Галина Тарасюк - Гаспид і Маргарита

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.docx)Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.docx107 Кб1442
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.fb2)Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.fb2251 Кб1237

 

Тарасюк Галина

Гаспид і Маргарита

 

Віртуальний роман

                                    

                                                НАРОД

 

В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи по дорозі білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями... Вони наближались все ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди...  Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище по сходах, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Миколин кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Миколо?! Клич! Клич міліцію... Охорону... Де ж та в біса охорона?! Охххррр...

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очі от-от вилізуть з орбіт... Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт... Чорний, бридкий писок скаче м’ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину... “Отак би й давно!” – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтуляється, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Мико!.. Але Миколи немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Мико...   Миколо-о-о!..

Двері – навстіж. На порозі – Микола: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Мико-о-о-ло?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Миколі на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В “дурці”!

Миколина лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тільки с о н... Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...

На Миколі лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматись, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря,  нутро моє вже клекотить, як чан з розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

–          Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками... Це – попередження...

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Миколину голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Микола теж починає сатаніти. Голос його зривається? і він верещить, мов базарна перекупка:

–          Яке ще попередження, вар’ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Миколо, ВОНИ вже йдуть. І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила... Миколо, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється... Народ озвірів. Це попередження, знак...

Я хочу сказати “Боже провидіння”, але слова стають колом у горлі і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Миколина борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!

 

 

 

                                     СІМ’Я

 

Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в “дурку” мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела. І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно не причесане створіння... І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Микола несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було... А я, дурень, підібрав... Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи...

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

–          Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курв? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм... обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Миколиного писка разом із здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Микола шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

–  Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього...? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

–          На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви... обранці народні... паритесь по саунах з доларовими повіями?! А ці... ці ваші походи з прапорами і  юними... пат-рі-о-тками на Говерлу? Ви ж її заповзали... цю священну українську Фудзіяму, своїми голими сраками!

–          Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Микола люто затягує на шиї вузол краватки і кидається по сходах униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Миколиним носом.

 

 

 

                                         МИКОЛА

                                 

Микола нагло сахається, і, затуливши долонями рожеве безволосе тім’ячко, дріботить по лискучому паркету передпокою, як переляканий щур. Ні, радше карлик! Із висоти другого поверху Микола здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б’ється об двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір’я.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна і новісінький вороний “мерс” понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців із свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка... Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою “битвою під Ватерлоо”, як вкопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Миколою з чергової поїздки в Латинську Америку, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом блаженного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?

 

 

 

                                    ІДЕЯ

 

Блаженний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий же сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий же дрібний і незахищений перед вбивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п’яничку, до офісу Міжнародної  ліги “Народна ідея” прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю в шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалась безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого, вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав “Народну ідею”.  Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом’якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить в кабінеті на другому поверсі, по сходах вгору.

На відміну від “Народної ідеї”, її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. “Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла”, – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа поки що з іспитовим строком, але жити і робити він буде на дачі. Звісно, тихо і скромно. А не дай Боже що... І так промовисто видивилась на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика транспортували в шикарному “BMW” і в супроводі Хазяйки в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких, як він, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або в рай попав: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в хрущобах Борщагівки, вічно бездомному, здавалось, що рай тим-то й рай, що там усі живуть у казкових теремочках, обсаджених пишними квітами.

 

Сторінка 1 з 11 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 > У кінець >>

Пошук на сайті: