ЧОРНА ПЛОЩА

І

Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер росою полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її — чорну, стиснуту площу,
І виходжу на шлях — з синім небом довкола.


II

Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть!
Хтось зігнувся — камінь підняти,
Хтось зірвався — мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав;
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувать — уста.
Сміх жіночий злорадно тріснув
І у горлі здушив мій клич...
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються, в’язнуть ноги,
Очі п’ють безпросвітну тьму;
Мить одна — і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.


ІІІ

Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Дика радість — стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
«Не чіпати — лише раба,
А такого — цілити в око!»
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я — за двох міцна
І за двох — підіймаю камінь.
Не загинеш! За муром день
Крапле з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях.
Тільки вітер нас буде бить
По кривавих, щасливих лицях!