Тесленко Архип
Школяр
Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс… Ну й любило це!
Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
— А як ось тут гарно!.. гiллячко… сонечко в дiрочки… мережечки… ну й гарно!
Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило…
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його… Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:
— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається… тут осмiхається, а там сльози.
— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:
— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.
— Чого, що таке? — вчитель йому.
— Б…били.
— Хто?
— Батько.
— За вiщо?
— За… за… — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже:
— Мамо, що їсти?
— Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ… Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того… А борщ же той… аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов:
— Ну що їсти, мамо?
— Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей… Увiходить батько знадвору, такий сумний.
— От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки.
Миколка своє:
— Та, мамо, що їсти?
— Батька питай.
Микола:
— Он у людей i риба, й олiя.
Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
— I оладки, — каже, — i в школу беруть.
Батько:
— Що?! — Та як ухопить деркач.
— Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.
— А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти!
А то ще й зодiв… Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:
— Ну й чоботи… чисто потрюхли… ноги так мерзнуть.
— Що? — батько.
— Мм… дiрки скрiзь.
Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
— Гляди, — каже, — гляди!
Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу… став i стоїть, похнюпивсь.
— Чого ти? — мати йому.
— Та… та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
— Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
— Мамо!..
— Ну?
— У… у мене…
— Що у тебе?
— У мене, — повернув п'яту, показує… Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.
— Що ж… оце… як… батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.
Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
— Хм… там десь… — жiнка йому. — Та… те й упослi б, а тут… он… — та очима на Миколку й показує.
— Н… не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть.
— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш?
— Що таке? — батько до їх.
— Пiдбор у Миколи одпав…
— Що? — крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп…
— Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
— Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
— Пора б… уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить.
— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:
— Хай, його, — каже, — калiкою зробить!..
— Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
— А в школу як?
Прокiп так хижо:
— А, в школу… грамоти тобi!.. в пани сина!..
— А хоч би й у пани?
— Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить.
Миколка:
— Як же… я ж не… ненарошне.
— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб i нога не була!
Аж перекидається та плаче Миколка:
— Он… он, — каже, — усi… учаться — i Василь, i Павло… гарно як.
— Iч, старцюго, рiвняється до яких…
— А хiба… хiба душа в мене… хужа?
— Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
— Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..
— А, ти розумна!
— Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер… Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
Прокiп, нiби засоромившись:
— Та ти, ти, — каже, — домелешся!
— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.
— От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе… Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:
— Школа… школа — здирство, школа- грабiж… — кинув мотузку, надiв шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе… Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
А Миколка:
— Як… як гарно… вчитися, а вони… в найми… — Та з-пiд полу до дверей.
— Куди ти? — мати до його.
— У школу… хай… як знають…
— Обiдать же… чоботи ж…
— Хай!..
Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :
— Ось, ось, — показує чоботи.
— Де то ти? — здивувалась мати.
— Хе-хе… учитель дали.
— Як учитель?
— Хе-хе… сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть.
Мати взяла, так обдивляється.
— Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка:
— Хе… а покажiть i батьковi!
— А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.
— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:
— Що там таке?
— Сюди йди!
— Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.
— Глуха тетеря… не чув мов.
— Хе-хе… живем, значить.
— Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг…
— Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно…
— Що таке? — питає Миколка.
— Що… бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де… Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина… Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав… "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi… Дай, — думаю…" — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.