Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.docx154 Кб1201
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2)Galina_tarasyuk_grishni_chesnishi_za_heruvymiv.fb2385 Кб1228

 

Тарасюк Галина

Грішні, чесніші за херувимів…



Я мушу бути янголом, якщо тільки я хочу жити:

ви ж бо живете в інших умовах.

Фрідріх Ніцше. “Зла Мудрість”.





ПРОЛОГ



Того села, тієї країни, тієї епохи, про які я пишу, вже давно нема на землі. Нема вже й людей, серед яких жила, а тепер вони живуть у мені, ув’язнені моєю пам’яттю і моєю мрією усім розповісти про них, таких, якими вони були. Бо навіть оті, котрі й сьогодні, дай їм Боже віку, живуть на тому місці і в селі з такою гордою і рідною мені назвою – Орлівка, стали зовсім іншими людьми – іншої країни й епохи. Та й мене вже давно немає ніде – тої, котра колись тоді, там і серед тих людей жила. Бо ж я ТА – теж уже ТАМ, в іншому вимірі, за гранню реального життя, кожна мить якого, прожита з такою часом нелюдською мукою, шаленством, радістю чи відчаєм, перетворилася давно на спогад, в якому вже нічого не можна змінити, на сон, що тільки тобі одній наснився...

У кожного – свої спогади і свої сни. Візії і міражі. Могили і руїни. Свої закопані скарби і затонулі Атлантиди. Але у всіх – однаково трагічне відчуття непоправних втрат і жалю, що у те, проминуле життя, як в одну й ту ж річку, не можна ввійти двічі. І від іспиту минулого не рятує навіть перспектива майбутнього, що теж перетвориться хвилина по хвилині на минуле, на прах, хоч і діамантовий, та все-таки пил. І від цієї безповоротності, марноти марнот можна було б збожеволіти, якби не Слово, здатне оживити і прах, і тлін, продовжити життя на землі навіть тих, хто вже стали пам’яттю мертвих. А може, Слово просто відчиняє невидимі двері у світ прожитого і пережитого, де вже немає місця жодній людській ілюзії, окрім спомину...

· – Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Різдво, де ще є тато з мамою, Тьома молодший і Тьома старший... І обидві Ксені... І ми з Верою – молоді, і ви – малі... – якось на Різдво, тоді, коли, відспівавши, відлетить у вирій ключ за ключем, увесь наш рід, скажуть, як схлипнуть, мої тітка Марія, нагадавши мені мій обов’язок...



РІЗДВО



У ті часи і в тому селі, де ти росла, річний цикл починався і завершувався Різдвом. Різдво було найбільшим врочистим святом, знаковою подією, з якої починався відлік часу, відлік життя: усе, що в селі відбувалося, відбувалося до або після Різдва. Різдва чекали. Різдво любили. Різдво святкували – розгонисто, буйно, весело і довго, насолоджуючись, втішаючись, що того гуляння не може перервати ні колгоспна, ні домашня робота, ані окрик голови колгоспу, чи загадування на роботу бригадира, бо всі роботи на полях на той час були перероблені, зоставалося тільки святкувати.

А от Новий рік – не святкували. Чи то пак, точніше буде сказати: люди відзначали старий Новий рік, 14 січня, а новий Новий рік святкували тільки школярі. 31 грудня у клубі ставили велику ялинку, прикрашали витинанками, золотими горішками, скляним різнобарвним намистом, цукерками, бувало, що й райськими яблучками. Діти давали концерт, водили хороводи, а батьки – дивилися, сидячи на фанерних стільцях з відкидними сидіннями. Заходив привітати і Дід Мороз із мішком і Снігурочкою, але подарунки (цукерки горошок і подушечки в кульках із газети) роздавали після свята, на виході, тітка Ганя і тітка Зіня – сільський женсовєт. Те стовпотворіння вавилонське у дверях сільбуду запам’яталося найбільше...

...Щорічні свята зустрічі Нового року нічим особливим не відрізнялися, а тому злилися у твоїй пам’яті в одне звичайне шкільне свято. Як зараз бачиш (з порогу) сцену з оркестровою ямою, куди ти завжди боялася впасти, коли стішки читала, а зі сцени – бачиш залу, заповнену людьми, і ялинку під кінобудкою з віконечком. Темні фіранки на вікнах, щоб кіно було краще видно... Рідна твоя стихія! У цьому залі, на цій сцені, за її лаштунками, заставленими реквізитом і транспарантами, серед дивовижної казки-забавки, в яку гралися дорослі і яка називалася теж красиво і загадково – ТЕАТР, ти росла і навіть була артисткою: танцювала, співаючи ще з двома такими, як сама: “Светит месяц, светит ясный, светит желтая луна, Дарья, Марья, Акулина танцевать пришли сюда”. Ти була Акуліною, по-нашому – Килиною, як пояснив тато... І ще багато чого показувала, навіть акробатичні етюди...

Але це буде потім, коли підеш до школи, а поки що найбільше твоє свято – Різдво.



Ще живі діди й баби, і у вашій родині заведено на другий день Різдва сходитись усім до вас у гості. А на перший – мама варила кутю у гарному полив’яному горщику, ставила його у гніздечко із сіна на покуті, тато вносив знадвору околіт, розстилав на долівці і сідав терти мак. Ти тулилася поряд і чекала, коли він дасть тобі лизнути солодкий макогін.

– Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий! – застерігали з печі баба Тетяна.

– Ет! То така правда! – озивалась мама від печі, з кухні. – Кажіть просто, що не гарно дівці лизати макогони.

Доки мама варила капусняк, вареники з капустою та звар (узвар) із сушених груш і яблук – найголовніші страви на Святвечорі, тато робив коливо: розводив літеплом у макітрі мак із цукром, сипав туди кутю, горіхові кашки і всю ту смакоту, перемішавши, ставив на стіл. До першої зірочки. Тобі ж здавалося, що та звізда віфлеємська ніколи не зійде у темному небі над хатою баби Онисі.

А потім мама діставала із скрині своє придане – святочні, виткані моїм дідом Кирилом, скатерку, налавники, рядно, застилала стіл, лави-ослони і бабин піл. Тато виходив на двір, знаходив на небі зорю віфлеємську, і лиш тоді заходив у вашу хату Святий вечір. Із усіх дванадцяти страв, які мама за традицією готувала, тобі найбільше смакували кутя, вареники з капустою і груші з узвару. А ще запам’яталося, як усі хатні разом, ставши круг столу, читали “Отче наш”.

А по вечері, із твердим від куті животом, лягала спати, бо завтра зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпінням ждала цілий рік – завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичів, запрошуючи їх прийти до вас на вечерю і коляду.

Ах, що то були за різдвяні ранки! Що то за сніги були первозданні! Такі високі, що тато мусив ще вдосвіта прокопувати у них стежку до вулиці, по якій колгоспний тракторець уже проклав дві колії, щоб ти не втопилася у білих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такі сніжно-сліпучі і ніжно-співучі сніги тоді були, що й досі очі сліпнуть, а у вухах озивається розкішним крещендо: скрип-рип, скрип-рип, скрип-скрип-скрип-скрип... Це ти вже вискочила-випурхнула з хати і біжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далі колією – найперше, по-старшинству, до других твоїх діда й баби – Кирила й Наталки. У правій руці – вечеря: вузлик із хустки-лляннички, жовтої з дрібненьким хмеликом-узором, а у вузлику – калачик запашний, позавчора мамою спечений. А колія глибока-висока! Видно тільки небо срібно-голубе та вершечки дерев і верхи хат із коминами. По тих димарях ти й орієнтуєшся. О! А от і бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але стежка до бабиної хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогодні малі діти зранку самісінького вечерю носять! Доведеться самій пробивати собі дорогу, бо кричати – не докричишся, та й стидно в такий день, думаєш собі і... Ух! Пі-і-і-ірнаєш із головою у сипучі-колючі сніги і гребеш-пливеш щосили до берега – бабиних дверей.

– Ой ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! – чуєш у небі над собою веселий лемент своїх іще незаміжніх тіток Верусі й Марусі.

Тітки виловлюють тебе, витягують за комір із снігів, струшують, обмітають віником і ведуть до хати.

– Добрий день! Будьте з святами здорові! Просили тато й мама на вечерю, і я прошу.

· – Спасибі! І вас просимо, – відказують урочисто дід Кирило з бабою Наталкою, а тітки кладуть у вузлик гостинці: два карбованці по карбованцю – від діда з бабою – і цукерки власного виробництва, божественний смак яких не можеш забути досі.

· – Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба – до тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.

· – Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? – журяться всі хором.

· Якось доберусь, – відказуєш безжурно.

· – Щоб хоч собаки не покусали... Дайте їй якусь палицю, – тривожаться баба Наталка, очевидно, забувши, що ти собак не боїшся, а вони тебе не кусають. Самі ж розказували, як ти малою, ще ходити не вміла, залізла до Сірка в буду і там коло нього заснула. Тато з мамою і всі родичі, ледь не полопали, шукали, навіть баграми в криниці – думали, втопилася. Сіли й плачуть: де дитина? А ти вилазиш, виспавшись, із буди Сіркової. Хотіли Сірка бити, що не сказав, але натомість подякували, що не роздер.

· І ти вибігаєш, і вже прокладеною власним тілом стежкою ускакуєш у колію, і мчиш до тітки Гані, що живуть на горі над ставком. Туди колії нема, але доки ти у діда з бабою барилася, люди – а може, й така, як ти, малеча з вечерею – вже стежки протоптали. Та все одно важко брьохкатися... Зате – весело. Стільки цікавого по дорозі трапляється, лише встигай головою крутити на всі боки. Ти взимку так далеко з дому не вибираєшся, тому тобі усе довкола здається зовсім іншим, як влітку. Навіть пес діда Місяченка виріс уже на здоровенного псяюру. Ти зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом і привітатися з Бровком, якого знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дідові, щоб тітка Фотина не втопила... О-о-ой, в тебе є такий забо-от... Тітчина Фотинина Жучка наведе цуценят, а ти – рятуй їх, щоб тітка не потопили... Бровко, погарчавши, впізнає тебе і починає здалеку лащитись. Але тобі ніколи. Тобі треба ще півсела оббігати з вечерею. І ти бредеш снігами далі, аж пара з тебе йде... ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч і мороз тріщить, і хустка – дівоцька, вся у квітах, біля бороди обмерзла.

·

· А от, нарешті, і тітчина Ганина хата на прогоні. Звісно ж, тебе тут чекають. Тітка Ганя, твоя хрещена мама, відколи Василь їхній вчиться на зоотехніка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб до вас іти. Часом приходять із кужелем, а частіше якусь робота їм мама дає, щоб не сиділи дурно, а за балачками зі своїми мамою, а твоїми бабою Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тітка Ганя – вдова, тому обдаровують тебе, чим багаті, а багаті вони солодкими, як мед, вистояними в соломі на горищі, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими гостинцем!

· Прощаючись, запрошуєш:

· – Вже йдіть! Мама казали, що з обіду вже можна приходити! І Василя беріть!

· І біжиш на Ґонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека. Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома коліями, так що, потрапивши в одну з них, можна собі бігти – не журитися і думати, як це воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся – твоя тітка. Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі – викаєш. А от тітчин Ганин Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька Тьоми – дядина, а по своїй лінії – сестра троюрідна. А разом: сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі – тітка-дядина, бо по маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє – баба-тітка-дядина. Але ти до них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі.

· Розібравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв’язках, ти, мов на крилах, пролітаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по той бік ставка, за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичів, а то б ти в мент скотилася з берега і тільки: шуг-шуг-жжждзінь-дзінь – по льоду, що аж виспівує на морозі!.. Але вже під гору коло клубу, починаєш хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, відчуваючи, як ураз він поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Різдва ( з перелицьованої татової старої “москвички”, у підкладці – вати на п’ядь, щоб не мерзла) додолу тягне, та й сніг під гору сипкіший і дорога слизькіша. Зате згори – чудеса! Можна й на гепі з’їхати (що ти й робиш): жжжух-геп-геп – і вже на містку, а там рукою подати, правда, через три гори, до дядька Тьоми.

· Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не сміються. Ні, не сміються, бо їх просто в таку рань – де-не-де. Люди на Різдво починають по гостях ходити після обіду, а ввечері, ой, а увечері що-о-о ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, від старого до малого – колядувати.

· На цьому кутку ти рідко буваєш, тому все тут тобі здається незнайомим і цікавим, ніби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не впізнають. Прокидаючи стежки від воріт, питають:

· – Чия ти і куди йдеш?

· І ти чемно, як тебе вчили, відказуєш:

· – Я – Тьоми і Ксені Тарасюків і йду до Тьоми і Ксені Тарасюків. А ви зі святами будьте здорові.

· – А! – кажуть люди! – Ясно... Йди здорова!

· Хоч людям ясно, але тобі не зовсім, як це так вийшло, що у вас в родині вийшло дві Ксені і два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок під три гори важко, тому ти відкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть мати час тобі розтовкмачити – як, що й до чого.

· Нарешті ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Ґонтову гору і бачиш із трьох сторін... О-о-ой – по-о-оле... Біле, сліпуче, з переливами самоцві-і-ітними... Як у казці! А над ним – таке ж сліпуче, сяюче не-е-ебо... Оце-то краса! І дядько Тьома на воротах стоять, стрункі та високі – на красу любуються. І тебе чекають із вечерею та запрошенням до вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за що: дядько найкращі і найдобріші з усіх родичів. Вони ніколи ні з ким не сваряться і всіх мирять, а як вип’ють, то жартома приспівують, пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: “Я – вель-вель, журавель!” За що твій тато їх так і прозвав – Вель-вель-журавель.

· А от і дядина Ксеня – з ґанку сміються. Дядина, дорідні, ставні і теж добрі, завжди сміються, повільно, статечно: ха-ха-ха, і ніби колишуть сміхом свою пишну, квітчасту пазуху.

· – Ой, хто ж це до нас іде! – тішаться обоє, ніби й справді бозна-хто йде.

Сторінка 1 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>

Пошук на сайті: