Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол.
Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке.
Мати: як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі?
та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде
горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б став у підмозі.
Та вже натерпілись, настраждались, що й як воно далі —
хто його знає... Дівчатка за нею, ловкенько сівши,
кукол учили сапать на городі: от отак та отак, бач,
треба; не тільки поверху, а й знизу його зворуснути -
от і ростиме як слід, от і вродить, що всім нам і мамі
стане до льоду. Почула це мати, до них обернулась:
Ластовенята мої, мої любії пташки!.. - Хотіла сказати
ще щось, та тільки не вийшло. Сльози, скипівши на віях,
впали на руку, яка на коліні лежала (випав
ніж непомітно), друга ж рука ще тримала картоплю
тихо й: дрижала, а з нею тремтіли й кільця лушпиння,
що недочищені крихко звисали з картоплі додолу...
Діти принишкли, покинули кукол і нум собі плакать.
Мати взяла, обняла їх рукою, а другою сльози
втерла. Лушпиння порвалось і, впавши, на куклі скрутилось,
мов би гадючка...
 
Тут увіходить син: — Мамо! Ви знов? Якби ви не плакали, 
то, може б, хоч легше було!
Чи ви чуєте, мамо?
 
Ставила тую картоплю до печі. Брачку діставши,
знизу чавун обхватила й посунула глибше уліво,
де вже крутінь угорявся, крутінь як з огнистого дроту, —
дрова тріщать починали. — Та чую, не вся ще оглухла! —
Дрова тріщать починали, а хмара синіла у вікнах.
Сестри поглянули строго і відступили від печі.
(— Може ж не вся ще оглухла). А хмара синіла у вікнах...
 
Син постояв-постояв, а далі почав ходити по хаті:
— Батько ще не вертався? — Мати немов би до себе:
 
Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю?
Що ж зостається мені, як не плакать? Син комуністом, батько,
здурівши, у штунду пошився, якби ще у штунду -—
Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах!
Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну, ріжте, ну, бийте,
в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду
вашим коліном придушена, наче ота Україна.
 
Син засміявся! Ну, до чого це? Навіщо таке говорити?
Ну, ви стійте собі за свою Україну, a мене теж не чіпайте.
Я вже не малий і знаю, що роблю.
 
Хочете — то й зовсім без вас буду жити, як хочете, то й зовсім.
Завтра, сьогодні ж піду й не вернуся. Куди — я вже знаю!
Мати замовкла, об глечик почиргала, ніж погострила.
Діти з-під столу гарбуз їй котили і гейкали: Ну ж бо!
Bач, як він слухає, лисий на лобі бичок з одним рогом!
Ну ж бо! А син трохи м'якше: як хочте, піду й не вернуся.
 
Та чого я там хочу! Ніж устромить собі, щоб не 
бачити цих злиднів - ось чого я хочу! —
Гарбуз крехнув і розламався на дві половині.
 
В хаті запахло волоським насінням і трошки морозом.
Діти нагнулись вгризнуть половинку - й голівка ’б голівку
стукнулись. Смішно їм стало! Отож, вибираючи кишки,
кихкать вони почали, прориватися сміхом. Погляне
одна на одну, та й знову, аж поки ікотка грудна не напала.
 
А от із батьком прийдеться-таки щось робить.
Син: Я знаю, про що ви кажете. (Павза. Кіт сплигнув 
із печі). Тільки уже ж він не покається. Навряд.
 
Брязнуло в сінях, загрюкало в двері. — Ой, мамо, боюся!
Діти до матері: Мамо, боюся, він буде нас бити!
Навстіж з розгону розкрилися двері, і звідти кричало:
— Падайте долу: явився Христос! Зустрічайте, співайте,
Бийте в кімвали, тимпани: явився Христос-бог і цар ваш!
Тиша настала. Чавун зашипів. Грізно-синя — тиша — у  вікнах . —
 
Благословляючи направо й наліво, увіходив до 
хати бог: у сорочці під поясок, босий, лоб 
узенький у два пальці.
 
Бог: утомився я! Сяду, посижу. А що там ти вариш?
Знаєш, сьогодні возносивсь на небо і так було жалько,
Так же вас жалько. Апостоли кажуть: — Підстрибуй, осанна!
Я що руками махну, то все й вище, махну, то все й вище.
Мати: Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти
ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся —
йди собі, звідки прийшов, і у піч не заглядуй. Іуда!
Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п’янюго?
Бог: Як не вірите - ребер пречистих моїх доторкніться.
Рани від гвоздій ось бачте в долонях? - за вас я розп’явся.
Мати: Іди, бо їй-бо як візьму оту брачку, то буде,
буде і ребрам твоїм, голові і рукам - чи ти чуєш?
 
Син (чвіркнувши на долівку): Це чисто як в тіятрі 
на приставленії.
 
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри.
Треба боротись: антихрист явився.
 
Та ви сперва явіться у сільраду, а тоді будемо про антихриста. 
Там... кажуть...
А, та ну його к чорту - ви таки колись
дограєтесь!
 
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.
Треба боротись: ворог явився.
 
Сусідська дівчина на дверях: — Ой, тіточко, чи ви чули? 
Ларівон-штундист 
убив свою меншу дочку!
 
Син. Нехотя. Обернувся — Брови! Просто проти нього с
тояли брови!..
 
Сус Христос підвівся.
 
Мати заголосила.
 
 
(1920–1925) Альманах ВАПЛІТЕ (Харків), 1926, ч. 1, с. 7-11