НА П’ЯТІМ ПОВЕРСІ

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще міцніше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір — завтра чи позавтра,—
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно — березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях»...
Все та ж потіха: «Може, якось буде»...
Все так же — в мозок найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух,
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.

А покій наш — це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає крізь моє вікно.

Ти теж веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій тут і знову там.
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —
Так дзвінко й гостро вимовлять устам.

Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.

«Відпливаймо!» — беру весло,
«Небезпека!» — не зложу рук,
Все разом: і добро, і зло,
Всі шляхи: і пісок, і брук!

А завтра зрання — та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх,
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг...