Галина Тарасюк - У вирій

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_u_virij.docx)Galina_tarasyuk_u_virij.docx21 Кб399
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_u_virij.fb2)Galina_tarasyuk_u_virij.fb219 Кб368

 

Тарасюк Галина

У вирій

 

Новела

 

 

                        Вірі Китайгородській.

             

            Як жалілася сама собі Филимонова Килинка, на зиму вся Орлівка відлітала у вирій. З далеких та близьких світів із першим снігом зїжджалися у село діти і забирали у далекі і близькі міста своїх овдовілих, вироблених довголітньою колгоспною поденщиною, родичів. Залишалася у селі одним одна Филимонова Килинка. Хоч, коли по-правді, то так воно видавалося лиш самій Килинці. Бо, коли по-правді, то відлітала у вирій тільки, як той казав, Килинчина верства – орлівські пенсіонерки. Решта ж села нікуди не рипалась проти зими. Зоставалась і далі гарувати вся «ферма» – добрий десяток жінок передпенсійного віку, діти яких ще не зіпялись добре на ноги по тих містах, тому щовихідних валом валили у село за торбами.

            Зоставалася зимувати і «тракторна» – три з чвертю механізатори новоствореної селянської спілки «Нива» та два фермери – обидва Василі і обидва Бурлаки, хоч і не родичі.

            Проте, як той казав, коли копнути глибше, то в Орлівці усі родичі...

            Не збиралась на теплі води і «контора», або, як той казав, «конторські ружі» – білолиці орлівські молодички, пишно розквітлі у конторському раю. Так вже в Орлівці не те щоб споконвіку, але відколи колгосп, повелось, що лиш який дівчук зоставався в селі після школи, то протепом біг в контору. Не на ферму, не в рільничу, лиш в контору. І що вони робили такою тьмою у тій конторі, не знав ніхто, крім Тадейовича, голови колгоспу (колишнього, правда) та ще Килинки. А Килинка, чи по-простому Келя, знала: чай пили, от що робили! По пять разів на день! Господи, де тільки той чай в них дівався?! Та, коли по-правді, то що їм робити? Колгосп, чи то вже селянська спілка ледве зіпає, грошей нема, нікому нічого не платять, поховали по шухлядах рахівниці та й чай пють.

            Але що Келі до чужих дітей? Хай пють, доки пється. Келя ж знає своє: роби! Як той кат – роби! День при дні. От, слава Богу, на Йордана їй шістдесят пять сповнилось, а вона ще в рільничій. Правда, ніхто не силує. Просять. Тадейович усе: «Филимоновна та Филимоновна, займіть пару соток бураків, колись і вас послухаю». Правда, слухає: присилає трактора город виорати. І Келя голову слухає – займає буряки, як і вся її верства, і знов у них виходить, хоч-не-хоч, як колись, рільнича, і знов повзають вони по тих буряках, як ті черепахи, ціле літо аж до снігів.

            Господи, страшно подумати, скільки вона тих бураків пересапала, перечистила на своїм віку!.. Як би отако розкотив усі ті гектари – до Гамерики (та де! до трьох Гамерик) те поле простелилося б. Ото поле!

            Ой, а це недавно зірвалася в селі шура-бура, ґвалт, крик: землю будуть роздавати, землю будуть паювати!

            Зібрав Тадейович загальні збори і каже:

            – Беріть землю, бо я вже не видолую: землі – завались, а робити – нема кому. Ото розбирайте, бо вже й закон такий є.

            Та й зачитав той закон. Люди й задумались: легко сказати – беріть! А чим її обробляти, коли навіть у фермерів Василів один тракторець на двох? А колгоспну тракторну розікрали, розтягнули, хто куди. Від комбайнів, мати Божа, навіть коліщатка всякі повідкручували, поробили «кравчучки» та «кучмазики» та й подалися по спекуляціях, як колись казали, де тобі яка Москва, Білорусія, чи Польща...

            Але, як той казав, до чого лиш в нас люди не жадні? Тож подумали-подумали і на землю кинулись. Поділили поля на смужечки, наче колись, і, наче колись, хто жито, хто овес, а більше бураки сіють.

            Взяла свою пайку і Келя, аж під лісом, на горбі, якраз там, де, наче колись стояв дідів і татів вітряк, а кругом поле теж було їхнє, гектарів з десять. Так тато казали. Але! Нащо, спитай, ті гектари Келі в її без чогось сімдесят?! Бо, як той казав, у свої без чогось сімдесят вона вже, як не дай Боже що, в село із Сибіру пішки не вернеться, як-то її мама, через ті гектари. А тато ж так і не вернулися...

            Це так думає Килинчин страх. І недовіра. Бо Филимонова Келя з повитка нікому не вірить. Бо й кому вірити? В нас же ж споконвіку так: одні дають, другі – відбирають. От сьогодні: наче демократи розпаювали землю, а завтра прийдуть комуністи і знов поженуть всіх у кагал. Їм що? А ти, вічний кріпаку, всім винен, а з тебе третю шкуру деруть!

            Так думає Келя у село йдучи. Мороз із ранку крепкий – до кісток пробирає. І Килинка, щоб зігрітися, додає ходу.

            Келя не любить зиму. Зима для неї, наче та тюрма: ні з ким словом перемовитись. Бо, як той казав, уся її верства у вирій подалась. А який інтерес із молодіжжю балакати? У молодіжі – своє, а в Келі – своє, стариковське. А в хаті... лиш один кіт під ногами плутається. З ним і балакає Килина довгими зимовими вечорами. І чекає ранку, щоб зібратися та й іти в село. І так – роки. Хай надворі люта буря, а Килинка йде собі в село. Кортить її знати, що у світі робиться.

            Котиться собі, маленька, кругленька в штучній сірій шубці, в пуховій хустці, у валянцях – бурках. Сніг під калошами у таку рань порипує весело, дзвінко, наче в молодості. Навстріч Келі «ферма» з роботи вертається: «По вас, Филимоновна, хоч часи звіряй!».

            Слідом за Килинкою «контора» біжить на роботу, випихаючи з хати дітей: «Гайда в школу! Он вже баба Килина в село почесала».

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>