Аналіз вірша Павла Тичини "Пам'яті тридцяти"

 

«Пам’яті тридцяти» — громадянська лірика. В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року, загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російської більшовицької навали. Останки забитих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві.

Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страж­дає, оплакує борців за волю. Ці почуття передаються й читачам. Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом болю. Автор пророкує:

По кривавій по дорозі
Нам іти у світ!
 

Це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дорога — приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору. Життя й смерть, щастя й горе, святість і гріховність, любов і ненависть — усе поряд. Філософські роздуми над поезію приведуть до думки про вічність людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин наздо­жене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. «Боже, пока­рай... » — за християнською мораллю лише Бог має право карати. Тому ж насильно нав’язаний шлях і потерпів крах. Молодий поет у 1918 році сказав (прорік) те, що не вдалося вгледіти політикам. Поезія, як відомо, належить до категорій вічних, бо має здатність передбачити, передчувати. Якщо, звичайно, слова й думки поета поєднані з вічністю. Саме це можна сказати про раннього Тичину...

«Новий заповіт», «Слава святих», «Боже, покарай» — таке наближення до вічності ще більше підкреслює філософію буття, мораль, закони Всесвіту, його гармонію, ритм і єдність. Роздуми спо­нукають до висновку: жити слід за законами Вічності. Яке ж почуття домінує у вірші? Туга, печаль, жаль, страждання і — прохання в Бога помсти. Бо хіба така жорстокість може бути не покарана?