Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx120 Кб19846
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2270 Кб8376
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb21118 Кб3727

 

Осип Турянський

 ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ

 

 ПОВІСТЬ-ПОЕМА

   Присвячую моїй дружині й моєму синові

 

    ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.

 Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.

 І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у крашу божевілля і смерті.

  Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.

 Бачу їхні обличчя живих трупів.

 Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.

 І я лечу з ними у прірву.

  Я чудом остався між живими.

 Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.

 І чую голос із того світу.

 І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені ЖИТИ тепер — на вигнанню.

 Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.

 І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.

 Бо їм ніхто навіть могили не висипав.

 Тяжкі спільні терпіння з'єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.

 І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.

  І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

 Друже мій! І ти вже не живеш.

 Твої кості біліють далеко серед синіх степів України.

 Осінній вітер б'є їх.

 Холодний дощ умиває їх.

 Роса вранці сльозами паде на них.

  Ні, я не можу, я не смію мовчати.

 І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов'язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.

 І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.

 Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, богом і людьми забуту могилу!

 Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.

 Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум'ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.

 І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

   Через сльози і терпіння

 Шлях веде до просвітління:

 Хто боровся, скутий тьмою,

 Тому сонце — мрія мрій.

   Відень. У вересні 1920 Осип Туринський

  Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней.

 Якби люди з далекого сонячного світу побачили ті тіні й пізнали в них своїх рідних, то збожеволіли би з розпуки.

 Але вони їх не побачать, бо ті тіні розвіються, як сонні мари, в безодні буття й ніхто навіть не знатиме, де й коли.

  Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський «шлях смерті».

 В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.

 По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.

 Ідуть живі трупи людей по трупі природи.

  Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення.

 І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля.

 Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.

 Земля відцуралася їх.

 Вона кликнула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісті, де на кожному кроці чатує смерть.

 Відгородила себе від них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скам'яніло.

 Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.

 А всередині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір.

 Вони наче висять між небом і землею.

 Між життям і смертю.

 Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах.

 І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.

 І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно кам'яне чоло до хмар.

 А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни.

 З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійності.

 Та проте здається, що дух руїни не завершив ще свого діла знищення. Могутній володар тих диких безвістей — мороз скував і приспав його і все кругом закляв.

 І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля — все нараз замовкло і скам'яніло.

 Та серед цієї заклятої, скам'янілої тиші небес, хмар, гір і глибини царить якесь повне грози й таємне ожидания.

 Хмари до хмар, гори до гір притулилися в німій тривозі і наче шепчуть до себе:

 — Хтось небаром явиться...

 Хто це буде? Що це буде?

 Чи оркан струсне горами й безоднями?

 І порве всі іскри життя, яке аж тут заблукало, в божевільний вир, і одним ударом усе загасить, усе розіб'є, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нічогості?

  Вже довго вони блукають по албанських безвістях.

 Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.

 В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.

 Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.

 Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.

 Тіло з них майже зникло.

 Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.

 Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.

 І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж,

 У них уже ледве видно сліди обличчя.

 Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.

Сторінка 1 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>