Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3718
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3228
Ко­ли він вий­шов, я дов­го ди­вила­ся на ки­рика, аж по­ки в мені не вляг­ло­ся тремтіння. Цей камінь вип­роміню­вав і да­вав спокій. Усе бу­ло б доб­ре, як­би не ще од­на ли­ха при го­да, яка спітка­ла ме­не в ба­сейні.

По­чало­ся з то­го, що там я по­бачи­ла щуп­лень­ко­го мет ко­го чо­ловічка, кот­рий боб­лявся у воді, вимірю­ючи її скла­даним мет­ром. На якусь мить він одірвав­ся від сізі фо­вої праці і по­махав мені ру­кою як давній знай­омій. Я теж й­ому по­маха­ла, відчу­ва­ючи, що не тіль­ки на подвір’ї клініки, а на­бага­то раніше ба­чила ць­ого чо­ловічка з вер тля­вою, як у дят­ла, голівкою.

— Коркін! — нес­подіва­но гук­ну­ла Вар­ва­ра, яка наг­ля­да ла і за ба­сей­ном. — Ану ви­лазь­те з во­ди! Ви вже пе­реку­па ли­ся.

Чо­ловічок із чуд­ним прізви­щем Коркін слух­ня­но виліз дра­бин­кою на ках­ля­ний поміст і, міря­ючи й­ого мет­ром, пішов нав­при­сяд­ки до Вар­ва­ри. Від дов­го­го ку­пан­ня й­ого би­ли дри­жаки, дят­ля­ча голівка так тремтіла, ніби Коркін дзь­обав ко­ру. Ме­не він, зви­чай­но, не впізнав, але, про­хо дя­чи по­руч, шеп­нув:

— Ви­бач­те, я зай­ня­тий.

Я швид­ко спус­ти­лась дра­бин­кою в про­зоро бла­кит­ну во­ду, тро­хи проп­ливла й відчу­ла, як у мені знов про­ки даєть­ся отой брид­кий внутрішній трем. Про­холод­на во­да не бадь­ори­ла, во­на відго­нила ліка­ми, до гор­ла підсту­пала ну­дота.

Вий­шов­ши з ба­сей­ну, я на­кину­ла ха­лат, відра­зу шур хну­ла ру­кою в пра­ву ки­шеню, на­мацу­ючи рятівний камін чик. В очах по­темніло. Й­ого не бу­ло. Ки­рик щез.

Я, мов тиг­ри­ця, по­вела очи­ма дов­ко­ла. Окрім Вар­ва­ри, ніко­го поб­ли­зу не бу­ло.

— Де ки­рик? — ти­хо і страш­но спи­тала я.

— Який ки­рик?

— Знаєш, який! Віддай! — я пішла пря­мо на неї. — Не­гай­но віддай мій камінь!

— Я не ба­чила ніяко­го ка­меня.

— Ба­чила, су­ко! Ти всім про нь­ого роз­ля­пала, а те­пер ще й свис­ну­ла! — гли­бока ди­тяча об­ра­за ви­рива­лася з ме­не ще інтер­натівсь­ки­ми слівця­ми. — Віддай, бля­дюго, бо я тобі й мат­ку ви­вер­ну!

Вар­ва­ра, по­точив­шись на­зад, ки­нула­ся тіка­ти, та я од­ним ско­ком наз­догна­ла її, вхо­пила за ко­си й по­волок­ла до ба­сей­ну.

— Втоп­лю кур­ву! Роз­дя­гай­ся, по­казуй усе на­виворіт ра­зом зі своєю бля­гуз­ни­цею!

Чи я справді наб­ра­лася вже стіль­ки си­ли в клініці док­то­ра Цу­ра, чи Вар­ва­ра бо­яла­ся чи­нити опір анемічній пацієнтці, але я мет­ля­ла цією по­родис­тою ко­билою, як ганчір’яною ляль­кою, по­ки не здер­ла з неї весь одяг, а тоді, так і не вит­ру­сив­ши з нь­ого ки­рика, спе­ресер­дя піхор­ну­ла її у во­ду й са­ма шу­бов­сну­ла вслід.

— Нас­тасья, уймісь, бо будєт хужєє! — за­вере­щала во­на з пе­реля­ку щу­рячим го­лосом, який на­гадав мені «павлів сь­кий» сур­жик, від чо­го я ос­ка­женіла ще дуж­че і теж за­гово­рила вже зовсім по інтер­натівсь­ко­му:

— Заткнісь, уродіна! Я тя щас, бля, утоп­лю! Буш знать, как піздіть чужіє вєщі! Ти жє знаш, шо мнє утопіть чєловєка нічьо нє стоіт.

Я по­тяг­ла її за ко­си під во­ду, са­ма теж пірну­ла з го­ловою, аж за­буль­котіло у ву­хах: «у ро ді на, у ро ді на», та я ще сяг­ну­ла ру­кою в її міжніжжя, сподіва­ючись хоч там знай­ти ки­рика. А, не знай­шов­ши, так зак­ри­чала, що в рот по­лила­ся во­да…


 

4


 

Кри­за бу­ла за­тяж­ною.

Я не ви­ходи­ла з кімна­ти, май­же не підво­дила­ся з ліжка, ні з ким не хотіла роз­мовля­ти. Від їжі та­кож дов­го відмов ля­лася, тоді мені ста­вили кра­пель­ни­цю, і я по­год­жу­вала­ся на неї тіль­ки то­му, що відчу­вала де­далі біль­ший за­непад сил, а по­мира­ти бу­ло ще ра­но. Му­сила роз­га­дати таємни­цю, яка гриз­ла мою ду­шу і, врешті решт, до­вела до клініки док­то­ра Цу­ра. Ще до­недав­на я пле­кала сподіван­ку, що від га­дати за­гад­ку мені до­помо­же ки­рик, але те­пер я не ма­ла й ць­ого чарівно­го камінчи­ка, який грів ме­не спо­коєм і на дією.

Після то­го, що ста­лося в ба­сейні, я біль­ше не ба­чила Вар­ва­ру, за мною дог­ля­дала інша дівчи­на, та­ка ж по­родис­та і врод­ли­ва, тіль­ки тихіша за са­му ти­шу — Маґда­лина, яка вже по­ка­яла­ся. І їй, і док­то­рові Цу­ру я час від ча­су по вто­рюва­ла ли­ше од­ну фра­зу:

— По­верніть мені камінь.

Маґда­лина тіль­ки роз­во­дила ру­ками, зво­дячи біблійні очі до не­ба, ніби во­на ще й досі ка­яла­ся, а док­тор Цур ка­зав:

— Ми не відби­рали й­ого у вас, пані Анас­тасіє. Вар­ва­ру по­кара­но, але я впев­не­ний, що й во­на не прис­воїла ва­шого ку­рячо­го бо­га, бо він не має ніякої ціннос­ти. Ко­ли ви за­бу де­те про цю втра­ту, то відра­зу оду­жаєте. А з ка­менем — ніко­ли.

Я мов­чки ди­вила­ся в сте­лю, а док­тор Цур вів далі:

— Тож ра­но чи пізно вам, пані Анас­тасіє, до­вело­ся б ро­бити вибір між фе­тишем і нор­маль­ним жит­тям. Але пізно — во­но і є пізно.

Так, по­дума­ла я, Вар­ва­ра не прис­воїла камінь. Це ти на­казав їй вик­расти й­ого в ме­не.

— Спра­ва не в ка­мені, — я впер­ше всту­пила з ним у роз­мо­ву і по­бачи­ла, як він зрадів, що на­решті щось зру­шило­ся з мер­твої точ­ки.

— А в чо­му? — спи­тав обе­реж­но.

— У то­му, що я вби­ла сво­го чо­ловіка.

— Ви знов за своє. Я до­веду вам, що це не так.

— Я вто­пила й­ого, — ска­зала я. — І хо­чу зро­бити зізнан­ня. Вик­личте до ме­не стар­шо­го упов­но­важе­ного відділу кар­но­го роз­шу­ку При­тулу. Гри­горій Се­мено­вич знає, як й­ого знай­ти. Цей слідчий уже май­же до­копав­ся до роз­крит­тя зло­чину, а потім й­ого відсто­рони­ли від спра­ви. Те­пер я го­това все й­ому роз­повісти.

— Ваші по­кази ніхто не візь­ме до ува­ги, — ска­зав док­тор Цур. — Ви ж знаєте, де ви є і в яко­му стані.

— Це потрібно мені. Нач­ха­ти на те, візь­муть чи не візь муть до ува­ги. Я му­шу звіль­ни­тися від ць­ого. Хто ж, як не ви, док­то­ре Цу­ре, по­винні це ро­зуміти.

Він пох­ню­пив­ся, усвідом­лю­ючи спра­вед­ливість мо­го до­кору.

— Доб­ре, — на­решті по­годив­ся. — Як­що ви так на­поля гаєте, ми вик­ли­чемо вам ць­ого За­тулю.

— При­тулу.

— Ав­жеж, При­тулу, За­тулю, Шму­лю, яка різни­ця, — чуд­но всміхнув­ся док­тор Цур дво­ма за­гос­тре­ними зу­бами. — Я пе­редам Гри­горію Се­мено­вичу ва­ше про­хан­ня.

Але він, зви­чай­но, збре­хав і тут, бо відтоді не за­ходив до моєї кімна­ти, і я лиш до­питу­вала­ся в Маг­да­лини, чо­го це від ме­не хо­ваєть­ся док­тор Цур. І ко­ли, врешті решт, вик­ли­чуть стар­шо­го упов­но­важе­ного кар­но­го роз­шу­ку При­тулу?

Маг­да­лина роз­во­дила ру­ками, пус­ка­ла під лоб свої по­ка­янні очі, і я бу­ла впев­не­на, що ко­ли не­будь їх ви­колю.

Нез­ва­жа­ючи на відсутність ко­лючих пред­метів.

Та й чо­го зволіка­ти, ось за­раз, як тіль­ки во­на при­несе обід, візь­му ви­дел­ку, прис­тавлю Маг­да­лині до во­лово­го ока й, по­ки сю­ди не при­пов­зе на колінах цей Чи­кати­ло, не відступ­лю­ся.

Я вста­ла з ліжка і підій­шла до вікна. Бо­яз­ко відхи­лила што­ру. Ні, чо­ловічка зі скла­даним мет­ром і рух­ли­вою, як у дят­ла, голівкою біля клум­би не вид­но. Я вза­галі не знаю, як міг тут опи­нити­ся лікар із чу­дер­наць­ким прізви­щем Коркін. У то­му, що він по­сунув­ся глуз­дом, нічо­го див­но­го не бу­ло, та­ка ро­бота, але як він міг пот­ра­пити до та­кої до­ро гої клініки зі своєю мізер­ною зар­плат­нею ліка­ря? Ма­буть, у док­то­ра Цу­ра спра­цюва­ло по­чут­тя про­фесій­ної солідар нос­ти. Або лікар Коркін ви­явив­ся ду­же цінним ек­зем­пля ром для на­уко­вих спос­те­режень, нап­риклад, для на­писан­ня ди­сер­тації «Син­дром маніякаль­ної поспішнос­ти». І рап­том я поміти­ла, що на клумбі вже відцвіли ай­стри.

Во­ни покірно схи­лили свої всохлі голівки пе­ред нас­ту­пом пізньої осе­ни. Ли­ше вічно­зелені туї не підда­вали­ся хо­ло дам і гор­до ціли­лися в не­бо.

Скіль­ки ж я тут про­була? Тижнів зо три? Місяць? Чи, мо­же, й біль­ше? Не­заба­ром річка візь­меть­ся ль­одом… Втім, хо­лодів ще не­має. Не­бо зах­ма­рене, але ти­хої осінньої дни­ни са­ме хма­ри зас­ту­ють хо­лод, який осідає з не­бес. Ген на лаві під ту­ями си­дить ще зовсім по літнь­ому зо­дяг­ну­тий чо­ло вік — на но­гах сан­далі, бла­гень­кий кос­тюмчик, прос­то­воло­сий… Нев­же лікар Коркін та­ки вга­мував­ся, сів на ла­ву й за­мис­лився над мар­нотною швид­коплинністю бут­тя?

Від гли­боких ду­мок пок­ругліша­ла й­ого дят­ля­ча го­лова, ніс дзь­обик при­тупив­ся, став зовсім кир­па­тим… Ні, це не Коркін, не Коркін. Це ж… Я навіть по­дум­ки бо­яла­ся ви­мо ви­ти ім’я чо­ловіка, яко­го ніби­то так хотіла по­бачи­ти і чия нес­подіва­на з’ява так ме­не ос­ту­дила. Нев­же то бу­ла тіль­ки гра з мо­го бо­ку пе­ред док­то­ром Цу­ром, нев­же я тіль­ки хотіла пом­сти­тися й­ому за ки­рика, що, пе­рек­реслив­ши й­ого успіх у ліку­ванні, знов зізна­лась у вбивстві й по­чала до­мага­тись, аби вик­ли­кали слідчо­го При­тулу? Ось він, будь лас­ка! Іди зізна­вай­ся…

Я швид­ко зап­ну­ла што­ру. Зда­лося, він за­раз по­махає мені ру­кою. Потім по дят­ля­чому пок­ру­тила го­ловою, відга­ня­ючи ма­ну, ледь ледь відхи­лила што­ру й при­пала од­ним оком до ву­зень­кої щіли­ни. Жод­но­го сумніву. Це був При­тула. По­руч нь­ого на лавці навіть ле­жала дер­ма­тино­ва теч­ка.

Ко­ли відчи­нили­ся двері, я відсах­ну­лася од вікна й замість Маг­да­лини по­бачи­ла док­то­ра Цу­ра. Він шкірив­ся до ме­не дво­ма крайніми пе­редніми зу­бами, на­мага­ючись зоб­ра­зити доб­ро­зич­ли­ву посмішку.

— О, то ви вже на но­гах, пані Анас­тасіє! Чу­дово. А я тут як­раз уво­лив ва­шу во­лю. Слідчий При­тула до ва­ших пос луг. Ви го­тові до роз­мо­ви?

Мож­ли­во, я по­миля­юся, але, здаєть­ся, в очах док­то­ра Цу­ра май­ну­ли зловтішні біси­ки: «Ну, як я те­бе? Мо­же, пе­реду­маєш?»

На­пев­но, са­ме то­му я відповіла з та­ким же чор­том у го­лосі:

Пошук на сайті: