Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx171 Кб904
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2364 Кб891

 

Тарасюк Галина

Блудниця вавилонська

 

Роман ab absurdo

 

– Їде! Їде! – радісно гукали навстріч кожному авто люди, але щоразу кожне авто, злякано шарпнувшись, проскакувало мимо і над майданом знову зависала спекотна тиша і палке чекання.

Уже місяць райцентр Безводне тер­зали тридцятиградусна спека і дванадцятибальний ажіотаж. Що­ранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про при­їзд великої Марсалії, таємничо-іконний об­раз якої ося­вав забуту Богом і загублену вла­дою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для ого­лошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втрати­ли надію, радіо сповістило, що зустріч із дов­гожданою гостею відбудеться завтра в ра­йонному Будинку культури. Благу вість підхо­­пило радіо народне і донесло туди, куди не до­­ходили ані хвилі, ані проводи жодних ін­ших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед Будинком культу­ри в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обез­людніли херсонські степи, спорожніли не лише села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації та морґи. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою й бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на ґазонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прики­півши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Смі­ливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони, – хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги паломників ря­тували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лише болящих зцілює, а й мерт­вих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто – двох джипів і «мерседеса» посередині – і поповз крізь бага­тотисячний людський натовп до під’їзду «вогнища культури», збу­дованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної ко­лонади, одразу по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стре­пенувся, але замість розступитися – ошалілим дев’ятим валом нако­тився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло зверескнули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джи­пів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, по­тря­саючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: «Роз­ступись! Розійдись!». І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно роз­сту­пилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж препо­добної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники тісними шпалерами відгородили від народу «мерседес», з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережа­ним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клак­сонів, в оточенні зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоло­віків, заспішила до дверей, які тут-таки проковтнули її разом із поч­том. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпити­ся, не душити одне одного, а спокійно заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавиною у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та про­клинаючи одне одного і все на світі.

– Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! – надривався про­дюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному «цілющий набір»: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, примовляючи:

– Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку великої Мар­салії «Зціли душу».

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали ка­парно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

– Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лі­кар­ство не маю! А можна лиш послухати?

– Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

– Ой Боже! Та де ж я... – бідкались убогі, але помічники з уче­никами були невмолимі:

– Назад! Дайте людям пройти!

– Та ми ж добиралися через усю Україну!

– Я сказав: на-зад!

– Нате! Нате! На білет відклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо...

– Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:

– Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть не­щас­ного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі души­лися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві ди­­рек­тора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, споку­сившись нечу­ваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.

 

* * *

Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від пів­столітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» за­повнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою ла­вою стражденні й нужденні.

Сторінка 1 з 32 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 > У кінець >>