Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3718
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3228
Ван­на кімна­та та­кож вра­жала блис­ком, ком­фортом і щедрістю ту­алет­но­го на­чин­ня. Я з вдячністю оціни­ла став лен­ня до ме­не Г. С. Навіть од­на до­ба пе­ребу­ван­ня в та­ких апар­та­мен­тах вліта­ла, без­пе­реч­но, в круг­лу копій­ку. Та ко­ли я за­ходи­лася шу­кати но­жиці й пи­лоч­ку, щоб до­вес­ти до пут­тя свої нігті (я зга­дала, як дер­ла­ся ни­ми, ду­репа, у двері), то не знай­шла. Тут вза­галі не бу­ло гос­трих і ко­лю чих пред­метів, що знаг­ла на­гада­ло про те, де ти є. Так, це не запль­ова­на, не зас­ра­на «павлівка», але все од­но пси­хуш ка, дур­ка. Це, хай і розкішне, але гніздо зо­зулі, з яко­го не кож­но­му вдаєть­ся ви­летіти.

Пригніче­на, я вий­шла з ван­ної кімна­ти й кри­тич­но ог­ля­нула та­цю з наїдка­ми. Сма­жена печінка, мор­квя­ний са­лат, кав’яр, ґра­нато­вий сік — усе справді свідчи­ло про не­докрів’я пацієнта, але апе­тит, який я відчу­ла бу­ло, ко­ли Вар­ва­ра при­нес­ла сніда­нок, щез.

Я відчи­нила ша­фу і з по­дивом по­бачи­ла, що там на пліч ках аку­рат­нень­ко ви­сить твідо­вий сірий кос­тюм (май­же уніфор­ма бізнес леді), в яко­му я з’яви­лася на світлі очі док­то­ра Цу­ра. От­же, ме­не тут справді ніхто не зби­рав­ся зат­ри­мува­ти. Над­то до­роге за­дово­лен­ня, сум­но всміхну ла­ся я, од­нак настрій тро­хи поліпшив­ся, і помітив­ши, що тут та­ки, на бо­ковій по­лиці ша­фи, ле­жить моя жіно­ча су­моч­ка, я взя­ла її, відкри­ла і, ніби знічев’я, ста­ла пе­реби ра­ти речі. Все бу­ло на місці, ли­ше не вис­та­чало… манікюр но­го при­лад­дя — пи­лоч­ки, но­жиців, щип­чиків.

Я брид­ли­во ки­нула су­моч­ку на­зад на по­лицю й ще раз об­ве­ла очи­ма покій. Тіль­ки те­пер поміти­ла, що з ць­ого фе­шене­бель­но­го но­мера мож­на зніма­ти що­най­мен­ше три зірки: тут не бу­ло те­лефо­ну. Я рішу­че на­тис­ну­ла кноп­ку вик­ли­ку.

Чер­ни­ця з го­лод­ни­ми очи­ма ще не кітної кро­лиці на й­мен­ня Вар­ва­ра з’яви­лась не­гай­но.

— Так швид­ко? — наліпи­ла на се­бе фа­хову посмішку.

— Я не вас вик­ли­кала. Мені потрібний док­тор Цур.

— Ле­онід Бо­рисо­вич зай­ня­тий. У нь­ого за­раз прий­ом, — ска­зало щось се­реднє між Вар­ва­рою Ве­лико­муче­ницею і Марією Маг­да­линою — ще до її ка­ят­тя, зви­чай­но. — Як тіль­ки звіль­нить­ся, я й­ому пе­редам.

— Чо­му тут не­ма те­лефо­ну?

— Як то не­ма? — во­на діста­ла з ки­шені ха­лата слу­хав­ку з ви­сув­ною ан­те­ною. — Будь лас­ка.

Я ма­шиналь­но взя­ла те­лефон, але, що з ним ро­бити далі, не зна­ла. Тур­бу­вати Г. С. бу­ло ще за­рано. Щоб не вик­ли ка­ти підоз­ри, наб­ра­ла но­мер сво­го до­машнь­ого те­лефо­ну, зна­ючи, що там ніхто не відповість. Івань­ко не мав клю­ча від бу­дин­ку. Я тіль­ки те­пер зга­дала про кар­ли­ка — він ли­шив­ся вдо­ма сам і не знає, де я поділа­ся. На­пев­но, від хви­люван­ня і стра­ху вже не зна­ходить собі місця. Я пос­лу ха­ла довгі гуд­ки, що ози­вали­ся в моєму домі, ніби з них мог­ла дізна­тися бо­дай де­щицю з то­го, що там коїть­ся.

Зви­чай­но, мог­ла. Як­би, нап­риклад, дім згорів, то в слу­хавці бу­ла б німа глу­хота. Або як­би рап­том там… хтось підняв труб­ку, то…

— Дя­кую, пані Вар­ва­ро.

Во­на взя­ла те­лефон і знов на­малю­вала на своєму об­личчі посмішку. Ць­ого ра­зу не та­ку вже обов’яз­ко­ву.

— Ко­ли ма­тиме­те ба­жан­ня под­зво­нити, ска­жете. А Ле­онід Бо­рисо­вич не­одмінно зай­де до вас, — по­обіця­ла во­на. — Тіль­ки, як­що ви не бу­дете їсти, він вас ніко­ли звідси не ви­пус­тить.

Вар­ва­ра щіль­но при­чини­ла за со­бою двері.

Ніко­ли не ви­пус­тить? Та од­но­го мо­го дзвінка дос­татньо, щоб че­рез го­дину вже сидіти в офісі фон­ду «Ди­тяче сер­це».

Або на прес­толі… хра­му Іва­на Бо­гос­ло­ва.

Я підій­шла до вікна і відхи­лила зе­лений єдваб. Кімна­та моя бу­ла на пер­шо­му по­версі, не­заґра­това­не вікно ви­ходи­ло на те чу­дове подвір’я, че­рез яке вчо­ра (так, учо­ра) вів ме­не Г. С. на зустріч з пси­хо­аналіти­ком.

Так са­мо зе­леніли туї, схожі на мо­лоді ки­пари­си, так са­мо па­лали ай­стри на клумбі — фіоле­тово, синьо, ро­жево, і дов­ко­ла тієї клум­би по­ход­жав, як і вчо­ра, жва­вий чо­ло вічок зі скла­даним мет­ром. Час від ча­су він на­гинав­ся, прик­ла­дав то­го мет­ра до землі, ніби обмірю­вав дов­жи­ну квітни­ка по ко­лу, але скіль­ки ж й­ого мож­на обмірю­вати?

Ось він знов розігнув­ся, різко по­вер­нув го­лову в бік вікна й ве­село, як давній знай­омій, по­махав мені ру­кою. Я теж хотіла й­ому по­маха­ти, уже зве­ла ру­ку, та він швид­ко наг­нувся до землі й узяв­ся за своє.

А далі ґравієва доріжка ве­ла до ав­тосто­ян­ки, і там, на то­му ж са­мому місці, де я й­ого за­лиши­ла, на ме­не че­кав… мій «форд».

Настрій зно­ву підняв­ся, навіть з’явив­ся апе­тит. Я сіла до сто­лу, без відра­зи з’їла шмат підхо­лолої печінки, тро­хи си­рува­тої, май­же з кров’ю, та, ма­буть, са­ме та­кою її і тре­ба спо­жива­ти тим, у чиїй крові бра­кує ге­мог­лобіну. За­люб­ки з’їла свіжо­соле­ний кав’яр, тер­ту мор­кву, потім, ви­пив­ши ґра­нато­вий сік, вик­ли­кала Вар­ва­ру, аби во­на приб­ра­ла зі сто­лу.

— О, то вам ніщо не заг­ро­жує, пані Анас­тасіє! — ска­зала Вар­ва­ра, але я не зро­зуміла, ра­да во­на чи нев­до­воле­на з то­го.

— А що б мені ма­ло заг­ро­жува­ти?

— Хіба я вам не ка­зала? Ле­онід Бо­рисо­вич не ви­пус­тить вас звідси, по­ки не на­бере­теся сил.

Во­на ще тро­хи прис­то­яла з та­цею в ру­ках, ніби хотіла щось до­дати, але я спи­тала про інше:

— Вар­ва­ро, — звер­ну­лась до неї май­же по дружнь­ому. — Хто отой чо­ловік, що весь час хо­дить дов­ко­ла клум­би?

Садівник?

— Отой зі скла­даним мет­ром? — чуд­но всміхну­лась во­на. — То наш давній пацієнт. Він тут відко­ли й клініка.

— А що він ро­бить?

— Обмірює клум­бу, хіба ви не ба­чили?

— Для чо­го?

— Хво­рий страж­дає на манію запізнен­ня. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще май­же здо­ровим, бо ду­же бо­яв­ся, що не встиг­не. Поспіх — вза­галі хво­роба на­шого ча­су. Я маю на увазі не ли­ше па­тологічну квап­ливість лю дей, а й сам час. Лю­ди за­нес­ли в нь­ого вірус поспішнос­ти, і він те­пер спли­ває з на­бага­то біль­шою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ят­надця­тому сторіччі. Це вже до­веде­но на­укою.

— Так, я чи­тала про це.

— Тож Ле­онід Бо­рисо­вич лікує ць­ого пацієнта ко­лоте­рапією. Він звелів й­ому хо­дити не доріжка­ми, а дов­ко­ла клум­би, по ко­лу, щоб той на­решті зро­зумів, що пов­сякчас сту­пає у свої сліди і поспіша­ти не­має ку­ди. Од­нак бідо­лаха і там не вга­мовуєть­ся. Він постій­но обмірює клум­бу скла да­ним мет­ром і підра­ховує, скіль­ки вже прой­шов і скіль­ки ще за­лиши­лося…

— А що, є якась виз­на­чена відстань, скіль­ки й­ому тре­ба прой­ти? — зди­вова­но спи­тала я.

— Кож­но­му з нас відве­дена пев­на відстань, — гли­боко дум­но зітхну­ла Вар­ва­ра.

— Отут, у клініці?

— В житті, — знов по філо­софсь­ко­му зітхну­ла Вар­ва­ра, і те зітхан­ня бу­ло про­мовистішим за її по­яс­нення.

Ко­ли во­на ви­ходи­ла з моєї… па­лати, зда­лося, що Вар ва­ра відмірює кро­ками цю приз­на­чену звер­ху відстань, але відмірює ду­же бо­яз­ко, обе­реж­но, хоч мог­ла сту­пати своїми дов­ги­ми, як у ло­шиці, но­гами відра­зу на са­жень.

Я теж по­волі, май­же скрад­ли­во підій­шла до вікна, щоб знов виг­ля­нути на подвір’я, аж тут з’явив­ся док­тор Цур.

— Ну, як тут на­ша но­вень­ка? — спи­тав він.

Мені не спо­доба­лося сло­во «но­вень­ка», що на­тяка­ло на моє пе­ребу­ван­ня в стаціонарі. Щоб по­каза­ти, що я здо­рова і при добрій пам’яті, навіть поп­ро­сила в док­то­ра Цу­ра ви­бачен­ня за свою вчо­раш­ню істе­рику.

— Пус­те, — ска­зав він. — Врод­ли­вим жінкам це ли­чить.

Ме­не біль­ше хви­лює ва­ше не­докрів’я. Знімай­те піжа­му, я вас пос­лу­хаю.

Я роз­дягла­ся до по­яса, док­тор Цур зняв зі своєї шиї змій­ку фо­нен­доско­па й уваж­но вис­лу­хав ме­не зі спи­ни, потім спе­реду, після чо­го об­хо­пив од­ну мою грудь твер ди­ми про­холод­ни­ми паль­ця­ми й бо­ляче при­тис. Із сос­ка вис­ту­пила біла крап­ля.

— Зро­зуміло, — ска­зав він. — Не­дав­но ви зро­били запізнілий аборт. Ду­же запізнілий, тоді, як плід уже май­же дозрів і по­чало ви­роб­ля­тися ма­теринсь­ке мо­локо. Я не по­миля­юся?

— Ні, — ска­зала я.

— Звідси нес­та­ча не ли­ше ге­мог­лобіну, але й кро­ви вза­галі. Де вам це ро­били?

— В гіне­кології, де ж іще.

— Чо­му так пізно звер­ну­лися? Вам що, три­над­цять років?

— Спер­шу хотіла за­лиши­ти ди­тину, а потім… пе­реду ма­ла.

— Ви­бач­те за не­так­товне за­питан­ня, пані Анас­тасіє, але ж ми з ва­ми до­мови­лися про цілко­виту відвертість…

Ди­тина від ва­шого чо­ловіка?

— Так.

— То те­пер ви ро­зумієте, що не мог­ли й­ого вби­ти? Ви ж не мог­ли вби­ти бать­ка ва­шої ди­тини. А навіяли собі каз­на що. Щоб я ць­ого біль­ше не чув од вас, зро­зуміло?

— Мог­ла, — ска­зала я. — Як­що я вби­ла свою вже жи­ву ди­тину, то чо­ловіка й по­готів поріши­ла.

— Доб­ре, поріши­ли й поріза­ли на дрібні шма­точ­ки. Але ж він ць­ого зас­лу­гову­вав? — з ро­зумінням посміхнув­ся до ме­не док­тор Цур. У нь­ого бу­ли гарні зу­би, щоп­равда, два крайні вгорі справді тро­хи за­гос­трені, але во­ни зовсім не псу­вали й­ого білої посмішки.

— Так, зас­лу­гову­вав, — ска­зала я.

— То й ви­кинь­те це з го­лови. А те­пер зніміть штанці і ляж­те. Я по­див­лю­ся, чи нічо­го не нат­во­рили вам ці ве­тери на­ри.

Я роз­дягла­ся зовсім й покірно ляг­ла в ліжко.

Пошук на сайті: