Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3740
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3263
— Чо­му ж ти не поп­ро­сила й­ого по­каза­ти посвідчен­ня?

— А ти заг­ля­даєш у їхні посвідчен­ня? — спи­тала во­на.

— Як­би пе­ред тим до ме­не прий­шли ґес­тапівці і від та­раба­нили в усі дірки, то заг­ля­дала б.

— Звідки ти знаєш, що во­ни відта­раба­нили ме­не в усі дірки?

— Не бу­ли б во­ни ґес­тапівця­ми.

Я бу­ла впев­не­на, що дов­ко­ла ме­не снуєть­ся якась чор­на змо­ва. Нез­багнен­на, са­танинсь­ка. Не бу­ло най­мен­шо­го сумніву, що Дуд­ни­ком чи Одуд­ченком на­зивав се­бе неві до­мо для чо­го При­тула. Цей провінцій­ний конспіра­тор, ви­яв­ляєть­ся, ниш­по­рив уже й по Києву. Мож­ли­во, са­ме він підіслав до ме­не цю хит­ру гус­ку, яка й во­рота но­сом підки­не, щоб ко­пир­са­тися в моїй білизні. Хо­ча ні, тоді б во­на про нь­ого не зга­дува­ла. Скоріше за все, ця кікімо­ра в мо­дер­новій бе­жевій сукні від яко­гось піде­ра са­ма виріши­ла щось у ме­не вивіда­ти, ви­нюши­ти своїм гу­сячим но­сом, що підки­дає во­рота. Або її підіслав… Нес­тор, щоб по­диви­лася, чи я ще не схиб­ну­лася зовсім.

Я до­пила вже дру­гу склян­ку ви­на і вту­пила­ся в неї відсутнім пог­ля­дом.

— Хто те­бе до ме­не пос­лав?

— Як ти мо­жеш? — обу­рилась Аніта. — Я ду­мала, між на­ми за­лиши­лося щось на­бага­то біль­ше за друж­бу.

— У те­бе за­лиши­лися хіба що мої тру­си, — ска­зала я. — Ти хо­чеш ще одні? Ти приїха­ла по­рити­ся гу­сячим но­сом у моїй білизні?

— Анас­тасіє… Сха­мени­ся.

— Чи зро­бити мені ма­саж?

— Ти п’яна і нічо­го не ро­зумієш. Нев­же ти не ба­чиш, що в ме­не ду­ша у п’ятах? Що ме­не приг­нав сю­ди страх? Як­що все це пов’яза­но з «Плу­тоном», то во­ни знов мо­жуть прий­ти, і тоді ти­ми дірка­ми, про які ти ка­зала, не від бу­деш­ся.

— Я ба­чу, тобі те ду­же спо­доба­лося, прав­да ж? Ти тіль­ки при­дурю­вала­ся лесбіян­кою.

— Тобі, між іншим, це та­кож спо­доба­лося. — І ти, зви­чай­но, не за­яв­ля­ла в міліцію?

— Ти що? Во­ни ме­не вб’ють.

— І пра­виль­но зроб­лять, — ска­зала я. — Не мож­на хит­ру­вати у фірмі, яка но­сить ім’я бо­га смер­ти. Він ць­ого не про­щає.

— Не ду­мала, що ти та­ка жор­сто­ка.

— По­миляєшся! Я добріша за вас усіх. І за те­бе, й за нь­ого. Так й­ому й пе­редай.

— Ко­му? — витріщи­ла во­на на ме­не свої без­со­ромні очі.

— Са­ма знаєш! А щоб ти не сумніва­лася в моїй доб­роті, то на тобі, тішся! — Я в од­ну мить стяг­ла з се­бе тру­сики й жбур­ну­ла Аніті в об­личчя.

Во­ни по­вис­ли на її гу­сячо­му носі, мов на кілку, і я ду­мала, що Анітині ніздрі втяг­нуть їх у се­бе, як пи­лосос.

Во­на, здаєть­ся, зовсім не об­ра­зила­ся. Взя­ла ті тру­сики, зіжма­кала в жмені, як фо­кус­ник хус­тинку, що за­раз ви­пус­тить вам замість неї го­луба, і ска­зала при­мир­ли­во:

— А між іншим, ма­саж тобі не за­вадив би. З та­кими нер­ва­ми.

Не діждеш­ся, по­дума­ла я. І чо­му, дур­на, не підси­пала тобі у ви­но снодій­но­го? Ти б дав­но вже клю­вала своїм гу­сячим но­сом, а я замість трусів прик­ла­ла б тобі до го­лови ки­рика і роз­пи­тала, що те­бе сю­ди при­вело.

— Хо­чеш? Ць­ого ра­зу я зроб­лю тобі ма­саж, — по­диви лась на неї змов­ниць­ки. Бо рап­том зга­дала ще од­ну ди­во виж­ну шту­ку. У най­по­таємнішо­му за­куточ­ку ван­ної я зберіга­ла пор­це­ляно­ву ба­ноч­ку, в якій ще за­лиши­лося тро­хи мазі.

Аніта по­дума­ла, що я з неї глу­зую.

— Ні, справді, — ска­зала я. — У ме­не є чу­довий гель на тра­вах. Ти не у­яв­ляєш, який це кайф.

На Ли­су го­ру во­на не пот­ра­пить, бо вже місяць не той у небі, та й мазі нав­ряд чи вис­та­чить на такі ци­цяри ґло­буси, де помістить­ся п’ять кон­ти­нентів і ще три Аф­ри­ки, але хай, — по­див­лю­ся, що з нею бу­де. Мо­же, лус­не від ска­зу.

— То як?

Не знаю, чо­му — чи очі мої засвіти­лись ли­хим вог­нем, чи ви­дала я се­бе свер­бля­чою не­тер­пляч­кою, але Аніта спо­лоха­но по­хита­ла го­ловою.

— Ні.

— Чо­му? Ти не та, за ко­го се­бе ви­дава­ла? — зловтішно спи­тала я.

Во­на ще дуж­че зіщу­лилась.

— Я бо­юся те­бе.

— А як­що боїшся, то чух­рай з пля­жу. Не­ма чо­го тут мені мізки за­сира­ти. Я те­бе ба­чу наскрізь.

— Ні, ти та­ки воль­та­нула­ся.

— Ав­жеж, ви тіль­ки ць­ого й жде­те. Але не діжде­тесь!

Вих­ляй, тобі ска­зано, по­ки вітер без сучків! Бо за­раз за мість ме­не те­бе ви­махає мій пес ра­зом з кар­ли­ком!

Аніта зве­лася на рівні, хотіла ще щось ска­зати, але тіль­ки зіпа­ла круг­лим риб’ячим ро­том. Так і не знай­шов­ши слів, во­на швид­ко пішла до две­рей.

Я не зру­шила з місця. Слу­хала, як не своїм го­лосом за­виває Тре­зор, і ту­по ди­вила­ся на зіжма­кані тру­сики, що ли­шили­ся на кріслі.

Ні, во­на не ро­жева. Я роз­ку­сила її відра­зу. І знаю, чо­му во­на приїжджа­ла. Але в них нічо­го не вий­де. Не діждуть­ся.

Я різко підве­лася, підій­шла до те­лефо­ну й наб­ра­ла но­мер мобіль­ни­ка, са­ма то­го не поміча­ючи, що знаю й­ого вже на­пам’ять.

— Мені тре­ба те­бе по­бачи­ти, — ска­зала я. — Так, не­гай­но.


 

8


 

Г. С. ць­ого ра­зу теж був на­че по­зиче­ний. І не то­му, що я не пе­рева­рюва­ла чо­ловічо­го ду­ху. Він був тро­хи схвильо ва­ний, навіть роз­губле­ний, що зовсім не ли­чило ко­лиш нь­ому кіле­ру, нар­де­пові й пре­зиден­тові бла­годій­но­го фон ду «Ди­тяче сер­це». А мо­же, й май­бутнь­ому пре­зиден­тові всія Ук­раїни Ру­си.

Чо­го вар­та бу­ла од­на й­ого фра­за!

— Мені не по­добаєть­ся твій виг­ляд, Нас­та­сю.

Так і ска­зав. Я вже подібне щось чу­ла про се­бе, але ж то від за­тур­ка­ного провінціала, кот­рий пор­паєть­ся у ви­корис та­ному ту­алет­но­му па­пері, а не від чо­ловіка, який на­лежав до VIP-пер­сон і влу­чав з пісто­лета в яб­лу­ко, пок­ла­дене на го­лову ко­ханої жінки.

— Ні, зовні ти, зви­чай­но, Ве­нера Мілось­ка, — поспішив він вип­ра­вити прик­ру по­мил­ку. — Але…

— Не зга­дуй мені цих мер­твих калік! — пе­реби­ла я.

— Але нер­ви твої по­хит­ну­лися.

— Ти що, досі не ро­зумієш, що во­ни хо­чуть звес­ти ме­не зі світу? Я вза­галі ди­ву­юся, як ме­не ще но­ги но­сять.

Він уваж­но по­дивив­ся на мої но­ги, ого­лені аж до защібок на пан­чо­хах (я сиділа в то­му ж шкіря­ному фо­телі) і, здаєть­ся, теж зди­вував­ся: як такі ніжень­ки мо­жуть ко­гось но­сити?

— Він блу­кає вже попід вікна­ми і вдає упи­ря, — ска­зала я. — Гу­кає ме­не но­чами, ви­мазує речі кров’ю… Ти не ду­май, що я вірю в упирів і вос­крес­лих мерців, але ж це ще страшніше! Ро­зумієш, про що я ка­жу? Що ко­ли лю­дина ли­шилась жи­ва і та­ке вит­во­ряє, то це ус­тократ жах­ливіше за вся­ких упирів і вов­ку­лаків. А потім ще й підси­лає свою ко­хан­ку, щоб та роз­ди­вила­ся, чим я ди­хаю. На ла­дан чи на щось інше.

— Я ж тобі про­пону­вав охо­рону, — ска­зав він. — Хіба ні? А ти відмо­вила­ся.

— А що я ска­жу слідчо­му? Що це ро­дичі приїха­ли на по­хорон? Чи Пе­нело­па на­вела в дім же­нихів, по­ки Одіссей ман­друє на во­дах?

Г. С. розсміяв­ся, але, як ви­яви­лося, зовсім не з мо­го со­лоно­го жар­ту.

— Ти ду­маєш, що охо­рона — це такі собі гицлі, які ні на крок не відхо­дять від те­бе і стов­би­чать над го­ловою навіть тоді, ко­ли ти пісяєш?

Ні, хотіло­ся зоз­ла ска­зати й­ому. Охо­рона — це кар­лик із ши­лом у шта­нах і кілком по лікоть. Оси­ковим.

— Та ти моїх лю­дей навіть не по­бачиш. Оце, ска­жу я тобі, справжні при­види, ку­ди твоїм упи­рям! І слідчий твій не по­бачить, яко­го я, до речі, та­кож про­пону­вав тобі усу­нути від спра­ви.

Я у­яви­ла, як дов­ко­ла бу­дин­ку, під лісом, на річці, біля чор­но­го ока но­ри блу­ка­ють го­ломозі без­шиї при­види оранґутанґи, роз­но­сячи дух смер­дю­чих самців, і ме­не лед­ве не ви­вер­ну­ло.

Ко­ли я ска­зала про це Г. С. — зви­чай­но, не в та­кому різко­му тоні, — він роз­гу­бив­ся зовсім. Дов­го мов­чав і, на­решті, вивіз:

— У ме­не є доб­рий пси­хо­аналітик.

— Ду­маєш, я той?..

— Нічо­го я не ду­маю. В наш час ко­жен по­винен ма­ти сво­го пси­хо­аналіти­ка. В нор­маль­них країнах так за­веде­но дав­но.

— Ціка­во, — ска­зала я. — Країни нор­мальні, а всім лю­дям потрібні психіат­ри.

Він оцінив моє ре­зюме. Схваль­но всміхнув­ся, але знов заспівав своєї:

— Мої лю­ди там, біля те­бе, швид­ко б розібра­лися, хто заг­ля­дає у вікна і хто ко­го ку­ди кли­че.

Він влу­чив у «яб­лучко». Та пев­но ж! Я дав­но прис­та­ла б на й­ого про­позицію, як­би ті га­ремні євну­хи охо­роня­ли ме­не тіль­ки від упирів. А то ж взав­тра до­несуть своєму бо­сові, що й­ого Ве­нера Мілось­ка їзди­ла до свя­щени­ка гіне­коло­га ро­бити аборт.

— Доб­ре, — роз­ча­рова­но ска­зала я. — Мені зда­вало­ся, що ти ста­виш­ся до ць­ого тро­хи серй­озніше.

— Що ти про­понуєш кон­крет­но? Ка­жи — я зроб­лю.

— Лю­дей тре­ба прис­та­вити до цієї суч­ки. І во­на ви­веде на слід… Бо твої ґес­тапівці тіль­ки потіши­ли се­бе і її та й по всь­ому.

— Во­ни дав­но прис­тавлені, — ска­зав він. — І ду­маю, що бу­ли в неї на хвості навіть там, біля те­бе.

Мені ще тіль­ки ць­ого бра­кува­ло.

— То за мною та­кож шпи­гу­ють?

Пошук на сайті: