(Емігрантське)

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще твердіше, ще міцніше стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір – завтра чи позавтра,
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта –
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно – березень чи грудень –
Все те ж питання й відповідь: «На днях».
Все та ж потіха: «Може, якось буде»,
Все так же в мозок – найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух –
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.

І покій наш – це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає просто у вікно.

Ти знов веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій – тут – і знову там.
«Буенос Айрес»! «Африка»! «Марокко»!
Так легко й дзвінко вимовлять устам!

***
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зло віщий крик
Залітає до нас в шатро.

«Відпливаймо»! – Беру весло!
«Небезпека»? – Не зложу рук!
Все разом – і добро, і зло,
Все удвох – і пісок, і брук!

***
А завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх.
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.