Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.docx)Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.docx680 Кб3197
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.fb2)Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.fb21136 Кб4098

 

Тарасюк Галина

Сес­тра моєї са­мот­ності

ЧАС­ТИ­НА ПЕР­ША 

FINITA LA COMMEDIA! 

Вис­та­ву закінче­но… Низь­ке, на­буб­нявіле важ­кою си­зою во­логою не­бо. Сіль­ський убо­гий цвин­тар, за­рос­лий виш­ня­ком, за­тика­ний по­темніли­ми, поіржавіли­ми хрес­та­ми, зва­рени­ми з во­догінних труб. Гор­бик свіжої землі. По­верх па­перо­вого мот­ло­ху – вінок білих-білих, не­пороч­но-сніжних гвоз­дик. От і все. Скінчи­лася твоя ко­медія, Ло­ро. Розій­шли­ся зап­ла­кані, на­лякані твоїм нес­подіва­ним по­хоро­ном, сель­ча­ни. Зос­та­лася тіль­ки я. Стою і ду­маю, як доб­ре, що не до­жила до ць­ого до­щово­го по­неділка твоя ма­ти, що ле­жить собі, бідо­лаш­на, по­ряд з то­бою під хре­щатим барвінком у го­лубій ого­рожці, і я не ба­чу її ху­день­кої немічної пос­таті, засль­оже­них не­тям­них очей. Інак­ше… нав­ряд чи посміла би про­вес­ти те­бе в ос­танню путь… Ба! Навіть приїха­ти у твоє се­ло чи на­важи­лася б…

Ах, Ло­ро! До чо­го ти ме­не до­вела?! Ви­яв­ляєть­ся, я ще чо­гось і ко­гось мо­жу бо­яти­ся в ць­ому світі! Ще здат­на ніяковіти моя крем’яна ду­ша…

Про­те, Ло­ро, озир­нувшись по без­людно­му кла­дови­щу, чи мо­жеш мені дорікну­ти черствістю? Мені, оди­ноко вкляклій у твоїм вічнім уз­го­лов'ї?

Та не про свою – про твою са­мотність ду­маю. Ли­шень допіру, тут, осяг­ну­ла весь трагізм тво­го ко­рот­ко­го жит­тя: гірку при­реченість бун­та­ря-оди­ноч­ки, в яко­го ніко­ли не бу­ло тилів – ли­ше фрон­ти. І жод­но­го чес­но­го со­рат­ни­ка.

Сум­но, але ти все од­но не ви­жила б – над­то, надміру бу­ла по­ряд­ною, до ідіотиз­му пря­моліній­ною і обур­ли­во без­ком­промісною. А такі, як за­пале­ний апен­дикс, ніко­му не потрібні. Від та­ких ли­ше прик­рий клопіт. То­му їх і ви­даля­ють. І те­бе – поз­бу­лися. Са­ме жит­тя збу­лося те­бе.

Прос­ти і про­щай! Твоя ко­медія скінчи­лася. Моя про­дов­жуєть­ся. І ще невідо­мо, фінал чиєї бу­де щас­ливішим. …Хтось обе­реж­но тор­кає ме­не за пле­че: ходімо! Ах, твій брат не­тяга, кол­гос­пний бур­ла­ка і без­просвітний пи­як. Опух­ле – та не від сліз – чер­во­няс­те ли­це і – го­лубі, нес­подіва­но чисті, не­бесні очі. Твої очі, Ло­ро! Твій брат ди­вить­ся на ме­не твоїми ди­тин­ни­ми чес­ни­ми очи­ма, та­кими чуд­ни­ми, неж­да­ними на пож­ма­каній тупій му­жицькій фізіономії. У ма­тері твоєї теж бу­ли такі… не­бесні. Бо­же ми­лий, ме­не аж мо­розом зси­пало!

Скіль­ки разів я тобі втов­кма­чува­ла, що то неп­рости­ма дурість ди­вити­ся на світ білий, але тричі (!) чор­ний, та­кими очи­ма. Але ж ти… ти лиш сміяла­ся з тої свя­тої прав­ди, ніби з де­шево­го жар­ту. От і досміялась…

Да­рем­но я нер­вую та з’їда­юся різни­ми мо­раль­но-етич­ни­ми дур­ни­цями. Твоєму бра­тові бай­ду­же і до те­бе, і до твоєї смерті, як нач­ха­ти бу­ло на твоє, чу­же й­ому, пре­муд­ре жит­тя. То ж він з пе­репою так важ­ко му­чить­ся, і єди­не, чо­го праг­не й­ого дрібна убо­га ду­шеч­ка,- пох­ме­лити­ся.

Те­пер ти ба­чиш. Ло­ро, яка нес­пра­вед­ли­ва матінка При­рода, навіть до єди­но­ут­робних! Те­бе об­да­рува­ла всіма мис­ли­мими і не­мис­ли­мими чес­но­тами, а ць­ого не­щас­но­го наділи­ла тіль­ки ва­дами та по­рока­ми.

А ти – прав­ди хотіла! Бо­ролась за спра­вед­ливість! От і маєш її – спра­вед­ливість. Від са­мого Гос­по­да Бо­га! Ти ж бо її, свою прав­ду, ви­мага­ла від грішних лю­дей.

Ми вий­шли за цвин­тарну бра­му і пішли ву­лицею вниз, повз ста­рень­ку шко­лу, де ще кіль­ка го­дин то­му на столі в найбіль­шо­му класі… ви­сочіла твоя зац­вяшко­вана до­мови­на. Так виріши­ло сіль­ське на­чаль­ство, і я не про­тиви­лась. Бу­дин­ку куль­ту­ри прис­той­но­го в селі не бу­ло, а шко­ла ко­лись бу­ла твоїм до­мом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жи­ла до п'ят­надця­ти років ра­зом з баб­цею, бра­том і ма­мою-вчи­тель­кою, до­ки сіль­ська вла­да не відда­рува­ла вам чиєсь “ви­мер­ле” обій­стя. Ти теж мріяла бу­ти вчи­тель­кою. І як­би не твій бо­жевіль­ний та­лант, не твоя… ша­лена вда­ча, досі б жи­ла собі у цій хижі, хо­дила би сь­огодні по школі з “указ­кою”, ста­ра діва, си­ня пан­чо­ха, за­те – жи­ва-здо­рова… А, мо­же, нав­па­ки – ма­ла би ку­пу дітей, чо­ловіка-ме­ханіза­тора або ди­рек­то­ра шко­ли, три­мала б корівку, сви­ней го­дува­ла. Від прос­то­го людсь­ко­го щас­тя і доб­ро­буту пог­ладша­ла б, ок­ругли­лась у ве­селу мо­лодич­ку…

Як би там не бу­ло, але в кожнім ви­пад­ку з те­бе вий­шла би прек­расна сіль­ська вчи­тель­ка! Так ні! Якесь без­го­лов'я трик­ля­те відірва­ло те­бе від землі і за­нес­ло аж під обо­локи! “Пе­ремог­ти або вмер­ти. Треть­ого не да­но”, – ка­зала.

При­гадуєш? І на­кар­ка­ла: те, що бу­ло гор­дим кре­до, ста­ло… пе­чаль­ною до­лею.

Ах, Ло­ро, Ло­ро, що ти на­коїла?! Та годі ри­дати! І з ме­не до­сить! Я й так зро­била все мож­ли­ве і не-мож-ли-ве, аби по­людсь­ки про­вес­ти те­бе в ос­танню путь. Ко­ли що не так – ви­бачай. Та го­лов­не – зій­шло­ся все се­ло. Все се­ло прий­шло до те­бе, Ло­ро! О! Як же ж во­ни щи­ро оп­ла­кува­ли те­бе, Ло­ро! Як жалібно го­лоси­ли ці се­ляни, при­казу­вали та ви­тира­ли кінчи­ками хус­ти­нок рясні гіркі сль­ози. Щирі, справжні сль­ози…

Як я заз­дрю тобі, Ло­ро! Бо ж… чи зап­ла­че по мені так щи­ро хоч од­на ду­ша?..

По­мин­ки справ­ля­ли, як і хо­вали, усім се­лом. У гро­мадській їдальні. І, на­пев­но, за кош­ти кол­госпу. Місце­ве на­чаль­ство, ли­бонь, аби не осо­роми­тись пе­ред сто­лич­ни­ми гос­тя­ми, “за­коти­ло” застілля пиш­не, з го­луб­ця­ми та хо­лод­ця­ми, ще й з “казь­он­кою”.

Слав­но те­бе пом'яну­ли, Ло­ро, твої прості, як прав­да, зем­ля­ки. І я вип'ю чар­ку за твою за­колот­ну ду­шу, аби знай­шла во­на су­покій та бла­годать на не­бесах.

Мені на­лива­ють, але – конь­яку! Не всі твої зем­лячки, Ло­ро, такі вже й прості та чор­но­земні! І лу­каві є, особ­ли­во ті, що – “власть”. Як во­ни за­попад­ли­во ме­тушать­ся ко­ло ме­не, і сіль­ські, і рай­онні та об­ласні на­чаль­нич­ки (це я їх ор­ганізу­вала, приг­на­ла і при­муси­ла те­бе ша­нува­ти), як за­зира­ють у вічі. І, ли­бонь, впер­ше в житті мені неп­риємно му­ляє те со­баче підле­щуван­ня, те вда­ване по­важан­нячко. Ад­же ж я пал­ко ба­жаю, аби нині, тут, у ць­ому за­буто­му Бо­гом селі, ца­рюва­ла ти і тіль­ки ти. Щоб на вус­тах і в по­мис­лах цих лю­дей бу­ло ли­ше твоє ім’я, Ло­ро.

Впер­ше в житті пос­ту­па­юсь пе­ред то­бою. Рад­ше, пе­ред твоєю тінню. Так хо­чу. Від щи­рого сер­ця. Чес­не сло­во! Ти ж знаєш: я зав­жди бу­ла доб­ра до те­бе, Ло­ро. Най­добріша і най­спра­вед­ливіша, най­уважніша з усіх, хто те­бе ото­чував. Ад­же ж знаєш – навіть у су­пер­ництві бу­ла чес­на. Прав­да, ти ніко­ли то­го не ціну­вала. Та Бог з то­бою… Сподіва­юся, на не­бесах (чи де ти там?) ма­тимеш до­волі ча­су, аби все зва­жити, обмізку­вати і… прос­ти­ти мені мою чес­ну бо­роть­бу із то­бою жи­вою.

Хо­ча… Що ти маєш про­щати, ко­ли то бу­ло прек­расне (на рівних!) зма­ган­ня двох силь­них і та­лано­витих жінок – за лідерс­тво. Я б ска­зала: ли­царсь­кий турнір двох бла­город­них ле­виць! І вже те, що не хтось інший, а я – я! – зма­гала­ся з то­бою, ро­било тобі честь! А­як­же! Ви­вищу­вало те­бе у влас­них і, звісно, в людсь­ких очах. І десь у гли­бині душі ти, без­су­мов­но, бу­ла навіть вдяч­на мені за цю шля­хет­ну друж­бу-бо­роть­бу.

Не мо­жу ос­квер­ни­ти те див­не, рідкісне по­чут­тя, що в’яза­ло нас лан­ца­ми. Не ба­жаю ве­лича­тися навіть на чужій та­буретці, то­му ка­жу ти­хо, але так, щоб усі чу­ли:

– Зас­по­кой­тесь, то­вариші. Не ме­тушіть­ся. Це ж не мої іме­нини, а пе­чаль­на триз­на по моїй не­забутній под­рузі, по вашій геніальній зем­лячці, по ве­ликій лю­дині і ве­ликій пись­мен­ниці.

По ве­ликій дочці на­шого на­роду!

Хай те­бе, лю­ба, не ко­робить надмірне вжи­ван­ня епіте­та “ве­ликий”. Про покій­ників або го­ворять доб­ре, або ж мов­чать.

Але я – бу­ду го­вори­ти. Я ска­жу най­кращі сло­ва, які ко­ли-не­будь го­вори­ла жінка про жінку. Я воз­ве­личу те­бе пе­ред твоїми зем­ля­ками. Оспіваю те­бе. При­мушу їх збаг­ну­ти твою ве­лич і пок­ло­нитись тобі в по­яс за твою жер­товну лю­бов до них. То­му бе­ру чар­ку і ка­жу:

– Лю­ди добрі, во­на безмірно лю­била вас – свій на­род. Во­на відда­ла вам свій та­лант, свою до­лю, своє жит­тя. Во­на пи­сала про вас. Во­на бо­ролась за вас. І я хо­чу, щоб її слав­ним іме­нем ви наз­ва­ли шко­лу, де во­на вчи­лася, ву­лицю, де во­на жи­ла. Пам'ятай­те її, до­рогі мої лю­ди! Тож зем­ля їй пу­хом і вічна ва­ша пам'ять! І ви­пиваю до дна. І всі ви­пива­ють, при­казу­ючи: “Царс­тво не­бес­не… зем­ля пе­ром…”.

Ло­ро, Ло­ро… Що я мог­ла ще ска­зати мудрішо­го? Мо­же, про те, що твої ма­ячні на­родо­любні ідеї скалічи­ли тобі жит­тя і прип­ро­вади­ли із сто­лиці на­зад, сю­ди, в це глу­хе, за­бите се­ло, на за­нед­ба­ний убо­гий цвин­тар? А во­ни, твої зем­лячки, твій хва­лений на­род, доб­ря­че вип'ють на по­мин­ках, заїдять го­луб­ця­ми і за­будуть про те­бе ко­ло своїх сви­ней та корів за що­ден­ни­ми се­лянсь­ки­ми кло­пота­ми. Он твій рідний бра­тан як радісно приц­мо­кав­ся до пляш­ки – кліща­ми не одірвеш… Ось тобі і весь наш національ­ний мен­талітет, Ло­ро!

До речі, ти теж не­дале­ко від них відбігла, лю­ба. Особ­ли­во від бра­та. Дар­ма я за­хоп­лю­валась твоїми чес­но­тами. Ох, і в тобі бу­ло наміша­но всь­ого – і Бо­жого, і са­танинсь­ко­го, і світла, і те­мені… Од­нак… як­би ж ти бу­ла щиріша зі мною, од­вертіша, то… при­най­мні не ле­жала б сь­огодні під біли­ми гвоз­ди­ками. Але ж ти бу­ла гор­да! По­тай­на і гор­да. І проб­ле­ми свої воліла вирішу­вати са­ма. От і виріши­ла. Са­ма. Як уміла. Наскіль­ки ро­зуму ста­чило.

Без ме­не. Що ж, ви­бачай. І – про­щай. Мені по­ра.

По­казую очи­ма на двері водієві і на­мага­юся не­помітно зми­тись, але вірнопіддані смер­ди ки­да­ють­ся під но­ги. Доб­ре, що, крім ме­не, ніхто на той на­чаль­ниць­кий по­рив гос­тинності не звер­нув ува­ги. На­род зах­мелів, нав­пе­ребій за­гала­кав про своє чор­но­зем­не жит­тя-бут­тя. Хтось уже й пісню за­тяг­нув…

Весілє! Во­ни тобі, Ло­ро, вод­но і весілля справ­лять. Те що тре­ба зем­лячки!

Сторінка 1 з 71 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 > У кінець >>

Пошук на сайті: