Галина Тарасюк - Хижачка

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_hyzhachka.docx)Galina_tarasyuk_hyzhachka.docx99 Кб846
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_hyzhachka.fb2)Galina_tarasyuk_hyzhachka.fb2231 Кб900

 

Тарасюк Галина

Хижачка

Сентиментальний роман



А на Великдень...



– Слухай, ти, якщо ти й далі будеш мовчати, я тебе згною. Ясно? – задихаючись від досади, спитав той, що сидів через стіл навпроти. Майже її ровесник, молодий і гарний, зовсім красень, як артист Домагаров, але дуже недобрий. Як фашист. Він аж зубами скреготів від пасії, готовий убити її, але вона не розуміла, що він від неї хоче.

– Ти чуєш? Давай, розказуй! Не тягни резину. Попереджаю, моє терпіння може лопнути! Так що давай... шуруй! Усе, як було. По порядку. Ну? Як тебе сюди занесло? Якими вітрами? Я слухаю... Давай, давай, виколупай із себе! Ну і чого ти мовчиш? Ти що – глухоніма? Тобі ж гірше буде, дура! – починав скаженіти красень, зриваючись на крик. – Ну, говори! Я слухаю! Як – усе– було?!

– Що – було?—хотіла запитати. Їй шкода було, що красунчик так побивається, аж трясеться весь, але нічим не могла зарадити. Щось давке, як грушка-дичка, застряло поперек горла, не давало говорити. І вона мовчала, зіщулившись у тому мовчанні, як равлик у своїй хатці, маленька, безпомічна перед нежданою бідою, що здоровенним чоботом нависла над нею, готова з хрустом розчавити.



А на Великдень приїхала в село “столична” шалапутна Алла, побачила Ясочку, яка маком одиноким цвіла біля церкви у колі тіток і бабів, що зійшлися паску святити, і – все. І перевернула з ніг на голову все життя Ясочки, котра маком сиділа після школи біля тата з мамою. Так думала мама. Що шалапутна Алла (яку в селі звали, як горілку, “столичною” через те, що першою виїхала до столиці і тепер дуже гордилася тим) наговорила Ясочці, на що настренчила, мама не знала, але на другий день Великодня Ясочка заявила, що їде в Київ шукати роботи, бо, як вона бачить, вони ніколи не назбирають грошей на інститут, а як і назбирають, то це буде через сто років, а вона не збирається посивіти у цій глушині, а тому їде з Аллою сама собі дорогу пробивати. Почувши таке від тихої, смирної Ясочки, мама вжахнулася, взялася за голову, а тоді – в боки, бо чувала, якою “дорогою вибивається в люди” шалапутна Алла, але Ясочка раптом розлилася сльозами, приказуючи, що через тупість мами ( “Тупість! Тупість!” – ридала Ясочка, маючи на увазі мамину любов), вона світа білого не бачить, тоді як її ровесниці давно всі по закордонах і столицях, а вона тут, у цьому болоті, пропадає. Тож мамі не зоставалося нічого іншого, як і собі заголосити, а на третій день по Великодню, рукою махнувши, відпустити свою єдиначку разом із шалапутною Аллою у білий світ, тобто, до Києва.

Не сподіваючись, що мама так легко погодиться, Ясочка злякалася – і омріяних перемін, і Києва, який бачила всього кілька разів, коли їх, сільських школярів, возили на екскурсію. Але від Алли так гарно пахло розкішним столичним життям, так вилискував на сонці її розмальований довжелезний, як у відьми, манікюр... Ясочка глянула на свої обрізані при самих пучках нігті і... І страх перед невідомим білим світом, якого вона не бачила, в селі сидячи, як рукою зняло.

Проводжаючи Ясочку до київського автобуса, який двічі на тиждень заїжджав у їхнє село і вивозив із нього у світи все молоде й здорове, а тепер-от ще й Ясочку, мама раз по раз приповідала:

– Боже ж мій, луче б устроїлась десь ближче: у Теплику чи Війниці... Що ж ти там робити будеш, дочечко, у тому Києві?

На що замість Ясочки відповідала шалапутна Алла:

– Ой, тітко, які ви старорежимні! Наче телевізора не дивитесь! Та в тому Києві, тітко, роботи – завались! Захоче – піде на стройку: там таке строїтільство, як показилися! Людей треба – море! А захоче – домработніцою устроїться, або собак у багатих вигулювати. Теж добрі гроші.

Почувши про собак, мама, як риба у хватці, хапнула ротом повітря, на що шалапутна Алла перелякано замахала руками:

– Та не бійтеся, тітко, це ж, як вона схоче! А не схоче – піде на базарі торгувати, чи ще луче – в барі десь офіціанткою... Чи в “макдональді”. Ой, тітко, там тої роботи, як жуків на вашій бараболі!

Від такого вибору робіт мама вже й не знала, що казати. А уявивши Ясочку в барі офіціанткою, втерла сльози, та шалапутна Алла й далі розраювала бідну:

– Ви, тітко, тіштесь, що ваша Ядя їде в Київ, а не за кордон. Бо то вобще – пиши пропало! Хоч я, например, не знаю, чого це пертися у якусь Італію чи Португалію, коли можна гроші заробити, недалеко від дому відбігши?! І вобще: чого це ви, тітко, як затуркана якась сільська баба? Нічого з вашою Ядьою не случиться в тому Києві, лиш те, що людиною стане. Заробить гроші, а, може, і в інститут поступить, їх там теж, як собак нерізаних. Лиш, конєшно, грошей тра! А може, заміж вийде. От із тих дівчат, з якими я живу, вже добра половина познаходили собі молодиків і повіддавалися. Сільські дівчата просто нарозхват у Києві. От побачите, ще та-ко-го вам зятя привезе – з моб-біл-лою, на м-мерсссед-десі! А тут що? В цьому селі? Одні діди повдовілі та Шківа-уголовнік!

Ясочці було жаль маму, але при згадці про вар’ята Шківу стало шкода себе за те, що пропадала пропадом у цьому болоті. І пропала б, якби не Алла... Отож затято не піддавалася на мамині сльози.

– З твою красою, – нашіптувала зубатенька й носатенька Алла, – ти ще моделькою станеш. Там цих конкурсів усяких: твій шанс, цицьки місяця, срака року – завались! А в тебе з усім цим усьо супер!..

Ясочка спершу не дуже вірила шалапутній Аллі, бо перевірити свої чари в селі справді не було на кому, а єдиного парубка Геника Шківу, який недавно повернувся з тюрми, де відсидів за те, що крав по городах маковиння і перепродував циганам, вона боялася. Але уважніше придивившись до себе у дзеркалі, справді побачила, що Алла не бреше, що вона не гірша, а то й краща за тих дівчат, котрі усміхаються з реклами телевізора та лискучих журналів на вітринах кіосків у Теплику. То чого справді має пропадати у цьому болоті, коли такий великий світ і в ньому стільки можливостей для гарної дівчини?



– Слухай, давай по-доброму. Ти ж нормальна дівка, симпатична, не глупа... Молода. Тобі треба виплутуватись із цього дєрьма. Ти понімаєш? Ну давай, розказуй, хто тебе підставив? Спільники – хто? Ти ж, бичка сільська, лоханка немита, сама ж не могла додуматись! Де ті, кого ти навела, га? Давай, згадуй! Колись, сучко!

Але вона й далі не знала, що згадувати. Не розуміла й половини слів, якими красунчик кидався в неї, наче грудками мерзлого гною. Від них смерділо, як з нужника.

І вона затуляла обличчя долонями, щоб не чути того смороду, але красунчик відривав її руки і, бризкаючи слиною в обличчя, волав: – Кажи, хто вони! – і чекав із перекошеним лицем, що вона скаже.



На зупинці край села чекало автобуса, окрім них, ще кількоро сільських студентів, обліплених родичами, та кілька чоловіків, які, погостивши на Великдень у сім’ях, поверталися до своїх міських заробітків. Мама, побачивши їхні зацікавлені позирки, демонстративно стала оддалік від гурту (стидалася, що її Ясочка вибирається з дому разом із шалапутною Аллою) і тихо наказала:

– Менше говоріть та розказуйте... Чим менше знати будуть, тим луче... Вони з нами не діляться...

– Ой тітко, нада ми їм!.. – відмахнулась Алла з досадою.

– Нада, ще й як нада! – перейшла на голосний шепіт мама. – Якби ти знала, що кажуть...

Але, слава Богу, в ту мить, коли мама збиралася повідати Аллі, щ-о-о про неї кажуть у селі, підійшов автобус і, підхопивши торби, вони ринулись займати зручні місця, бо ж до Києва півдня їхати.

Коли від’їжджали, Ясочка глянула крізь вікно переповненого автобуса на заплакану маму і теж розплакалася – від жалю за мамою і страху перед великим світом, що починався для неї зразу ж за рідним селом.



– Ти, що, справді не в’їжджаєш, а може, під недієздатну косиш? Слухай, марухо, через тебе у мене планка падає. Прошу тебе, не іспитуй моє терпіння! Вишак, блін, зафугую, як пить дать, або – у вічний культпохід на зону...

Тепер вже вона точно нічого не розуміла. Дивилася на нього і думала, якими негарними, Боже, якими гидкими робить злість начебто й вродливих людей. Невже він цього не розуміє?

– Заберіть її! – крикнув у двері, втрачаючи терпіння, Домагаров, а їй прошипів: -- Колись, мала клізмо, а то я тобі твій тупий гарбуз надвоє розколю. Ти вже мене дістала... Косиш під дурку? Даремно! Віддам на експертизу і загудеш на довічне... Ти чула? До смерті у клітці будеш сидити.

Зайшла Маріка, точніше, схожа на Горбатюкову Маріку з Бережків, тільки ще похмуріша, жінка, і сказала:

– Руки за спину! Виходь!

– Вона мене дістала! – пожалівся Домагаров Маріці.

– Дай пару п...лєй по-під ребра, – вживши погане слово, гугняво порадила та, що була схожа на Маріку з Бережків. – Спомнит враз... Це вони значала целок корчат, а як припреш – розкажут і те, чого не було.

– Ладно... Не зараз... Забери її...

– Давай впірьод, покорітєльніца століци! – гигикнула Маріка і садонула важким, як у чоловіка, кулаком попід ребра.



Великий світ, чи то стольний Київ, зустрів Ясочку дощем, людським стовпотворінням і всенародною байдужістю. Навіть важке, загазоване повітря пахло безпросвітною байдужістю. З годину вони добиралися до Аллиної, як вона казала, Солом’янки, переповненим метро, тролейбусом та пішодрала, обриваючи руки наталованими провіантом торбами.

– От і наш гадючник, – нарешті видихнула Алла перед облупленою багатоповерхівкою. І вони з останніх сил поволоклися брудними сходами на п’ятий поверх, бо не працював ліфт.

“Гадючник”, чи то трикімнатна квартира, яку винаймала Алла разом із ще десятьма дівчатами, що приїхали із різних областей шукати роботи і щастя у столиці, скидалася водночас на палату в запущеній старій сільській лікарні і безлюдну солдатську казарму: одні тапчани й розкладайки. Ще з порога Ясочці вдарило в ніс мішаниною чужих запахів, дешевих дезодорантів і ще дешевших супів “мівіна”, якими вже торгують і в їхньому селі. Про те, що тут живуть жінки, нагадувала хіба що розвішена на шворках по балконах і у ванні різнобарвна білизна. Та ще квітучі фуксії-калачики на підвіконнях зігрівали цю нічліжку, цей табір циганський пломінцями розгублених по провінціях домашніх вогнищ.

– Поки що будеш зі мною спати, – Алла показала на обдертий диван у найменшій кімнаті. – А там видно буде... Тож будь як у дома, розшнуровуйся, віддихай, а я красоту наведу – не можу ж я в такім виді на люди вийти! – і зачинилася у ванній.

Не встигла Ясочка на диван сісти, як Алла стала перед нею у всій своїй красі – вся в блискітках і “закльопках”, ще й у пупі сережка, а у вухах – по чотири... Ясочка лиш очі витріщила, а задоволена реакцією Алла гордо сказала:

– Учись, доки я жива!

А потім вони подалися на найближчий речовий ринок, де реалізатором “секонд хенду” працювали Аллині знайомі і їм нібито треба було продавщиць-напарниць. По дорозі Алла аж захлиналась, “розписуючи”, яка то вигідна робота – продавати “секонд хенд”.

– Платять не багато, зате ти всігда будеш одіта. Там такі-і-і вє-єщі бувають, фірмові, новісінькі, які десь завалялись-залежалися по складах паризьких супермаркетів, не відлічиш від тих, що по київських бутіках пиляться. Сама провіряла. Всі дєвочки з нашого “гадючника” одіваються з гуманітарки. От подивись на мене – чим не модель? І ти така будеш!

Ясочка глянула на сяючо-оголену Аллу, але як не старалась, уявити себе такою не могла.



Привівши під двері, Маріка вперла її лицем у сіру стіну, і скрегочучи ключем у замку, прогугнявила над вухом:

– Ти, дєвочка секин-хенд, ти мені, канєшно, ні при чом, але послухай пораду: не зли його. Хуже буде!

І штовхнула через поріг. У спертий, важкий дух погреба і громадських туалетів. На якусь мить вона затримала подих, заплющила очі, намагаючись порятуватися від дійсності спогадами про той світ, що зостався за стіною і тепер здавався таким святковим, яскравим і веселим, як у дитинстві великодній ярмарок у сусідній Соболівці.



Поплутавши трохи поміж продуктових рядів та речових палаток, вони випірнули серед копиць барвистого дрантя, в якому енергійно порпалися люди, заохочувані веселими криками продавців:

– Налітай! Свіжий товар! По три штуки на гривню! Налітай!

Алла зареготала, і, на всі боки розкидаючи “прівєт-прівєт!”, шпарко, як риба в річку, ринулась у глибину базару, поміж палаток, що нагадували Ясочці завішаний шматтям критий тік у рідному селі. Тільки там пахло устояним духом пашні, який не вивітрився навіть за останні роки, відколи в селі перестали сіяти пашню всяку, а з даху порожнього “піднавісу” навіть гнилу толь здерли. А тут тхнуло... наче дустом чи дезинфекцією. Їдучі запахи хмарами піднімалися над розворушеними кучугурами лахміття, лоскотали в носі і дерли в горлі. Ясочка закашлялась. На що повеселіла Алла гукнувши: – Привикай до європейських ароматів! – різко пригальмувала біля двох дівчат, що навперебій закликали покупців:

– Джинси, куртки, футболки, юбки, блузки, купальники... На всі вкуси і возрасти! Зі складів Європи. Сам Версаче від заздрості плаче! Дєшиво! Не минайте – вибирайте!

– Дєвочки, прівєт! От я Тані, як і домовлялися, знайшла тобі заміну. Подругу. – сказала Алла і почала мотляти розвішане по брезентових стінах і вішалках шмаття, однак нічого не знайшовши “новенького”, погнала з базару, кинувши на прощання:

– Не обіжайте дитину!

Дівчата, Таня і Катя, теж з Вінниччини, тільки з інших районів, Ясочку не обижали, а навпаки, оскільки в пообідню пору покупців мало було, стали дружно уму-розуму научати та до звичаїв і порядків базарних привчати.

– Робота не важка, на свіжому повітрі, – заохочувала Таня. – Головне, аби не крали і більше купляли. І сама нічого не бери, бо на щот цього в хазяїв строго. А як щось понаравиться, то краще скажи, що хочеш купити, і віддай ті нещасні копійки без скандалу.

– Да, з хазяями луче діла не мати, – додавала Катя. – Наші пани ще нічого, головне, не мелочаться. Вони в нас – “круті”, машинами торгують, і “секонд хенд” у них так, попутний бізнес. А он дівчатам, – метнула очима на палатку навпроти, – не повезло. Їхня павучиха слідкує за кожною ганчіркою.

Сторінка 1 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: