Блудниця вавилонська – Галина Тарасюк

Тарасюк Галина

Блудниця вавилонська

Роман ab absurdo

– Їде! Їде! – радісно гукали навстріч кожному авто люди, але щоразу кожне авто, злякано шарпнувшись, проскакувало мимо і над майданом знову зависала спекотна тиша і палке чекання.

Уже місяць райцентр Безводне терзали тридцятиградусна спека і дванадцятибальний ажіотаж. Щоранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про приїзд великої Марсалії, таємничо-іконний образ якої осявав забуту Богом і загублену владою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для оголошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втратили надію, радіо сповістило, що зустріч із довгожданою гостею відбудеться завтра в районному Будинку культури. Благу вість підхопило радіо народне і донесло туди, куди не доходили ані хвилі, ані проводи жодних інших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед Будинком культури в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюдніли херсонські степи, спорожніли не лише села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації та морґи. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою й бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на ґазонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прикипівши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Сміливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони, – хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги паломників рятували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лише болящих зцілює, а й мертвих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто – двох джипів і «мерседеса» посередині – і поповз крізь багатотисячний людський натовп до під’їзду «вогнища культури», збудованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної колонади, одразу по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стрепенувся, але замість розступитися – ошалілим дев’ятим валом накотився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло зверескнули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джипів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, потрясаючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: «Розступись! Розійдись!». І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно розступилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж преподобної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники тісними шпалерами відгородили від народу «мерседес», з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережаним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клаксонів, в оточенні зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоловіків, заспішила до дверей, які тут-таки проковтнули її разом із почтом. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпитися, не душити одне одного, а спокійно заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавиною у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та проклинаючи одне одного і все на світі.

– Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! – надривався продюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному «цілющий набір»: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, примовляючи:

– Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку великої Марсалії «Зціли душу».

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали капарно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

– Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лікарство не маю! А можна лиш послухати?

– Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

– Ой Боже! Та де ж я… – бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:

– Назад! Дайте людям пройти!

– Та ми ж добиралися через усю Україну!

– Я сказав: на-зад!

– Нате! Нате! На білет відклала… Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо…

– Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом, навсібіч волаючи:

– Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент довкола нещасного, бо самі душилися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора Будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавилонським стовпотворінням, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавилонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.

* * *

Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як «вогнище культури» заповнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.

«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень… – казав Учитель. – Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для неблагополучної держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера… І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій державі ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки – гальмівні сили… спеціально підготовлені касти посвячених, які… – Учитель пошукав точне визначення, – власне, і займаються розрідженням і розрядженням можливих соціальних ексцесів. Це такі люди, як ви: провісниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці космосу. Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії…».

Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, говорив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову невидимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому — ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам винен у вбогості і немочі своїй… Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!

Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Андріївни) викликали палке обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому народ має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?

Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було, – по-радянськи надійно, по-комуністичному – щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у приспаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжджаючи містом, розлила радіоактивне пальне… У горах на військових базах вибухає ядерна зброя… балістичні ракети… Ми в полоні у атомного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: