Галина Тарасюк - Митар печер Господніх

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.docx)Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.docx220 Кб1987
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.fb2)Galina_tarasyuk_mytar_pecher_gospodnih.fb2566 Кб1861

 

Тарасюк Галина

МИТАР  ПЕЧЕР  ГОСПОДНІХ

( СОН АНАХОРЕТА)

 

                      

Світлій  пам’яті  кінорежисера                               

Володимира Андрощука.

 

                                                                                                                                                     

Роман-гіпотеза.

           

         

                                    ПОМСТА МОКОШІ

                                        

               Красне літо проминуло  у подиві перед життям і  людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж  упали на гори і доли  кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі – чужі , а на другім –  свої, та cчужілі. Так мстила мені  вчора ще добра, а нині сердита Мокоша -- за безсилля моє, за  те, що не зумів уберегти древо свого роду... Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття  зелене... І ніколи вже не  вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту  собі кубелечко Лель і Полель, і не зів’є  на вершечку його гніздечка,  не  виведе  пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива  сойка...

Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.

            Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею... Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском – їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.

            Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди  могутніх підошов Велеса – веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.

            І коли дзвінким реготом ( чи іржанням лошатка?) озвався до мене  повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні  весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.

            І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами...

           

                            МІЖ НАВОМ І ПРАВОМ

 

            Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся , як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як  казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений  незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього  поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи... В темній пучині  його  тоне і жива душа і мертвий камінь

            Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще  сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа  втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої... втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і  все можну капризну  Мокошу... Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як  із м’ясорубки, валом валив  кривавий фарш перемеленої епохи... І вона  вчепилася реп’яшком  у білу широку сорочку того іншого, але  Мирон сердито шарпнув душу до себе,  заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді – зовсім пробудився...

Сон розвіявся, але   чоловік... він, схоже, ще був тут! Мирон відчував його присутність! Радше його дух,  терпкуватий,  як запах прив’ялого лісового зілля  з ледь вловимими домішками сирої землі.

-- Ні. - Задихнувся від досади  Мирон, -- я таки мушу зняти цей фільм! Інакше... я просто збожеволію.

 

На балконних дверях протяг тихо сколихнуло штору, розвіюючи дух прив’ялого лісового зілля і сирої землі. І натомість звична буденна самотність, мов безлистий терновий кущ із пришпиленим  до гілки барвистим метеликом телеекрану,  заполонила тісну кубатуру квартири.
            Мирон намацав на підлокітнику пульт  і став звично гонити по екрану програми. Реальний світ замелькав перед очима  калейдоскопом терористичних актів, воєнних дій, аварій, катастроф, убивств, еротичних сцен і численних засідань чиновників усіх країн, рангів і рівнів. Американські бойовики змінювалися латиноамериканським “милом”, англійські детективи -- російськими “бандитськими” серіалами.

Це було схоже на сеанс самокатування. Враження, що його не спитавши загнали в резервацію на території якоїсь віртуальної супердержави, і змушують жити чужим життям, переживати чужі проблеми і успіхи, доводило Мирона до відчаю. Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, вірніше, безрідний марґінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або ще точніше – жалюгідна комаха, що повзає  по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі “за склом”, хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі. Книги його згоріли, проповіді згинули разом із тими, хто їх колись чув, фільми або не народилися, або зотліли на полицях кіносховищ, і навряд хто повірить спогадам про нього, схожим на компілятивну брехню, чи то пак на казку про  дивного Божого чоловіка, творця, мудреця і пророка, якого ніде й ніколи не було, як і народу, якому він належав...

           

 

                                                  АУДІЄНЦІЯ                                  

        

        

                                                                                                           

         Аудієнції з міністром Мирон Волинець, недавно ще діючий, а нині  безробітний сценарист і кінорежисер, добивався півроку. Півроку день у день підходив до цього, вже ненависного, будинку з колонами, піднімався широченними сходами на четвертий поверх (не ліфтом, а навмисно пішки, щоб розтроюдити в собі злість), тикав шоколадки безбарвній, як вимокла коноплина, секретарці, і, почувши одну з відчепних заготовок: “Федот Іванович у відрядженні в Канаді” (у відпустці в Італії, з президентом у Польщі, з прем’єр-міністром у Китаї, Уганді і ще чортзна-де), скаженів, вскакував у ліфт, падав, знавіснілий від розпачу і безсилля, із владних висот на грішну землю, щоб завтра, оклигавши, знову дертися на бездушну “княжу гору” і стукати в глухі двері велеможних палат.

 

Найтрагічнішим у цій ситуації було те, що час минав. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам’ятством стихії пустелю і потрібні будуть роки, десятки років, століття, щоб на тій пустці щось виросло, бодай щось... своє, тутешнє, від крові і плоті цієї землі. Але ж, Господи, святе місце не буває порожнім, воно вже, вже заростає чортополохом. І – хто?! Хто і коли виполе його, та й чи сила і розум на те знайдеться? Знову буде біль і плач, і стогін, і страчені життя, і загублені долі...

Невже вони цього не розуміють? Не розуміють, що минає не тільки дорогоцінний час—минають з ним і люди, які хочуть, ХОЧУТЬ і МОЖУТЬ розказати нарешті правду про те, що відбувалося на цій землі, в українському часі і просторі тисячу, триста, сто років тому! Навіть якихось півстоліття тому, он, в тих же волинських лісах, у Карпатах, на Галичині... Півстоліття, а здається, що сто тисяч років тому! Боже, які ми темні! Ми ж нічого про себе не знаємо! Ми – як інтернатські діти... Навіщо ж через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки та Австралії!

Мирон Волинець подумки метав, як Перун блискавки, ці пекучі запитання у тих, до кого не міг достукатись, додзвонитися, бо вони тепер, використавши з великою користю для себе його енергію, його пристрасть, врешті, його наївну віру у відродження, сиділи за дубовими і броньованими дверима міністерств і розкішних віл, не впізнавали його навіть підчас урочистих дефіляд коло пам’ятника Шевченку, ховали очі від його лютого позирку, прудко вскакували в авта, коли він намагався перекинутися з ними словом, як кажуть, у невимушеній обстановці. І хоч він якимось десятим чуттям, а радше відчаєм, починав осягати всю безнадійність власної затії, та розум вперто відмовлявся повірити у трагізм ситуації, у те, що тим, хто узурпував владу в державі, за яку він боровся, нічого не треба, вірніше, все це – цей бездіяльний блуд -- комусь таки треба...

І йому паморочилось від цього здогаду в голові, і кров закипала в жилах то люттю, то розпачем, і він, як кожен наївний безумець, жадав почути  правду від  них самих, тих, від кого залежала його доля і доля молодої держави, і тому приходив щодень під ці колони, підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров’ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без... без... безумом, всім цим безумом, що діявся довкола. І тому він знову тут, перед майже рідною, вимученою дієтами, секретаркою, у приймальні міністра, заставленій квітами – розкішними букетами, корзинами, гірляндами... Як у підземному переході на Хрещатику... чи в ритуальній залі... Навіть формаліном (чи як там їх, ті консерванти?) тхне...

Сторінка 1 з 27 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 > У кінець >>

Пошук на сайті: