Галина Тарасюк - Ковчег для метеликів (Недитяча казочка)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.docx)Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.docx35 Кб814
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.fb2)Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.fb258 Кб781

 

Тарасюк Галина

Ковчег для метеликів (Недитяча казочка)

 

            Спочатку він жив у шовковій хатинці-коконі, що погойдувалась на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева, і був крихітною рожевою лялечкою, такою крихітною,  наче його й не було. І взагалі нічого не було, окрім щастя, що він є. Іноді знадвору  долітали до нього відголоски щебетливого сміху і шелестіння лагідного голосу – то  гомоніло до нього летюче дерево. Про що – він не чув, але в голосі летючого дерева було стільки любові й ніжності, що  у відповідь він радісно вибрикував, сукав ніжками та пускав бульки, захлинаючись дрібненьким, схожим на зоряний пил, чутним тільки їм обом сміхом. Коли ж дерево, ритмічно погойдуючись, починало у такт стиха наспівувати колискову, він солодко  засинав з бульбашкою блаженного усміху на вустах.

    І так тривало хтозна скільки, і тривало б щасливо й далі, але безкінечного щастя не буває. І це всі знають, окрім хіба що крихітної рожевої лялечки, що тривала собі безжурно у шовковому коконі, що погойдувався на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева. Тому, коли одного разу летюче дерево, щойно привітне й веселе,  раптом затремтіло, заметалося зі сторони в сторону, зашарпалось, ніби влетіло у страшну грозу чи тряску турбулентну зону, бідна рожева лялечка з переляку аж у вузлик зав’язалася. Такий тісний, сіренький, дрібненький, що в ньому ледь вмістилася мікроскопічна вуглинка – усе, що зосталося від щойно великого, осяйного,  солодкого щастя.

            Та, на щастя, горе теж не вічне. Тож небавом і буря минула, і стихла грімниця. Летюче дерево знову ожило, забриніло ласкою і любов’ю, запульсувало співучими соками, заспівало райськими птицями. Знову  шовковий кокон у його лоні  засвітився від вуглинки мерехтливим щастям, а посірілий від страху вузлик розв’язався щасливою рожевою лялечкою. І знову вони стали  жити-поживати, рости-виростати – лялечка і щастя, аж доки не прийшла… ні, тепер уже не біда, а та найвища пора, яка приходить врешті-решт до кожної безкрилої лялечки і до кожного зашитого у кокон щастя і каже:

            – Е-гей! Пора летіти!

– Летіти?! – здивувалася лялечка і порухала тим, що  так її муляло за плечима.

– Авжеж! Пора розправляти крила! – сказала найвища пора.

             Та лишень лялечка напружилась і  з хрускотом розправила крильця, як усе довкіл затремтіло, закричало від болю  і вона вилетіла з тісного кокона, з темного дупла, з болючого летючого дерева і полетіла туди, де вільно і легко  – у високе сяюче небо! Туди, де вже літало-ширяло привільно її безтурботне щастя.

            – Куди ж ти, Метелику? – заридало тої ж миті вслід летюче дерево, і мов зрубане впало на  землю.

            – Асфіксія! Удушшя! В реанімацію! І маму! Й дитину! –  закричали у відчаї і в різнобій людські голоси. Наляканий переполохом, Метелик нічого не зрозумів, та все ж  озирнувся, глянув униз, на землю, і зовсім розгубився: натомість летючого дерева… побачив простору білу, мов засніжене поле, залу, посеред якої стояло біле вузьке ліжко, на якому лежала бліда золотоволоса  жінка, а біля неї купчилися люди у білих однакових комбінезонах, в білих масках, крізь прорізи яких поблискували гостро очі. Люди тривожно перемовлялися, розглядаючи крихітну, схожу на черв’ячка, рожеву лялечку, що конвульсивно дригала навсібіч пухкенькими кінцівками, ніби хотіла й собі злетіти, але натомість пускала ротиком бульбашки-звуки, які  звіддалеки нагадували дитячий  сміх. Жінка і лялечка були такі безпомічні, самотні і … дорогі Метеликові, що сердечко його вперше стиснулося від  жалю, а крильця враз зів’яли і втратили охоту літати.

            – Ти як хочеш, а я вертаюся! –  зітхнув  Метелик, перевівши погляд на синє безмежне небо, де в цей саме час його безжурне щастя витинало безстрашно дивовижні піруети та крутило карколомні віражі. – Мене  кличуть…

            – Як кличуть – то вертаймося! Бо й справді, що нам з тобою, Метелику, таким маленьким,  робити в такому величезному небі? – засміялося безтурботно щастя, відхекуючись від крутих віражів і карколомних сальто.

             І вони, Метелик і щастя, стали плавно і тихо, як по срібній павутинці, спускалися з неба на землю. Та не встигли торкнутися білого стола посеред білої кімнати, як радісно скрикнув праворуч від Метелика з-під білої маски дзвінкий  жіночий голос:

– Дивіться – він  засміялося! Хлопчик живий!

            – Ну, слава Богу!  А то я вже подумала,  що… до Бога полетів… – відповів стримано інший, хриплуватий від хвилювання, зліва від Метелика.

            – Справді – сміється! Ледве хекає і – сміється! Я таке бачу вперше в житті… Вони ж  або плачуть, або, не дай Боже, мовчать! А цей – сміється! Після таких тяжких мук… і сміється! –  й далі диву давався   жіночий голос справа.

   –  Може, він водами захлинувся?! –  занепокоївся чоловічий голос, плескаючи лунко Метелика по голому задку. – Відкачати і в  барокамеру!

   – Та ні! Все в порядку! Він справді сміється! – навперебій зажебоніли жіночі голоси. – Це воно,  бідненьке, так тішиться, що на світ білий вирвалось! А ручками як тріпоче! Як метелик крильцями! Бачите? Ох ти ж наш метелику-веселику! І завдав же ж  ти нам клопоту! А тепер смієшся? О, чуєте, лікарю?

   – Та чую… Боюсь, що з нашою екологією, вони скоро заговорять… – зітхнув лікар, нахиляючи над Метеликом переполовинене білою маскою лице з голубими добрими очима. – Справді, ніби все в порядку… Та все ж... майже 3 хвилини… на грані… В барокамеру!

               І тільки-но Метелик, поворушивши лапками й мізками,  почав здогадуватись, де він і що тут, в цій залі, відбувається, як… ураз усе забув!  І про летюче дерево, і про лялечку, і про все-все, що було з ним у минулому житті… наче взагалі нічого й не було… Єдине, що зосталося від колишнього в матриці його пам’яті – радісне відчуття  безмежного, сліпучого, всепоглинаючого  щастя. Щастя, що він – є!

 

    Минав час. Метелик ріс, виростав, і поволі абстрактне відчуття щастя набирало зримих рис і реальних образів: ніжної, мов золота хмаринка,  мами, яка солодко пахла квітами і молоком, затишної, м’якої, ніби подушка,  баби, надійного і безстрашного, як великий птах, тата. Вони були завжди поруч: ніжне, затишне, надіне – триєдине Метеликове щастя. Не встигав Метелик вранці розплющити оченята, як до нього вже щебетала мама:

      – Ну що, Метелику,  полетимо в небонько? Ой, ти ж мій малесенький, ой, ти ж мій гарнесенький! Мій золотюсінький-солодюсінький! Ой  полетимо-політаємо! Високо-високо! Далеко-далеко! Аж попід оболоки!

   І щоразу Метелик радісно лепетав і лопотів від щастя крильцями, бо дуже вже любив літати разом з мамою попід оболоки. І вони літали, заливаючись щасливим сміхом, ширяли-кружеляли високо-високо в синьому-синьому небі, незважаючи на те, було на світі на ту пору зелено чи біло, цвіли дерева рожевим квітом чи осипалися багряним листом.

   А потім Метелика в небі перехоплював тато, схожий на великого сильного птаха. Від нього віяло суворим духом невідомого Метеликові світу, від чого душечка його разом з крильцями згорталася зляканим калачиком, та вже за мить чужі загрозливі запахи розчинялися у звичних, теплих і затишних, і Метелик радісно лопотів крильцями, злітаючи   разом з татом ще вище, як з мамою, аж попід самі зорі, дрібненькі, сяйливі і розсипчасті, як Метеликів безжурний сміх.

            – Скільки живу, не бачила такої веселої дитини… – дивувалася десь далеко  внизу пухнаста, як подушка,  лагідна баба. Вона теж  вміла літати,  тільки не високо в небі, а при землі  –  серед квітів та дерев, що росли перед хатою у дворі. Однак Метелик любив літати  і при землі, пурхаючи з квітки на квіточку, з листочка на гілочку, радіючи  кожній билинці-бадилинці.

   Але Метеликова втіха від польотів чомусь лякала бабу. Замість того, щоб радіти разом з Метеликом, баба зводила  до неба очі і просила пошепки когось невидимого:

            – Господи, спаси й помилуй! Господи, воно тішиться так, ніби востаннє або… спаси й помилуй… на якусь біду…

           І як у воду дивилася – біда прийшла, і, звісно ж тоді, коли її ніхто  не чекав. Підкралася нечутно до Метелика в ту саму мить, коли вони з бабою літали безжурно поміж розквітлих тюльпанів, стиснула сердечко, перехопила горлечко,  і тільце Метелика забилося в болісних конвульсіях. Перелякана баба притиснула  Метелика до грудей і закричала щосили не своїм голосом:

   – «Швидку»! Лікаря! Ради Бога, викличте «швидку»!

   Бабин страх тільки розохотив біду. Вона трусила і тіпала Метеликом, викручуючи йому ручки-ніжки, ламаючи крильця, аж вони тріскотіли від болю.

   І враз усе стихло: і буря, і біль, і страх, лишень було чути, як тривожно щось гупотить-гатить у бабиних грудях, і хтось волає на весь світ її нещасним голосом:

    – Господи! Боже великий і милостивий,  спаси й помилуй! Спаси й помилуй нас… Господи помилуй, Господи помилуй… Врятуй від поганої… від страшної хвороби…

   Метелик розплющив очки і побачив над собою, зовсім близько, небо, тепле і синє, а на небі того, до кого говорила, але кого не бачила налякана баба. А Метелик – бачив. Той, до кого молилася баба,  був схожий водночас на лікаря з голубими добрими очима і веселого білого метелика, тільки великого, і крила мав великі й прозорі. Він дивився на Метелика, усміхався,  гладив його по голівці крилом, приказуючи:

            – Не бійся, Метелику, не бійся нічого й нікого, бо я коло тебе завжди і нікому не дам в обиду… Не плач, Метелику. Заспокойся  й поспи… Метелику треба спатоньки… спатоньки … а-а-а… лю-лі-лю-лі… прилетіли білі гулі, стали собі туркотати, Метелика колисати…

    Метелик відчув, як легкий пахучий вітерець піднімає його разом з бабою у привітне синє небо, погойдуючи та заколисуючи, і він слухняно поринув у  тихий щасливий сон…

   

   Минав час. Сонце й далі сходило і заходило, літо переходило в осінь,  осінь – в зиму, а зима стікала талими снігами у зелену весну. І все було б добре, якби  одного дня Метелик знову не відчув наближення страшної  біди.  Щось страшне і безжальне знову стиснуло його бідне сердечко, перехопило подих. Метелик хотів засміятися, але не зміг –  чорна судома люто скрутила його тільце, і він забився, з останніх сил намагаючись розправити  затерплі крильця і  спурхнути назустріч мамі, бабі і татові, які нахилившись над  ліжечком, дивилися на нього круглими від переляку очима. Обезсилений корчами Метелик спробував  усміхнутися, однак  вони не відповіли йому радістю. Навпаки, з очей мами покотилися сльози, баба закрила руками лице, а тато, похмурий, як грозова туча, одвернувся до вікна.  Метелик кволо засовав ручками-ніжками, залопотів крильцями,  намагаючись прогнати від себе жорстоку потвору хвороби. Він зрозумів, що це вона – причина маминих сліз і татового невдоволення. Але не розумів, чому вони сердяться на нього, свого Метелика.

   Коли напад минув і судома, скотившись із його ліжечка, відповзла у темний коридор, мама з бабою почали спішно кудись збиратися і збирати Метелика. Метелик не противився, не вередував, а слухняно терпів, коли його вмивали,  одягали, виносили з теплої хати у холодний рясний сніг. Потім усі залізли в тісну машину, посадили мамі на коліна, і кудись повезли сірою дорогою поміж сірими будинками. І тільки коли за вікнами авто почали пролітати засніжені чорні  дерева, він  стрепенувся, залопотів крильцями, засміявся, і полетів разом з машиною низько-низько над землею…

  

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: