Галина Тарасюк - Гаспид і Маргарита

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.docx)Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.docx107 Кб1003
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.fb2)Galina_tarasyuk_gaspyd_i_margaryta.fb2251 Кб772

 

Тарасюк Галина

Гаспид і Маргарита

 

Віртуальний роман

                                    

                                                НАРОД

 

В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи по дорозі білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями... Вони наближались все ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди...  Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище по сходах, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Миколин кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Миколо?! Клич! Клич міліцію... Охорону... Де ж та в біса охорона?! Охххррр...

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очі от-от вилізуть з орбіт... Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт... Чорний, бридкий писок скаче м’ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину... “Отак би й давно!” – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтуляється, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Мико!.. Але Миколи немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Мико...   Миколо-о-о!..

Двері – навстіж. На порозі – Микола: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Мико-о-о-ло?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Миколі на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В “дурці”!

Миколина лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тільки с о н... Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...

На Миколі лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматись, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря,  нутро моє вже клекотить, як чан з розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

–          Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками... Це – попередження...

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Миколину голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Микола теж починає сатаніти. Голос його зривається? і він верещить, мов базарна перекупка:

–          Яке ще попередження, вар’ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Миколо, ВОНИ вже йдуть. І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила... Миколо, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється... Народ озвірів. Це попередження, знак...

Я хочу сказати “Боже провидіння”, але слова стають колом у горлі і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Миколина борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!

 

 

 

                                     СІМ’Я

 

Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в “дурку” мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела. І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно не причесане створіння... І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Микола несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

Сторінка 1 з 24 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 > У кінець >>