Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.docx)Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.docx680 Кб1835
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.fb2)Galina_tarasyuk_sestra_moey_samotnosti.fb21136 Кб2026

 

Тарасюк Галина

Сес­тра моєї са­мот­ності

ЧАС­ТИ­НА ПЕР­ША 

FINITA LA COMMEDIA! 

Вис­та­ву закінче­но… Низь­ке, на­буб­нявіле важ­кою си­зою во­логою не­бо. Сіль­ський убо­гий цвин­тар, за­рос­лий виш­ня­ком, за­тика­ний по­темніли­ми, поіржавіли­ми хрес­та­ми, зва­рени­ми з во­догінних труб. Гор­бик свіжої землі. По­верх па­перо­вого мот­ло­ху – вінок білих-білих, не­пороч­но-сніжних гвоз­дик. От і все. Скінчи­лася твоя ко­медія, Ло­ро. Розій­шли­ся зап­ла­кані, на­лякані твоїм нес­подіва­ним по­хоро­ном, сель­ча­ни. Зос­та­лася тіль­ки я. Стою і ду­маю, як доб­ре, що не до­жила до ць­ого до­щово­го по­неділка твоя ма­ти, що ле­жить собі, бідо­лаш­на, по­ряд з то­бою під хре­щатим барвінком у го­лубій ого­рожці, і я не ба­чу її ху­день­кої немічної пос­таті, засль­оже­них не­тям­них очей. Інак­ше… нав­ряд чи посміла би про­вес­ти те­бе в ос­танню путь… Ба! Навіть приїха­ти у твоє се­ло чи на­важи­лася б…

Ах, Ло­ро! До чо­го ти ме­не до­вела?! Ви­яв­ляєть­ся, я ще чо­гось і ко­гось мо­жу бо­яти­ся в ць­ому світі! Ще здат­на ніяковіти моя крем’яна ду­ша…

Про­те, Ло­ро, озир­нувшись по без­людно­му кла­дови­щу, чи мо­жеш мені дорікну­ти черствістю? Мені, оди­ноко вкляклій у твоїм вічнім уз­го­лов'ї?

Та не про свою – про твою са­мотність ду­маю. Ли­шень допіру, тут, осяг­ну­ла весь трагізм тво­го ко­рот­ко­го жит­тя: гірку при­реченість бун­та­ря-оди­ноч­ки, в яко­го ніко­ли не бу­ло тилів – ли­ше фрон­ти. І жод­но­го чес­но­го со­рат­ни­ка.

Сум­но, але ти все од­но не ви­жила б – над­то, надміру бу­ла по­ряд­ною, до ідіотиз­му пря­моліній­ною і обур­ли­во без­ком­промісною. А такі, як за­пале­ний апен­дикс, ніко­му не потрібні. Від та­ких ли­ше прик­рий клопіт. То­му їх і ви­даля­ють. І те­бе – поз­бу­лися. Са­ме жит­тя збу­лося те­бе.

Прос­ти і про­щай! Твоя ко­медія скінчи­лася. Моя про­дов­жуєть­ся. І ще невідо­мо, фінал чиєї бу­де щас­ливішим. …Хтось обе­реж­но тор­кає ме­не за пле­че: ходімо! Ах, твій брат не­тяга, кол­гос­пний бур­ла­ка і без­просвітний пи­як. Опух­ле – та не від сліз – чер­во­няс­те ли­це і – го­лубі, нес­подіва­но чисті, не­бесні очі. Твої очі, Ло­ро! Твій брат ди­вить­ся на ме­не твоїми ди­тин­ни­ми чес­ни­ми очи­ма, та­кими чуд­ни­ми, неж­да­ними на пож­ма­каній тупій му­жицькій фізіономії. У ма­тері твоєї теж бу­ли такі… не­бесні. Бо­же ми­лий, ме­не аж мо­розом зси­пало!

Скіль­ки разів я тобі втов­кма­чува­ла, що то неп­рости­ма дурість ди­вити­ся на світ білий, але тричі (!) чор­ний, та­кими очи­ма. Але ж ти… ти лиш сміяла­ся з тої свя­тої прав­ди, ніби з де­шево­го жар­ту. От і досміялась…

Да­рем­но я нер­вую та з’їда­юся різни­ми мо­раль­но-етич­ни­ми дур­ни­цями. Твоєму бра­тові бай­ду­же і до те­бе, і до твоєї смерті, як нач­ха­ти бу­ло на твоє, чу­же й­ому, пре­муд­ре жит­тя. То ж він з пе­репою так важ­ко му­чить­ся, і єди­не, чо­го праг­не й­ого дрібна убо­га ду­шеч­ка,- пох­ме­лити­ся.

Те­пер ти ба­чиш. Ло­ро, яка нес­пра­вед­ли­ва матінка При­рода, навіть до єди­но­ут­робних! Те­бе об­да­рува­ла всіма мис­ли­мими і не­мис­ли­мими чес­но­тами, а ць­ого не­щас­но­го наділи­ла тіль­ки ва­дами та по­рока­ми.

А ти – прав­ди хотіла! Бо­ролась за спра­вед­ливість! От і маєш її – спра­вед­ливість. Від са­мого Гос­по­да Бо­га! Ти ж бо її, свою прав­ду, ви­мага­ла від грішних лю­дей.

Ми вий­шли за цвин­тарну бра­му і пішли ву­лицею вниз, повз ста­рень­ку шко­лу, де ще кіль­ка го­дин то­му на столі в найбіль­шо­му класі… ви­сочіла твоя зац­вяшко­вана до­мови­на. Так виріши­ло сіль­ське на­чаль­ство, і я не про­тиви­лась. Бу­дин­ку куль­ту­ри прис­той­но­го в селі не бу­ло, а шко­ла ко­лись бу­ла твоїм до­мом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жи­ла до п'ят­надця­ти років ра­зом з баб­цею, бра­том і ма­мою-вчи­тель­кою, до­ки сіль­ська вла­да не відда­рува­ла вам чиєсь “ви­мер­ле” обій­стя. Ти теж мріяла бу­ти вчи­тель­кою. І як­би не твій бо­жевіль­ний та­лант, не твоя… ша­лена вда­ча, досі б жи­ла собі у цій хижі, хо­дила би сь­огодні по школі з “указ­кою”, ста­ра діва, си­ня пан­чо­ха, за­те – жи­ва-здо­рова… А, мо­же, нав­па­ки – ма­ла би ку­пу дітей, чо­ловіка-ме­ханіза­тора або ди­рек­то­ра шко­ли, три­мала б корівку, сви­ней го­дува­ла. Від прос­то­го людсь­ко­го щас­тя і доб­ро­буту пог­ладша­ла б, ок­ругли­лась у ве­селу мо­лодич­ку…

Як би там не бу­ло, але в кожнім ви­пад­ку з те­бе вий­шла би прек­расна сіль­ська вчи­тель­ка! Так ні! Якесь без­го­лов'я трик­ля­те відірва­ло те­бе від землі і за­нес­ло аж під обо­локи! “Пе­ремог­ти або вмер­ти. Треть­ого не да­но”, – ка­зала.

При­гадуєш? І на­кар­ка­ла: те, що бу­ло гор­дим кре­до, ста­ло… пе­чаль­ною до­лею.