Галина Тарасюк - Один на трасі

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_odyn_na_trasi.docx)Galina_tarasyuk_odyn_na_trasi.docx29 Кб585
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_odyn_na_trasi.fb2)Galina_tarasyuk_odyn_na_trasi.fb239 Кб496

 

Галина Тарасюк

Один на трасі




Дімка прокинувся від того, що хтось його шарпав і кричав:

– Вставай! Вставай у школу! Вставай! Нємєдлінно вставай!

Мама стояла перед ним, напахчена, в короткій шкіряній спідничці, в такій же курточці. Обличчя її під товстим шаром фарби було зле, як завжди з похмілля. Вчора ввечері, коли він повернувся додому, вона лежала як мертва, під пропаленою в кількох місцях ватною ковдрою на своєму дивані, що займав майже всю площу їхньої тісної готельки. Дімка страх як боявся, щоб мама не вмерла, а його щоб не забрали в інтернат, тож, нахилившись над мамкою, прислухався та принюхувався: слава Богу, мамка була п’яна і жива. Дімка полегшено зітхнув і взявся нишпорити по брудному столі, заваленому порожніми пляшками, шматками хліба, огризками мокрої рожевої ковбаси і банками з-під рибних консервів. Проковтнувши все, що було їстівне, задоволено заснув на своїй розкладайці в надії, що вранці, коли він прокинеться, мами вже не буде. І не буде скандалу. Але мама стояла над ним і з її яскраво-червоного рота сипалась на нього лайка:

– Бандюга! Ти чьо в школу нє ходіш?! Вчєра учілка с хричом какім-то пріходіла, угрожала міліцієй. Мнє єщьо етого нє хватало! Вставай! І мігом в школу! А то в інтернат здам, урод паганий!

Повідомлення про прихід учілки Дімка пропустив повз вуха – це було вже не раз і зовсім Дімку не обходило. Тривожило інше: мамка лякала його інтернатом, коли йшла на трасу. А Дімка траси боявся гірше інтернату. Звідти мсамка приходила вдосвіта, вся в синяках, розпатлана, з мертвими невидющими очима. І кожного разу темний відчай морозом сковував його нутрощі. Тож і тепер Дімка дивився перестрашено на маму і не міг слова вимовити.

– У! Урод! – зло матюкнулась мама. – Таращітся, как даун… Павтаряю: будєш бродяжнічать, отдам в інтернат! – І пішла до дверей.

– Ти куда? – хрипло спитав Дімка. – Опять на трасу?

– Пшол вон! – похмуро огризнулась мама.

– Мамка, нє хаді! Нє хаді, мамка! – дуріючи від жаху, залементував Дімка.

І тут мамку прорвало. Відриваючи дитину, що вчепилася в неї мертвою хваткою, вона заверещала:

– А жрать шо будєш?! Шо жрать будєш?! Вироділся, скатіна, на маю голову! Хоть би здох ілі утоп! Жізні нєт от тебя!

– Нє хаді, прошу тебя. – Дімка кинувся до своєї курточки, почав вивертати кишені. – Вот, на… Возьмі!

Але мама з такою люттю ляснула по його простягнутій руці, що копійки бризками розлетілися по маленьких сінцях. Слідом ляснули вхідні двері, і Дімка, ридаючи від розпачу і страху, впав долілиць на свою розкладайку.

Дімка плакав і згадував село над річкою і бабу Валю, в якої він жив – не тужив, навіть один рік у школу ходив, аж доки баба Валя не зробила собі руді кучері і не поїхала на заробітки в Італію. По дорозі в Італію баба Валя відвезла Дімку в город до мамки. Дімку город злякав. Лякав його і величезний похмурий будинок, і тісна мамчина хата на останньому поверсі, куди вони з бабою довго дерлися брудними вузькими сходами. А потім мама з бабою сварилися і обзивалися, і все, як Дімка зрозумів, через нього, бо він усім заважав і жити не давав. Нарешті баба Валя грюкнула дверима, і більше Дімка її не бачив, лише часом згадував, коли мамка по п’яні починала лаяти бабу поганими словами за те, що та потащілась в Італію б...ть.

Так почалось Дімчине городське життя. Спочатку він дивився на нього з вікна кухні, а потім посмілів і почав боязко спускатися зі своєї верхотури у двір, коли туди виходили погуляти після школи інші діти. Мамці було не до Дімки. Вдень вона спала, а вночі прінімала гостєй. Дімці спочатку гості подобались. Дядьки, які приходили в гості, були веселі, приносили із собою горілку й ковбасу, вгощали Дімку, і він, наївшись та хлиснувши під схвальні крики гостей гіркої рідини, засинав безневинно на своїй розкладайці. Але одного разу він прокинувся від маминого зойку і в темряві побачив страшне: добрий дядько, що вгощав його звечора ковбасою, душив на дивані маму. Мамка стогнала і пручалась. Дімка злякався, закричав і почав бити і дряпати дядька по голих сідницях. Дядько страшно розлютився, боляче відлупцював Дімку і зачинив у туалеті, пригрозивши:

– Пікнєш – уб’ю!

Та найбільше Дімку здивувало те, що мамка замість того, щоб рятуватися і його рятувати, лише п’яно лаялась у темряві:

– У-у, урод! Такой кайф іспортіл!

Відтоді Дімка почав боятися мамчиних гостей, заїкатися і впісюватися вві сні. А коли дядьки після п’янки починали душити мамку, накривався з головою і не дихав. Тоді Дімка ще був малий і дурний, нічого в житті не розумів і не дружив з Артиком, який вже в тому собачому житті надивився... Дімка взагалі тоді ні з ким не дружив. Дворові діти цуралися його, думали, що він ще малий або недорозвинений, коли в школу не ходить. Дімка і справді у свої вісім років скидався на п’ятирічного шмаркача. Спочатку це дуже засмучувало його, але, коли сам почав заробляти собі на хліб, тішило: йому завжди подавали щедріше, аніж іншим, навіть Артику.

Згадка про Артика розігнала в Діминій голові сумні спогади й думки. Тим більше, що сонце вже обійшло їхню висотку і світило привітно просто у вікно. Дімка бадьоро підхопився, пошукав по брудному столі, кинув до рота зачерствілу цілушку батона, запив водою із крана і знову був готовий до життя. Страх минув, на душі було легко, а в голові складався план, що ж його далі робити. План Дімці сподобався. Накинувши курточку, він вибіг з квартири. Обминувши вічно поламаний ліфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулиці було тепло, сонячно і малолюдно. На зупинці – теж. А це значило, що до метро Дімка доїде з форсом – на маршрутці, що вже стояла в очікуванні пасажирів.

– Дядь, можна? – спитав Дімка молодого водилу.

– Ладно… – буркнув той, і Дімка притулився біля дверей з радісним відчуттям, що день починається щасливо.

На станції метро “Лісовій” біля будки на вході до ескалатора сьогодні теж сиділа добра тьотька. Дімка проскочив повз неї, кинувши: “Здрастє!” – і помчав ескалатором на платформу. Людей в передобідню пору було мало, поїзди ходили рідше, і Дімка разом з усіма став слухати чоловічка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбіччі автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лійку.

– Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, – кричав чоловічок, – я відміню педеве, підвищу пенсії і зарплати, відкрию нові робочі місця…

– Хрін ти відкриєш, – не витримав агітації чоловік з вудками, що стояв поряд з Дімкою, і Дімка засміявся, налаштований і далі веселитися, але тут підійшов поїзд.

Вскочивши у вагон першим, Дімка крізь вікно спостерігав за вивертами враз онімілого чоловічка з лійкою на фургончику.

– Сволоч, – сказав чоловік з вудкою, що знову опинився поряд з Дімкою. – Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все їм мало й мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивці!

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>