Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_hram_na_boloti_abo_tayemnycya_kryvavoyi_bahny.docx)Galina_tarasyuk_hram_na_boloti_abo_tayemnycya_kryvavoyi_bahny.docx196 Кб1982
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_hram_na_boloti_abo_tayemnycya_kryvavoyi_bahny.fb2)Galina_tarasyuk_hram_na_boloti_abo_tayemnycya_kryvavoyi_bahny.fb2510 Кб1714

 

Тарасюк Галина

Храм на болоті або Таємниця кривавої багни


Новочасна притча


ЧОРНИЙ «МАЙБАХ»

Вийшовши з автобуса, Юрій роззирнувся, прислухався. До Кривого, чи Кривавого Болота якраз від цього місця, де він стояв, вела колись просіка, яка непомітно переходила у стежку, що губилася в густому підліску. Авжеж, він добре пам’ятає, що саме за цим виярком, від цього старезного дуба починалася дорога, вузенька, на ширину селянського воза, у дві темні, втоптані колесами колії, між якими росла ріденька, невисока травичка. Тією просікою вони часто ходили в пущу: однією колією – тато, а другою – він, малий Юрко. Коли ж траплялося, що навстріч їхали фури з буреломом і сухим хмизом, вони з татом відступали на обочину і чекали, доки проїде повз них довга й височенна купа дров, запряжена кіньми, в передку якої сидів дядьком із батогом...Того злощасного Першого травня вісімдесят шостого року вони теж бігли у ліс просікою... Але тепер, як Юрко не придивлявся, не те що просіки, навіть натяку на неї не було! Заросла! Воно й не дивно: стільки часу минуло...

Тож, не знайшовши ні просіки, ні стежки, вирішив іти навмання, орієнтуючись на захід сонця. При нормальній ході – завидна можна й дістатися.

– Щоб не заблудитися – наслухай. Його чути. Удень буслами клекоче. А ввечері – жабами галасує. І вогкістю тягне, – научав тато. – І йди строго на захід.

Та не встиг хлопець і кроку ступити, як почув за спиною тихе лиховісне шипіння. Злякано оглянувся і – здивувався: за кілька кроків перед ним зупинився... чорний «майбах»! Так, не що інше як чорний «майбах»! Юрій не вірив власним очам, бо зустріти на цій глухий лісовій дорозі іномарку, та ще й таку дорогу, було все одно, що побачити космічний корабель або... килим-самоліт! А розкішне авто й справді сяяло-виблискувало у мерехтливому промінні призахідного сонця, що сіялось крізь густі лісові хащі, мов прекрасна казка... Авжеж, сучасна казка-мрія про сучасного Коника-горбоконика для молодих і небагатих сучасних парубків. Звісно, що Юрій як один із таких молодих і незаможних теж марив подібним чудом техніки і дизайну і то так палко, що скоро незбутня мрія про власний автомобіль переросла у манію. Не маючи можливості колекціонувати оригінали, він збирав їхні рекламні світлини, ходив по шикарних автосалонах і скромніших «беушних» ринках, грав у авто-лото та інші всілякі теле-розваги, сподіваючись врешті-решт виграти омріяний приз.

Тож тепер стояв і зачаровано дивився на це диво, що невідомо яким чином і з якої притичини опинилося в його рідній глушині. Наразі тоноване вікно «майбаха» повільно опустилося, і з нього виткнувся голомозий молодик приблизно одного з Юрієм віку у чорних окулярах і чорному костюмі.

«Цей крутелик або на похорон їде, або великий чиновник, якщо в таку спеку запакувався у все чорне та ще й у рукавицях шкіряних», – не встиг подумати Юрій, як чорний крутелик спитав мовою високих чиновників, олігархів і тої «золотої молодьожі», кучеряве життя яких показують таким, як Юрій, по телевізору:

– Слышь, парень, ты случайно не знаешь, как проехать к Чертовому болоту?

– Не знаю, – зовсім розгубився Юрій. – Я не знаю такого болота. У цьому лісі є болото, але воно зветься по-місцевому – Кривим, а по-історичному – Кривавим...

– Что, в принципе, один и тот же черт! – засміявся представник «золотої молоді». – Поэтому болото и называется – Чертово. А ты разве не туда намылился?

– Та ніби туди... – зам’явся Юрій, здивований догадливістю «крутелика».

– От і добре, – перейшов той на мову народу. – Тоді сідай і показуй дорогу. Бо ми теж туди... з візитом. Чи не так, хлопці? – кинув позад себе.

Із присмерку салону почулося схвальне гигикання, від якого Юркові сипнуло по спині легким морозцем: «Оце влип! Братки, блін!.. Треба тікати, доки не пізно...».

– Та я сам не знаю дороги... Пам’ятаю з дитинства, що тут десь була вона. Від дуба, он того, просіка починалася, далі стежка... коли йти на захід сонця – через годину дійдеш... А як проїхати?.. Не знаю... Та й мені не зовсім туди... Я до села добираюся... На автобус не встиг...

– Ладно, не ври! – добродушно перебив Юрія водій «майбаха». – Валяй садись! И поехали! Гы-гы… на захід сонця.

У цю ж мить відчинилися передні дверцята справа, і Юрію нічого не зоставалось, як сісти поряд із нахабним братком. Коли залазив у салон, помітив: позаду водія, майже непомітні в сутінках салону, сиділи ще двоє молодиків теж у чорних похоронних костюмах і в сонцезахисних окулярах – «мінімум за 300 баксів», – відзначив подумки Юрій, кивком голови привітавшись із пасажирами. Але ті не відповіли. Сиділи, як мертві. Така безтактність неприємно кольнула і ще більше насторожила Юрія, але виходити з авто було пізно: він ще й двері не встиг зачинити, як важкий «майбах» раптом відірвався від землі і, мов пір’їна, легко й плавно полетів... Авжеж! Полетів! Спочатку просікою, тою самою, з його дитинства, але яка, і в цьому Юрій щойно переконався на власні очі, заросла самосійним підліском ще років з десять тому! Та знову ж таки – не встиг він здивуватися, як авто м’яко приземлилося в густих лісових хащах.

– Приїхали! – сказав впевнено «чорний крутелик», ніби то не він ще хвилину тому питав дороги в Юрія!.. І справді, як попереджав тато, у відчинені вікна салону повіяло болотною вільгістю, долинуло ліниве поодиноке кумкання розімлілих від спеки жаб. Лінивий вітерець хитнув підліском, крізь гущавину в промінні призахідного сонця щось сліпучо зблиснуло, і браток, мов ошпарений, чортихнувся, затулився рукою в чорних пальчатках, і натиснув на газ. «Майбах» ревнув і відскочив у глибину гущавини... Від різкого ривка Юрко ледь шию не зламав. Але навіть не це його стурбувало, і не увесь цей маскарад з окулярами, рукавичками, похоронно чорними прикидами, гробовим мовчан­­ням, а реакція водія на... Юрій міг поклястися, що крізь гущавину зблиснуло не що інше як золота маківка величного собору... Але – звідки?! Те, куди вони добиралися, як він пам’ятав, схоже на звичайну селянську хату... Чи, може, тут, на цьому болоті, відбулися якісь зміни?!

«Сахнувся, як чорт від ладану... Атеїст, іновірець чи взагалі сатанист якийсь... Тоді... чого він сюди приїхав?» – губився в здогадах.

– Того, чого й ти! – обізвався дивний попутник, ніби вони щойно обговорювали в голос це питання, насмішкувато позиркуючи на бідного Юрія, який не знав уже, що думати, якщо ці круті пацани навіть думки його читають... І про плани його потаємні, про які навіть мама не знає, знають... Та й ведуть себе так, ніби вони – найбільші пани в цьому світі... Щось недобре, зловісне було в цій впевненості... Ба! Навіть не чесне, підле! І взагалі – хто вони? І чого причепилися саме до нього?! Може вони – з міліції чи служби безпеки? Вичислили його... Точніше... засікли... прочитали думки? Але як? Хоч тепер у них така техніка, що говориш в себе на городі, а в Америці чути!.. І от тепер його хочуть змусити силою на те... що він задумав, і взяти «на гарячому»... А якщо він передумає? Якщо вже передумав? А тому от просто зараз встане і спокійно вийде, подякує за товариство і піде собі назад... чи в ліс по гриби, чи ще куди схоче... А, може, вони збоченці–садисти, чи вбивці–маніяки, і хочуть його вбити?.. Втопити у цих болотах, в яких згинула вже не одна тисяча люду? Але – нащо? І за що? Він-бо нічого поганого не скоїв, і вже точно, що не вчинить!.. Хоч би вони в нього стріляли!

– Прошу виходити! – обірвав нагло Юркові тривоги «похоронний» молодик, але таким привітним тоном, ніби запрошував на пікнік до накритої «галявини». Вийшов сам, обійшов машину, відчинив перед Юрієм дверці і чекав, доки той вийде. Двоє на задньому сидінні навіть не поворухнулися.

– Краса ж яка! А повітря! Як на планеті Тенебріс у сузір’ї Водолія. Навіть повірити важко, що зовсім поряд димить сіркою Чорнобиль, – безтурботно пожартував чорний браток, із насолодою вдихаючи на повні груди напоєне пахощами розквітлого лісового зілля повітря.

«По його блідому, як у воді вимоченому, фейсі видно, що він насправді з тої планети... – невесело подумав Юрій і раптом аж стрепенувся, пронизаний страшною підозрою. – Авжеж, на представника “золотої молоді” він не схожий! На хлопців з міліції – теж... Значить – зек! Мокрушник, що відсидів років з десять у камері-одиночці... Йо-ма-йо! Куди я попав і де мої вєщі? Мамо рідна!».

Від думки, що потрапив у лапи рецидивістів, або (ще гірше!) цілого бандитського чи терористичного угруповання, білий світ в очах Юрія потемнів, захотілося чкурнути щодуху в хащі, доки не пізно. Але якась сила ніби прицвяшкувала його ноги до землі. «Хоча… – губився в здогадах, замість того, щоб тікати, – як на бандита, то крутелик задуже грамотний… Ні, ці хлопці або із органів безпеки, або ще з якої служби, але так вміло маскуються, що й не розбереш одразу?! Он про якусь планету ляпнув… На інопланетян натякає, чортів вилупок! Щоб до решти заплутати…Ходять же чутки, що це вони підірвали Чорнобильську атомну та й нібито зараз щоночі висять вони над нею у своїх НЛО… Інші кажуть навпаки, що нібито четвертий блок підірвали свої, а прибульці з неба стежать, щоб не вибухнули решта. Бо тоді вже буде всій планеті капець! Але зараз головне – самому зостатися живим».

– Не бійся, друже, будеш жити! – зареготав таємничий попутник, ніби знову прочитавши Юркові думки, і, підійшовши майже впритул, поплескав по-братськи по плечу важкенькою правицею-рукавицею.

«По руці чути – спецназ! – похолов Юрій, схиляючись до думки про земне походження незнайомця. – Або ще гірше – «бригада»! Братки з якогось угруповання! Вони всі – у спортзалах качаються! «Качки» кляті! А що їм – мають гроші, живуть на всю губу!».

– І ти будеш так жити, – «заспокоїв» тривожні внутрішні переживання Юрія попутник і перейшов на діловий тон. – Точніше, у тисячу разів краща, ніж зараз, буде житуха твоя, браток, але тільки тоді, коли підпишеш з нами угоду… про співпрацю. Та ти не лякайся! Нічого страшного! Тим більше, як нам відомо, нас із тобою сюди привела спільна мета. Чи не так? Ну от… І ти знаєш – яка. Та не будемо озвучувати свої мрії заповітні, бо й ліс має вуха. Але твій план… дєйствий… нам підходить. Є тільки маленькі поправочки: не варто тобі взагалі говорити із Жорою, ну, попом, про… гм... назвемо об’єкт нашого спільного зацікавлення, приміром – «медальйон»... Не поняв, чому не варто? Та ще чортзна-що запідозрить. Зчинить хай. Викличе міліцію. Або ще гірше – острів підірве, як четвертий блок... Він це вміє! Ще той... вчений – рак печений! – засміявся, оглядаючись на «братків», що скам’яніло бовваніли у присмерку «майбаха». Ті ліниво гигикнули.

– А це ідея – висадити нафіґ у повітря все це болото! До бісової мами! Разом з тою хібарою і Жорою! Оце був би феєрверк! Жаби аж до Хрещатика летіли б! Класссс! Сссупер-клас! А що, хлопці, спробуємо?! Нагадаємо Жорі його молодість Чорнобильську? Давно мы не куражились-куролесились, а, пацаны?! – заохочений гигиканням, розходився не на жарт старший.

Братки на задньому сидінні знову схвально гигикнули, але не поворухнулись. Зате їхній бригадир, раптово спохмурнівши, рвучко підійшов майже впритул до розгубленого Юрія і, війнувши болотним холодком, стишеним голосом жорстко наказав, спеціально, як здалося хлопцеві, імітуючи мову братви:

– Так, без базару: чекаємо ночі, переправляємо тебе на острів. Жора там один. Зазвичай спить у... будемо називати це – «хижа», як місцевий народ, отож спить Жора у хижі при відчинених дверях, зліва, біля столика з дрібничками всілякими. На розкладайці. Ти заходиш і ось цією штуковиною – ось вона! (пограв ломиком, який хтозна-звідки взявся в його руках) – тюк! Щоб не заважав. Легенько. Не до смерті. Хай живе. Нам ще такі бійці-підривники суспільного спокою знадобляться. Далі дивишся просто перед собою: на стіні якраз навпроти вхідних дверей, вгорі – «медальйон». Ну, той, за яким ти теж прийшов. Ти його побачиш. Він світиться в темряві. Принаймні, так кажуть. Ось цим ломиком – підважуєш дошку, спокійно відриваєш і виходиш. А ми – тут як тут: за порогом! Вручаємо тобі 500 тисяч баксів чи євро... Якою валютою бажаєш? Байдуже? О’кей! Тоді доларами, ось вони! (відчинив, вщерть натоптаний грішми, кейс, який невідомо звідки взявся в його руках і тої ж миті невідомо куди щез). І ми – розходимось, як в морі кораблі. По руках?

– Ні!

– Чому? – здивувався по-доброму, по-братськи «браток».

– А тому, що я йшов не на ваш базар і не за вашими грішми! – обурився Юрко, несподівано для себе згадавши справжню мету свого походу на болото. – А заради батька! І не дозволю вам втручатися у мої плани! Ясно?! Хто б ти не був, навіть сам диявол!

– Вау-у! – оскалився вовком браток, але в мент змінив тон:

– Екск’юз мі. І міль пардон, серррр! Гарррразд! Вибачте! Проїхали... Оскільки я вельми шаную твої, хлопче, благородні синівські почуття, то почнемо спочатку. Значить, так: ти виносиш «медальйон», ми їдемо з ним у «дурдом», чи куди там запакували твого предка, знаходимо його, ти прикладаєш «медальйон» до нього... Чи, навпаки, його до «медальйона», тримаєш... Скільки треба тримати? Не знаєш? Думаю, що кілька хвилин вистачить, звісно, якщо він, тобто та штуковина, справді діє, і ми всі змиваємось. За хвірткою богодільні: тобі – бабло, нам – «медальйон»! І – розбігаємось в різні боки. О’кей?

У лісі стало тихо. Якимсь десятим чуттям Юрій несподівано відчув, що саме зараз, у цю хвилину, вирішується не тільки його доля і доля батька, а щось більше, щось дуже важливе, дуже непросте, щось неосяжне, дуже значне, чого йому поки що не дано збагнути своєю бідною головою. Водночас, те рішення залежить від нього, Юрія, від його... совісті. Так, він це відчував – від його совісті. І братки теж відчули, яка боротьба йде в його душі… Тому й насторожились, тому з такою садистською насолодою, прикрившись темними окулярами, їхній начальник спостерігає за тим, як на вогні спокуси… авжеж, тими проклятими доларами… корчиться нещасна Юркова душа.

Сторінка 1 з 19 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 > У кінець >>

Пошук на сайті: