­дово, — ска­зала я. — Ти не про­ти, як­що я пос­те­лю тобі в холі? Спа­тимеш тут на оць­ому ди­вані і бу­деш ме­не охо­роня­ти.

— Від ко­го? Хіба… — кар­лик зблід. — Хіба сю­ди хтось мо­же прий­ти?

— Ні. Але ос­таннім ча­сом но­чами мені страш­но самій.

А як­що тут спа­тиме муж­чи­на, бу­де на­бага­то спокійніше.

Ти ме­не ро­зумієш? Івань­ко мов­чки кив­нув. Важ­ко бу­ло ска­зати, чи й­ого дой­ма­ли ще якісь стра­хи, чи збен­те­жило сло­во «муж­чи­на».

— Тоді біжи все по­зачи­няй і при­ходь. Я тим ча­сом тобі пос­те­лю.

Зва­жа­ючи на кар­ли­кові ґаба­рити, я навіть не роз­кла­дала ди­ван. Пос­те­лила прос­ти­рад­ло, ки­нула плед, по­душ­ку і, ко­ли він по­вер­нувся, по­бажа­ла й­ому доб­рої ночі.

Уже спи­на­ючись на східці, озир­ну­лася й по­бачи­ла, що Івань­ко зовсім роз­губле­ний. Сто­яв біля ди­вана й не знав, що й­ому ро­бити далі. Ніби й­ого за­чини­ли в клітку.

— Мо­же, ти хо­чеш спа­ти у фліґелі? — спи­тала я.

— Ні. Івань­ко звик­не.

Пошук на сайті: