Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx171 Кб1446
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2364 Кб1595

 

Тарасюк Галина

Блудниця вавилонська

 

Роман ab absurdo

 

– Їде! Їде! – радісно гукали навстріч кожному авто люди, але щоразу кожне авто, злякано шарпнувшись, проскакувало мимо і над майданом знову зависала спекотна тиша і палке чекання.

Уже місяць райцентр Безводне тер­зали тридцятиградусна спека і дванадцятибальний ажіотаж. Що­ранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про при­їзд великої Марсалії, таємничо-іконний об­раз якої ося­вав забуту Богом і загублену вла­дою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для ого­лошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втрати­ли надію, радіо сповістило, що зустріч із дов­гожданою гостею відбудеться завтра в ра­йонному Будинку культури. Благу вість підхо­­пило радіо народне і донесло туди, куди не до­­ходили ані хвилі, ані проводи жодних ін­ших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед Будинком культу­ри в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обез­людніли херсонські степи, спорожніли не лише села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації та морґи. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою й бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на ґазонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прики­півши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Смі­ливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони, – хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги паломників ря­тували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лише болящих зцілює, а й мерт­вих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто – двох джипів і «мерседеса» посередині – і поповз крізь бага­тотисячний людський натовп до під’їзду «вогнища культури», збу­дованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної ко­лонади, одразу по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стре­пенувся, але замість розступитися – ошалілим дев’ятим валом нако­тився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло зверескнули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джи­пів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, по­тря­саючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: «Роз­ступись! Розійдись!». І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно роз­сту­пилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж препо­добної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники тісними шпалерами відгородили від народу «мерседес», з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережа­ним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клак­сонів, в оточенні зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоло­віків, заспішила до дверей, які тут-таки проковтнули її разом із поч­том. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпити­ся, не душити одне одного, а спокійно заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавиною у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та про­клинаючи одне одного і все на світі.

– Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! – надривався про­дюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному «цілющий набір»: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, примовляючи:

– Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку великої Мар­салії «Зціли душу».

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали ка­парно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

– Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лі­кар­ство не маю! А можна лиш послухати?

– Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

– Ой Боже! Та де ж я... – бідкались убогі, але помічники з уче­никами були невмолимі:

– Назад! Дайте людям пройти!

– Та ми ж добиралися через усю Україну!

– Я сказав: на-зад!

– Нате! Нате! На білет відклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо...

– Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:

– Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть не­щас­ного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі души­лися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві ди­­рек­тора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, споку­сившись нечу­ваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.

 

* * *

Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від пів­столітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» за­повнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою ла­вою стражденні й нужденні.

«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень... – казав Учитель. – Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для неблагополучної держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера... І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій дер­жаві ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки – гальмівні сили... спе­ціально підготовлені касти посвячених, які... – Учитель пошукав точне визначення, – власне, і займаються розрідженням і розряд­жен­ням можливих соціальних ексцесів. Це такі люди, як ви: провіс­ниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контакте­ри, масотерапевти чи посланці космосу. Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії...».

Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, го­ворив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову не­видимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому — ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам винен у вбогості і немочі своїй... Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!

Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Андріївни) ви­кликали палке обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому на­род має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?

Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було, – по-радянськи надійно, по-комуністично­му – щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у при­спаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжд­жаючи містом, розлила радіоактивне пальне... У горах на військових базах вибухає ядерна зброя... балістичні ракети... Ми в полоні у атом­ного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!

Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя ау­диторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екст­расенсів, як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що спо­конвіків асоціювалися в народі з «війною і голодом», а також надія мати в руках «хлібну професію», всі ці комсомолки і партійки, що потроху підробляли в запіллі ворожінням на картах, зналися на при­воротах кавалерів і цілющім зіллі, перетворювалися ... у зомбі! Ще якийсь місяць тому мудрі настанови Учителя мляво доходили до них, лякали не лише високими матеріями, відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з вищою ос­вітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять, що... на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шко­да, тому й далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції Учителя, завчали напам’ять брошурки «Как стать екстрасенсом», «НЛОнавты и контактеры – кто они?», «Посланцы Высшего Разума», які він видавав під псевдонімом — Авессалом, та рецепти цілющих настоянок переписували. І наразі... такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!

Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні рід­ного хутора. Принаймні Марсалія про їхню чудотворну діяльність не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили успіхам і гро­шам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полег­шенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга», одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася...

Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: «Не всі витримаєте випробування обраністю. Але навіть тим, кому вдасться відкрити свої чакри, космічні канали, вивільнити і розвинути екстрасенсорну енерґетику, навчитися володіти душами людських мас на рівні Вольфа Мессінга, чи умами інтеліґентів і аристократів, як Блаватська, навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію гнійників або просто бабрання в лайні».

Марсалія здригнулася: ось він перед нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів тече-стікається у цю ха­лупу людська біда, увесь біль і гній суспільства. Лиш крок ступи нео­бачний – і поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих нещасних, хто – чесний-совісний, підлий-безсовісний – наважиться кинути у їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім – до кра­­сивої фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хре­сту. І тільки вона, Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому незатишно під захистом Господа Бога, побла­гословить хрестом і скаже: «Моліться, і буде вам по вірі вашій!». І най заховаються у безвість усі маґістри і їхні блаватські!

Ім’я Блаватської раніше нічого не говорило сільській учительці Ма­рині Андріївні. І ще менше цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось зрозуміти у замудрому вчен­ні тої... А от Вольфа Мессінга, на відміну від Блаватської, Марсалія зна­ла особисто, як і Вчителя... Радше, знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого Маґістра.

***

– Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько відпрацюємо і – на лиман! А то від духоти ще поздихаємо тут...

Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».

Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі змов­чала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля, то взагалі б на сцену не виходила... Або розважала публіку, як той-таки Вольф Мессінг... А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від насущних проблем фокусами?

Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді в Радянсь­кому Союзі ще тривало, як зараз пишуть, «потепління», і на холодне сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового комунізму і матеріа­лізму. Точніше, його витикали...

Сторінка 1 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>

Пошук на сайті: