Галина Тарасюк - Митар печер Господніх

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.docx)Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.docx220 Кб1472
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.fb2)Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.fb2566 Кб1028

 

Тарасюк Галина

МИТАР  ПЕЧЕР  ГОСПОДНІХ

( СОН АНАХОРЕТА)

 

                      

Світлій  пам’яті  кінорежисера                               

Володимира Андрощука.

 

                                                                                                                                                     

Роман-гіпотеза.

           

         

                                    ПОМСТА МОКОШІ

                                        

               Красне літо проминуло  у подиві перед життям і  людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж  упали на гори і доли  кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі – чужі , а на другім –  свої, та cчужілі. Так мстила мені  вчора ще добра, а нині сердита Мокоша -- за безсилля моє, за  те, що не зумів уберегти древо свого роду... Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття  зелене... І ніколи вже не  вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту  собі кубелечко Лель і Полель, і не зів’є  на вершечку його гніздечка,  не  виведе  пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива  сойка...

Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.

            Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею... Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском – їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.

            Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди  могутніх підошов Велеса – веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.

            І коли дзвінким реготом ( чи іржанням лошатка?) озвався до мене  повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні  весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.

            І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами...

           

                            МІЖ НАВОМ І ПРАВОМ

 

            Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся , як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як  казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений  незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього  поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи... В темній пучині  його  тоне і жива душа і мертвий камінь

            Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще  сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа  втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої... втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і  все можну капризну  Мокошу... Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як  із м’ясорубки, валом валив  кривавий фарш перемеленої епохи... І вона  вчепилася реп’яшком  у білу широку сорочку того іншого, але  Мирон сердито шарпнув душу до себе,  заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді – зовсім пробудився...

Сторінка 1 з 56 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 > У кінець >>