П’ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ

Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,
Далекий дим, чи вогник папіроси,
Чи черевики мокрі від роси —
Щось нагадало неповторну осінь.

. . .

Похмурий ліс у вересневім сні
Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці,
Над ним літають зорі навісні,
А він галуззям хоче відхреститься.

Тріщить багаття. Полум’ям їдким
Заслало очі. Чи мене хтось кличе?
Не бачу. Раптом... Де я? Перед ким?
Чиє ж це, в іскрах і вогні, обличчя?

І хто ж це, хто, що у собі з’єднав
Всю мужність світу? І невже ж не злочин
Таємну міць, хмільнішу від вина,
Мені війнути на уста і очі?

І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.

Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.

Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнули повінь...
Не буря ще — її далекий шум,
Ще не любов — передчуття любови.

Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений, мій траґічний Київ,
Та біля мене не лише блакить —
Сліпуче сяйво,— розхиляють вії.

Здавалось все: і ліс, і я сама,
І це багаття в заграву злилося...
Ти мала димний і сосновий смак,
Моя п’ятнадцята, прекрасна осінь!