Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3718
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3228
Я й­ого ро­зуміла. Тоб­то мені тіль­ки зда­вало­ся, що я й­ого ро­зумію. Івань­ко не був роз­губле­ний. Й­ого з го­лови до п’ят про­бирав страх. Страх — це ніщо інше як тяж­ка пе­рехідна хво­роба. І я за­рази­ла ним кар­ли­ка.

Але він ще не ба­чив при­вида, який спи­нав­ся східця­ми вго­ру ра­зом зі мною. Не ба­чив, як той на­хаба вля­гав­ся в постіль вагітної жінки. Не ба­чив, з яким бо­лем я ди­вила­ся на то­нюсінь­кий сер­пик міся­ця: взав­тра він уже не зій­де. І знов усе ста­ло на ко­ло своє. Спаль­ня. При­вид. Вікно.

Місяць. Што­ра. Те­левізор.

Ну ж бо… Мов­чи.

Я піднес­ла ру­ки до об­личчя, щоб за­тули­ти ву­ха, і по­ба чи­ла на до­лонях чер­воні смуж­ки. Звідки?

Ти знаєш, що та­ке кров? Аґент усіх таємниць. Тіль­ки во­на здат­на ство­рити об­раз смер­ти.

Звідкіля а а а?..

Це мог­ла бу­ти губ­на по­мада, фар­ба, чер­во­не ви­но, ґра­нато­вий сік, іржа… як­би не ну­дот­но со­лоний дух.

Я бра­ла до рук ко­цюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов бу­ла кров. Те­пер во­на бу­ла на моїх ру­ках, я чу­ла її за­пах, відчу­вала в роті ме­тале­во со­лоний прис­мак.

«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…

Він мо­же нас­ла­ти смерть.

Я підій­шла до вікна і різко відсу­нула што­ру.

В очах ста­ло біло біло, во­ни на­лили­ся місяч­ним світлом.

Ніби в оч­ни­цях моїх бу­ло двоє білих оду­диних яєць.

«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»

Моя за­пале­на кров хо­лола у жи­лах. Хо­лола і за­гуса­ла.

Я чітко роз­чу­ла й­ого нічний го­лос. Він кли­кав ме­не.

«Д на ста ста… нас­та ста… ди до ме не…»

Він на­зивав ме­не на ім’я і кли­кав до се­бе. Це був го­лос тієї ночі, ко­ли він кли­кав ме­не з чор­ної бе­зодні хвиль. І як­би вікно спальні бу­ло відчи­нене, тієї хви­лини я б, не ва­га­ючись, стриб­ну­ла вниз. Не­види­ме проміння об­сно ву­вало все моє єство, тон­ки­ми во­лок­на­ми пе­репліта­лося з нер­ва­ми і болісно со­лод­ким маґнітом тяг­ну­ло вниз. Я на­осліп на­мацу­вала віконні защібки, та їх не бу­ло, лиш ву­зень­ка ква­тир­ка бу­ла відчи­нена, я при­тис­лась до неї, як до вічка між ґра­тами, і зас­тогна­ла:

— Візь­ми ме­не, тут я, хіба ж ти не ба­чиш?

— Д на ста…ди ди…до до…ме не…

— Візь­ми ме­не! Швид­ше… Та швид­ше ж!

Зне­може­на, я спов­зла ли­цем на лут­ку вікна і без­си­ло ста­ла ков­та­ти повітря ра­зом зі слізь­ми.

Не знаю, скіль­ки отак проп­ла­кала, та підки­нула дум­ка:

«Він же там, уни­зу!» І рішу­че пішла схо­дами вниз. Там я сах­ну­лась, уг­ле дівши кар­ли­ка. Вже й за­була, що са­ма тут пок­ла­ла й­ого спа­ти. Але Івань­ко сто­яв се­ред хо­лу зо­дяг­ну­тий і тремтів, як оси­ковий лис­ток. Во­лос­ся на й­ого го­лові во­руши­лося ра­зом з ву­хами.

— Що тут?

Він тіль­ки сіпав гу­бами. Чи во­ни самі во­руши­лися в нь­ого, як і ву­ха.

— Що?

— Й й а ба­чив й­ого. — Він упер­ше ска­зав не «Івань­ко», а «я».

— Ко­го?

— Й­ого. Нес­то­ра. Й й а ба­чив.

— Де?

— Там. — Він по­казав на вікно, яке я на ніч та­кож за­пина­ла што­рою. Те­пер во­на бу­ла на лікоть відсу­нута. — Але т то н не Нес­тор.

— А хто?

— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відту­лив і по­ба чив Нес­то­ра. Ли­це при­тис­ло­ся до шиб­ки, аж ніс роз­плюс­нувся і побілів. Ніс білий, а під очи­ма синьо синьо, як в утоп­ле­ного. Й очі про­валені. А потім… потім во­ни засвіти ли­ся чер­во­ним. І ко­ли він за­гово­рив, то зу­би… не зу­би, ікла… теж бу­ли чер­во­ними. Ка­же…

— Що? Що він ска­зав?

— Віддай мою кров, ка­же.

Но­ги мої підігну­лися, я опус­ти­лася на ди­ван і по­тяг­ла на се­бе плед. Так, інстин­ктив­но, ніби хотіла за­тули­тися.

— Я пе­рех­рестив шиб­ку, і він щез. Але знад­во­ру ще чув­ся го­лос: «Од од… од од… од дай мою кров…»

Ме­не би­ла тряс­ця. Там, на­горі, я чу­ла той са­мий го­лос.

Зу­би так цо­котіли, що я на­силу ви­мови­ла:

— За­тули вікно. Івань­ко якось бо­ком підсту­пив до вікна, нез­граб­но взяв­ся за што­ру своїми дов­ги­ми зви­вис­ти­ми паль­ця­ми.

Во­ни так тремтіли, що вви­жало­ся, ніби тих пальців бу­ло на руці не п’ять, а вдвічі біль­ше. Він різко смик­нув за што­ру і, вид­но, по­тяг її не ли­ше вбік, а за­од­но і вниз, бо нас­тупної миті у ме­не ледь не розірва­лося сер­це. Ши­роке зе­лене за­пина­ло по­чало па­дати ра­зом з кар­ни­зом, і ко­ли грим­ну­ло об підло­гу, той гуркіт стру­сонув увесь дім.

Кар­лик упав і… щез. У ме­не по­темніло в очах. А потім я по­бачи­ла, як за­вору­шило­ся зе­лене шмат­тя і з нь­ого на­силу вип­лу­тав­ся ні жи­вий ні мер­твий Івань­ко.

— Д де й й а?

За ним зя­яло ого­лене чор­не вікно.

— Не бій­ся, — ска­зала я чи собі, чи й­ому. — То відірвав­ся кар­низ і те­бе всь­ого нак­ри­ло што­рою. Ти теж упав.

— Й йа не впав. Мною щось ки­нуло.

— Не бій­ся, — пов­то­рила я. — Нічо­го… Взав­тра ми приб’ємо й­ого міцніше. Гос­по­ди, ти спав з ли­ця. Ід ди д до ме­не, — ска­зала я і заніміла.

«Ід ди д до ме­не». Я за­гово­рила го­лосом оду­да.

Кар­лик підій­шов.

— Ближ­че. Ще. Сядь біля ме­не і зас­по­кой­ся.

Він пос­лу­хав­ся, сів на ди­ван. Я з по­дивом зав­ва­жила, що від нь­ого не тхне чо­ловіком. Він пах ди­тиною. Хлоп чи­ком. На­пев­но, Івань­ко і справді досі був хлоп­чи­ком.

Ме­не це так зво­руши­ло, що са­ма нез­чу­лася, як об­ня­ла й­ого і при­гор­ну­ла до се­бе.

— Не бій­ся, не бій­ся, — ше­потіла я, гла­дячи й­ого наїжа че­ного чу­ба. — Цієї ночі ти спа­тимеш біля ме­не, і нам бу­де зовсім не страш­но. Прав­да ж?

— Ато, — ска­зав він, і я відчу­ла, що в нь­ого наїжа­чив­ся не тіль­ки чуб. — Івань­ко ду­же хо­роший хлоп­чик, — го­моніла я з ним, як із ди­тиною. — Взав­тра він по­каже мені гніздо оду­да.

По­кажеш?

— Ато.

Ми бу­ли з ним відрізані од усь­ого світу. Ми бу­ли те­пер сес­трою і бра­том, сіамсь­ки­ми близ­ню­ками, од­ним цілим, ску­тим не­сосвітен­ним жа­хом.

— Тіль­ки вий­ми, будь лас­ка, з ки­шені ши­ло, — поп­ро си­ла я. — Бо ти ме­не ще за­колеш.


 

6


 

А нас­тупно­го дня до ме­не завіта­ла ще од­на вель­ми ціка ва пер­со­на, і візит цей закінчив­ся нес­подіва­но для нас обох.

Мій бла­говірний, мож­на ска­зати, пе­редав че­рез неї віс точ­ку…

Втім, ще до то­го відбу­лася подія, пов’яза­на з однією над­зви­чай­но ціка­вою шту­кою. На неї я пок­ла­дала особ­ливі надії у роз­гадці тих нез­багнен­них хи­мер, що де­далі щіль ніше об­сно­вува­ли ме­не своїми во­лок­на­ми у смер­тель­но за­душ­ли­вий ко­кон. І тут я не мог­ла обій­тись без Івань­ка.

Мо­же, са­ме то­му так підле­щува­лася до нь­ого.

Кар­лик здимів од ме­не ще вдосвіта, і я, пев­на річ, бу­ла то­му ра­да, бо він та­кож уже тхнув чо­ловіком.

Ко­ли вранці вий­шла надвір, мій нічний охо­ронець щось май­стру­вав біля фліґеля, цю­ка­ючи со­кирою. Він бо­яв­ся навіть гля­нути у мій бік.

— Що це ти стру­жеш? — виріши­ла трош­ки под­ражни­ти й­ого і ста­ла над го­ловою. — Бу­ратіно?

Він пе­рес­тав цю­кати, але мов­чав, тіль­ки ніздрі й­ого роз­ди­мали­ся під во­руш­ки­ми криль­ця­ми но­са, — на­пев­но, й­ому по­добав­ся за­пах жінки.

Ле­ле! Я лиш те­пер розпізна­ла си­зо зе­лене лис­тя на об­ру­баних гіляч­ках і про все здо­гада­лася. Івань­ко за­гост рю­вав стов­бурця мо­лодої осич­ки, і це, бе­зумов­но, мав бу­ти кілок, яким про­тина­ють упирів.

— Ого! — за­хоп­ле­но ви­гук­ну­ла я. — Оце то зна­ряд­дя!

Та­ким до сер­ця діста­неш. Івань­ко, хо­ча й був уже му­жич­ком, не ро­зумів моїх жартів, і я виріши­ла, що са­ме час пе­рей­ти до роз­мо­ви серй­оз­ної. Од­нак спи­тала так са­мо грай­ли­во:

— То ти мені по­кажеш гніздо?

— Яке? — він поп­лю­вав на до­лоні і зно­ву став цю­кати.

— Оду­да.

— Ні, — ска­зав він.

— Чо­му?

— Бо й­ого гнізда не вид­но. Во­но в норі.

— Тоді по­кажи но­ру.

— Но­ру? — Івань­ко яв­но ва­гав­ся. Вид­но, й­ого стра­хало гніздо пта­ха, який мо­же нас­ла­ти смерть.

— Ти ж сміли­вий, — ска­зала я і вда­лася до май­же за­боро­нено­го прий­ому. — Ад­же ти й сь­огодні ме­не охо­ро ня­тимеш?

Й­ого чер­во­няс­те од вітрів і сон­ця об­личчя ста­ло зовсім виш­не­вим.

— Що ж то за охо­ронець, кот­рий боїть­ся оду­дино­го гнізда?

— Доб­ре, ходімо, — на­решті зва­жив­ся він і по­кови­ляв по­перед ме­не, не ви­пус­тивши з рук со­киру.

Ми спус­ти­лися в бе­рег цег­ля­ними схо­дами, що ве­ли з кручі до річки, і по­вер­ну­ли пра­воруч пря­мо попід цією кру­чею. Вже за яки­хось метрів трид­цять Івань­ко зу­пинив ся, сто­рож­ко зир­кнув ту­ди, сю­ди, пог­ля­нув на верхівки де­рев, потім звівся нав­шпинь­ки і, ступ­нувши ще крок дру­гий до кручі, вка­зав дов­гим зви­вис­тим паль­цем на пря­мовис­ну кру­тиз­ну з ого­леним гли­нис­тим ґрун­том.

Пошук на сайті: