Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3740
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3263
Док­тор Цур дістав із нак­ладної ки­шені світло­го піджа­ка (щось се­реднє між сур­ду­том і цер­ковним фе­лоном) той са­мий, схо­жий на лже­цю, інстру­мент, з до­помо­гою яко­го хотів ог­ля­нути мій язик.

— Так, но­ги… Шир­ше… Ще шир­ше… Ні, кро­вотечі не­має.

Тут як­раз усе га­разд, що не­мало ва­жить для та­кої розкішної пан­ни. Зо­дягай­те­ся.

Я взя­ла піжамні штанці і за­вага­лася.

— Док­то­ре Цу­ре… Мені тре­ба до­дому.

— Навіщо?

— Як навіщо? Там за мною хви­лю­ють­ся. Я не по­пере ди­ла, що зат­ри­ма­юся.

— Хто хви­люєть­ся? — Івань­ко. Він же мені як брат.

— А, так, пам’ятаю, — зга­дав мою сповідь док­тор Цур. — Й­ому пе­река­жуть, що ви ляг­ли підліку­ватись.

— Я все од­но не п’ю ліків, не про­ход­жу ніяких про­цедур, щоб тут за­лиша­тися.

— В їжі, яку вам да­ють, є все не­обхідне для ва­шого ор­ганізму, пані Анас­тасіє. До то­го ж, як мені здаєть­ся, за­раз вам як­раз не­обхідно по­бути далі від до­му, відій­ти від отих кош­марів, які вас там пе­ресліду­ють. Я ще раз ка­жу, що ви аб­со­лют­но здо­рова лю­дина. Не ба­чу пот­ре­би в жод­них ра­дикаль­них за­собах чи впли­вах, од­нак на­поля­гаю на профілак­тично­му курсі ліку­ван­ня. Ми­не ще день дру­гий, і ви самі не за­хоче­те від нас іти. Вва­жай­те, що ви в са­наторії.

— А як­що я за­хочу…

— Бу­де так, як ви за­хоче­те. Он ваш одяг, он ав­то­мобіль, хоч за­раз мо­жете їха­ти. Але я б вам не ра­див.

— Скіль­ки три­вати­ме цей ваш курс?

— Тиж­день, ну, мо­же, два. У нас є не­пога­на бібліоте­ка, є ба­сейн, кіно­зал… Не за­нудь­гуєте. До то­го ж Гри­горій Се­мено­вич та­кож про­сив, щоб ви по­були тут, по­ки на­бе ре­теся сил.

— Ге еС про­сив?..

— Так, він уже по­ривав­ся провіда­ти вас, але я су­воро за­боро­няю ці те­лячі ніжності. Вам потрібен аб­со­лют­ний спокій.

Як­би док­тор Цур си­ломіць при­мушу­вав ме­не за­лиши тись, я, на­пев­но, вид­ря­пала б й­ому очі, а так — не хотіло­ся зав­да­вати ніко­му прик­рощів і, тим біль­ше, зас­му­чува­ти Г.

С. Як­що хтось із й­ого лю­дей делікат­но по­яс­нить Івань­кові, що я тиж­день по­буду в лікарні, то мені не­має чо­го поспіша ти до­дому. Не­хай там усе пе­реме­леть­ся, вля­жеть­ся, вти­хо ми­рить­ся. Не­хай тро­хи пох­ви­люєть­ся май­бутній патріарх за свою не­путя­щу ма­туш­ку, яку він не вберіг і довів до анемії. Не­хай і ве­ликий слідець При­тула вку­сить се­бе за од­не місце, зла­мав­ши мізки в сто­над­цять­ох версіях, ку­ди я мог­ла подіти­ся, ад­же клініка док­то­ра Цу­ра дот­ри­муєть­ся най­су­ворішої конфіденцій­нос­ти що­до своїх пацієнтів. І хо­ча во­лода­реві чарівної люль­ки бо­руль­ки за­боро­нили стром­ля­ти но­са в мої спра­ви, він все од­но хоч бо­ком та зда­леку, а ню­шить тим но­сом де тре­ба й не тре­ба.

Чо­го ж мені ще оги­нати­ся, як­що це най­кра­щий вихід із мо­го ста­нови­ща — щез­ну­ти, за­хова­тися від усь­ого світу, від отих при­видів, кікімор, упирів, зловіщих ле­тючих щурів… Му­шу тіль­ки ни­зень­ко вкло­нити­ся Г. С. і док­то­рові Цу­ру, котрі так шля­хет­но под­ба­ли про ме­не…

За цей час навіть оду­ди відле­тять у теплі краї!

Одуд!!! Одуд…

Я ки­нула­ся до ша­фи, вхо­пила свою су­моч­ку, з якої вже зник­ло манікюр­не при­лад­дя, хап­ли­во пор­па­лася в ній, а потім не­тер­пля­че пе­ревер­ну­ла до­гори дном й затіпа­ла так, як тіпа­лося моє сер­це. На підло­гу все по­сипа­лось га­музом — га­манець, кос­ме­тика, ключі, всіля­кий дрібний не­потріб і — тук! — білий круг­лий камінчик з без­до­ган­ною діроч­кою по­сере­дині.

Ки­рик… Мій ки­рик… Мій чарівний камінчик…

Я взя­ла камінь зра­ди на до­лоню, дов­го не мог­ла відір ва­ти від нь­ого очей. Потім міцно за­тис­ла й­ого в ку­лаку й го­лос­но засміяла­ся.


 

3


 

Те­пер я з ним не роз­лу­чала­ся. Ля­гала і про­кида­лася з ки­риком, три­ма­ючи й­ого під по­душ­кою, а ко­ли десь ішла, то не­одмінно бра­ла з со­бою.

До ме­не по­вер­нувся сон. Не знаю, чи то в стра­вах бу­ли домішані якісь зас­покій­ливі ліки, чи ць­ому спри­яла са­ма ат­мосфе­ра клініки док­то­ра Цу­ра, чи, мо­же, так бла­годій­но впли­нула відда­леність від до­му, від лю­дей, з яки­ми бу­ли пов’язані мої три­воги. На­пев­но, все ра­зом.

Нас­та­ла та­ка ду­шев­на рівно­вага, що вже ніщо не віщу­вало біди. У ме­не з’явив­ся апе­тит, то біль­ше, що я са­ма заз­да­легідь за­мов­ля­ла ме­ню, і не бу­ло та­кого ви­пад­ку, аби мені в чо­мусь відмо­вили. Я по­дов­гу без будь яко­го конт ро­лю про­гулю­вала­ся на подвір’ї, по кіль­ка разів на день ку­пала­ся в ба­сейні, чи­тала, по­ки од­но­го ра­зу не поп­ро­сила Вар­ва­ру при­нес­ти мені папір і руч­ку й са­ма спро­бува­ла за­ноту­вати де­що зі сво­го не та­кого вже й пісно­го жит­тя.

Мені бу­ло ціка­во самій із со­бою, що, як свідчать пси­холо­ги, вка­зує на дос­татній роз­ви­ток інте­лек­ту, зовсім не хотіло­ся ні з ким спілку­вати­ся, навіть до Г. С. под­зво ни­ла всь­ого один раз, та й то зро­зуміла, що мені не­має про що з ним го­вори­ти.

Г. С., звісно, зрадів, поціка­вив­ся моїм здо­ров’ям і навіть за­питав, чи не час ме­не за­бира­ти з клініки, од­нак я ска­зала, що док­то­рові Цу­ру видніше, що я ніку­ди не поспішаю, ад­же поспіх — оз­на­ка слаб­ких та убо­гих.

— Мені тут доб­ре. І ти не у­яв­ляєш, яка я вдяч­на тобі за тур­бо­ту. Твоєму став­ленню до ме­не я ніко­ли не скла­ду ціни.

— Об­лиш, — ска­зав він. — Ду­же хо­чу те­бе провіда­ти, Нас­ту­ню. Але Ле­онід Бо­рисо­вич про­сить по­терпіти.

— То й по­тер­пи, — засміяла­ся я. — За­те потім… Ду­маєш, я не хо­чу?

— Без­со­ром­ни­ця, — засміяв­ся і він.

— Тобі ж це по­добаєть­ся?

— Я чув, ти навіть книж­ку пи­шеш. Про ме­не там ча­сом не бу­де?

— Бу­де, ти ж мій ан­гел охо­ронець.

Ми теп­ло поцілу­вали­ся по те­лефо­ну.

Я не ра­хува­ла днів, про­веде­них мною в клініці, та, ма­буть, не ми­нуло й тиж­ня, як я по­годи­лася з док­то­ром Цу­ром, що не вби­вала сво­го чо­ловіка. Ні, я, зви­чай­но, доб­ре пам’ята­ла, як нав­мисне гой­дну­ла чов­ном, зна­ючи, що в бот­фортах і ва­тянці цей зрад­ник ніко­ли не вип­ли­ве, але який те­пер був сенс пе­реко­нува­ти в ць­ому мо­го пси­хо­аналіти­ка, як­що він хотів до­мог­ти­ся від ме­не про­тилеж­но­го?

Го­лов­не, що ме­не біль­ше не му­чили кош­ма­ри, не гриз­ла ніяка мо­торош, я бу­ла впев­не­на, що ще до то­го, як річка вкриєть­ся ль­одом, десь ви­ще чи ниж­че за течією спли­ве тіло, і все на то­му за­вер­шить­ся ос­та­точ­но. Я от­ри­маю стра­хов­ку, увій­ду в спа­док і поч­ну жит­тя з но­вого відліку.

Жи­тиму так, як ніко­му й не сни­лося.

Мож­ли­во, це ще кра­ще за ме­не знав док­тор Цур, ад­же в й­ого обов’яз­ки вхо­дило ліку­ван­ня не ли­ше людсь­кої психіки, але й сумління, і він ро­бив це зі знан­ням спра­ви.

Ли­ше однієї гру­бої, а то й фа­таль­ної по­мил­ки при­пус тив­ся док­тор Цур. Од­но­го ра­зу він зай­шов до ме­не в кімна­ту і під час мир­ної бесіди, в якій, пев­на річ, був при­хо ва­ний тест, ні сіло ні впа­ло спи­тав:

— А що то за камінчик ви постій­но з со­бою но­сите?

У ме­не щось як обірва­лося все­редині.

— Який камінчик?

— Білий, із діроч­кою, — посміхнув­ся док­тор Цур ли­ше дво­ма за­гос­тре­ними зу­бами. — Он він і за­раз схо­ваний у вашій руці.

— Звідки ви про нь­ого знаєте? — хо­лод­но спи­тала я.

— Знаю. Бо ви зав­жди но­сите й­ого з со­бою.

— Так, но­шу. Але ніко­му не по­казую.

— Вам так тіль­ки здаєть­ся. Всі зна­ють про цей камінчик.

— Хто — всі?

— Ну, я, Вар­ва­ра, нап­риклад…

— Хіба в то­му є щось по­гане?

— Ні, по­гано­го тут нічо­го не­має, — ска­зав док­тор Цур. — Як­що це який­сь аму­лет, прик­ра­са чи прос­то пам’ят­ка. Що там у вас?

— Ку­рячий бог, — відповіла я.

— По­кажіть, — він прос­тяг ру­ку, а я свою мерщій схо­вала за спи­ну.

— Ні.

— Чо­му?

— Бо це для ме­не до­рога пам’ят­ка.

— Я вже ка­зав вам, пані Анас­тасіє, — стом­ле­но посміх нув­ся док­тор Цур. — Ка­зав, що в пам’ят­ках, аму­летах нічо­го по­гано­го не­має. Нав­па­ки, це доб­ре, ко­ли лю­дина бе­реже пам’ять про щось їй до­роге чи вірить у доб­рий знак. Але як­що це прос­то сліпий фе­тиш, тоді він мо­же вас за­напас ти­ти.

— Який ще фе­тиш?

— Річ, окрім якої, для лю­дини біль­ше нічо­го не існує.

Ви ж ба­чили то­го чо­ловіка зі скла­даним мет­ром? Увесь сенс жит­тя для нь­ого зам­кнув­ся в то­му метрі. Ось що та­ке фе­тиш.

— Хіба не ви при­дума­ли для нь­ого ко­лову те­рапію?

— Я. Але він сю­ди прий­шов уже з па­тологічним пос піхом і влас­ним мет­ром. А ви, пані Анас­тасіє, — з ку­рячим бо­гом. Як­що не віддас­те мені й­ого за­раз же, то це ду­же по­гано скінчить­ся.

— Ви підгля­дали за мною в ка­меру! Як ви сміли?! — у ме­не знов по­чина­лась істе­рика.

Док­тор Цур, зви­чай­но, зро­зумів це раніше за ме­не й по­волень­ки по­зад­ку­вав до две­рей.

— Ну, доб­ре, доб­ре, — він підняв обидві ру­ки, по­ка зу­ючи, що здаєть­ся. — Робіть як знаєте. За­раз я не хо­чу втра­чати бо­дай то­го, чо­го ми з ва­ми до­мог­ли­ся. Але за­тям те: фе­тиш — це вам не нер­вові роз­ла­ди, з нь­ого по­чинаєть­ся бо­жевілля.

Пошук на сайті: