Галина Тарасюк - Ковчег для метеликів (Недитяча казочка)

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.docx)Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.docx35 Кб745
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.fb2)Galina_tarasyuk_kovcheh_dlya_metelykiv_nedytyacha_kazochka.fb258 Кб673

 

Тарасюк Галина

Ковчег для метеликів (Недитяча казочка)

 

            Спочатку він жив у шовковій хатинці-коконі, що погойдувалась на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева, і був крихітною рожевою лялечкою, такою крихітною,  наче його й не було. І взагалі нічого не було, окрім щастя, що він є. Іноді знадвору  долітали до нього відголоски щебетливого сміху і шелестіння лагідного голосу – то  гомоніло до нього летюче дерево. Про що – він не чув, але в голосі летючого дерева було стільки любові й ніжності, що  у відповідь він радісно вибрикував, сукав ніжками та пускав бульки, захлинаючись дрібненьким, схожим на зоряний пил, чутним тільки їм обом сміхом. Коли ж дерево, ритмічно погойдуючись, починало у такт стиха наспівувати колискову, він солодко  засинав з бульбашкою блаженного усміху на вустах.

    І так тривало хтозна скільки, і тривало б щасливо й далі, але безкінечного щастя не буває. І це всі знають, окрім хіба що крихітної рожевої лялечки, що тривала собі безжурно у шовковому коконі, що погойдувався на срібних павутинках у затишному дуплі летючого дерева. Тому, коли одного разу летюче дерево, щойно привітне й веселе,  раптом затремтіло, заметалося зі сторони в сторону, зашарпалось, ніби влетіло у страшну грозу чи тряску турбулентну зону, бідна рожева лялечка з переляку аж у вузлик зав’язалася. Такий тісний, сіренький, дрібненький, що в ньому ледь вмістилася мікроскопічна вуглинка – усе, що зосталося від щойно великого, осяйного,  солодкого щастя.

            Та, на щастя, горе теж не вічне. Тож небавом і буря минула, і стихла грімниця. Летюче дерево знову ожило, забриніло ласкою і любов’ю, запульсувало співучими соками, заспівало райськими птицями. Знову  шовковий кокон у його лоні  засвітився від вуглинки мерехтливим щастям, а посірілий від страху вузлик розв’язався щасливою рожевою лялечкою. І знову вони стали  жити-поживати, рости-виростати – лялечка і щастя, аж доки не прийшла… ні, тепер уже не біда, а та найвища пора, яка приходить врешті-решт до кожної безкрилої лялечки і до кожного зашитого у кокон щастя і каже:

            – Е-гей! Пора летіти!

– Летіти?! – здивувалася лялечка і порухала тим, що  так її муляло за плечима.

– Авжеж! Пора розправляти крила! – сказала найвища пора.

             Та лишень лялечка напружилась і  з хрускотом розправила крильця, як усе довкіл затремтіло, закричало від болю  і вона вилетіла з тісного кокона, з темного дупла, з болючого летючого дерева і полетіла туди, де вільно і легко  – у високе сяюче небо! Туди, де вже літало-ширяло привільно її безтурботне щастя.

            – Куди ж ти, Метелику? – заридало тої ж миті вслід летюче дерево, і мов зрубане впало на  землю.

            – Асфіксія! Удушшя! В реанімацію! І маму! Й дитину! –  закричали у відчаї і в різнобій людські голоси. Наляканий переполохом, Метелик нічого не зрозумів, та все ж  озирнувся, глянув униз, на землю, і зовсім розгубився: натомість летючого дерева… побачив простору білу, мов засніжене поле, залу, посеред якої стояло біле вузьке ліжко, на якому лежала бліда золотоволоса  жінка, а біля неї купчилися люди у білих однакових комбінезонах, в білих масках, крізь прорізи яких поблискували гостро очі. Люди тривожно перемовлялися, розглядаючи крихітну, схожу на черв’ячка, рожеву лялечку, що конвульсивно дригала навсібіч пухкенькими кінцівками, ніби хотіла й собі злетіти, але натомість пускала ротиком бульбашки-звуки, які  звіддалеки нагадували дитячий  сміх. Жінка і лялечка були такі безпомічні, самотні і … дорогі Метеликові, що сердечко його вперше стиснулося від  жалю, а крильця враз зів’яли і втратили охоту літати.

            – Ти як хочеш, а я вертаюся! –  зітхнув  Метелик, перевівши погляд на синє безмежне небо, де в цей саме час його безжурне щастя витинало безстрашно дивовижні піруети та крутило карколомні віражі. – Мене  кличуть…

            – Як кличуть – то вертаймося! Бо й справді, що нам з тобою, Метелику, таким маленьким,  робити в такому величезному небі? – засміялося безтурботно щастя, відхекуючись від крутих віражів і карколомних сальто.

             І вони, Метелик і щастя, стали плавно і тихо, як по срібній павутинці, спускалися з неба на землю. Та не встигли торкнутися білого стола посеред білої кімнати, як радісно скрикнув праворуч від Метелика з-під білої маски дзвінкий  жіночий голос:

– Дивіться – він  засміялося! Хлопчик живий!

            – Ну, слава Богу!  А то я вже подумала,  що… до Бога полетів… – відповів стримано інший, хриплуватий від хвилювання, зліва від Метелика.

            – Справді – сміється! Ледве хекає і – сміється! Я таке бачу вперше в житті… Вони ж  або плачуть, або, не дай Боже, мовчать! А цей – сміється! Після таких тяжких мук… і сміється! –  й далі диву давався   жіночий голос справа.

   –  Може, він водами захлинувся?! –  занепокоївся чоловічий голос, плескаючи лунко Метелика по голому задку. – Відкачати і в  барокамеру!

   – Та ні! Все в порядку! Він справді сміється! – навперебій зажебоніли жіночі голоси. – Це воно,  бідненьке, так тішиться, що на світ білий вирвалось! А ручками як тріпоче! Як метелик крильцями! Бачите? Ох ти ж наш метелику-веселику! І завдав же ж  ти нам клопоту! А тепер смієшся? О, чуєте, лікарю?

   – Та чую… Боюсь, що з нашою екологією, вони скоро заговорять… – зітхнув лікар, нахиляючи над Метеликом переполовинене білою маскою лице з голубими добрими очима. – Справді, ніби все в порядку… Та все ж... майже 3 хвилини… на грані… В барокамеру!

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>