Осип Турянський - Поза межами болю (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx120 Кб20586
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2270 Кб9159
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb21118 Кб4534
  Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть — усе оглухло й оніміло.

 І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:

 — Де сонце?

  — Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..

 — Батька й матір,— застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.

 — У мене немає нікого,— випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.

 — Ти щасливий,— сказав Ніколич.

 — Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива,— відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.

 — Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений,— зітхнув Ніколич.

  — Хто у тебе, Пшилуський?

 — Діти.

 — А дружина?

 — Єсть і нема.

 — Як це?

 — Не питай.

 Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.

  Я глянув на сліпого товариша й затремтів.

 Навіщо я питав товаришів за рідню?

 Я не смів питати...

 Адже він усе чує...

  Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.

 І сидить тепер, як живий, скам'янілий пам'ятник на гробі свого власного життя.

  Не буди його болю, що спить.

 Це був би злочин... злочин...

  — Коли моє тіло замерзло,— казав Ніколич,— то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.

  Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.

 З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя...

 І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.

  Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.

 Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалась поперек дороги, яку люди витоптали у снігу.

 — Товариші,— шепотів Ніколич,— подивіться там... на цю дивну тінь на нашому шляху... шлях і тінь поперек... це хрест... великий, могутній хрест...

 Що значить цей хрест?..

 Що він означає?..

  Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі...

  Не знаю, чому цей таємний хрест на шляху нагадує мені біг часу?

  Який день сьогодні? Я вже не знаю.

 Час перестав уже існувати для мене.

 Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувшина.

 А теперішність?

 Це кривава точка межи двома вічностями.

 Це рана, що росте чимраз більше вглиб і вшир і своєю блідою кров'ю закриває мені все майбутнє і все минуле.

 Може, це правда, а може, це тільки так мені здається:

 Вже минуло, а може, небаром мине три роки, як мій син прийшов на світ.

 Де ти, мій сину, тепер?

 Не смію питати, чи ти здоров, бо не знаю навіть, чи ти живеш, моя дитино.

 Як легко було б мені на серці, якби я знав, що ти, сину, разом із матір'ю, що ви обоє живете здорові.

 Тоді я не почував би себе тут таким нужденним і опущеним, хмари не видавалися б мені так понурими, ледова пустиня не була б для мене така студена, така безкрая.

 Бог і люди прогнали мене від себе, покинули, забули мене.

 Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу — ось як, сину, довелось мені, твоєму батькові, святкувати твої родини!

 Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.

 Скажіть мені, люди: де вони обоє?

 Чи вони живуть?

 Даремне питання.

 Мої товариші убогі, нужденні так само, як я, й не знають нічого.

 Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.

 І ти, моє серце, засни!

  Та проте як дивно!

 В самім куточку мого серця притаїлося щось.

 Воно мале, марне, бліде.

 Це надія.

 Може, неприятель, який залляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як я побачив мого сина на руках матері, що і йому довелося покинути жінку й дитину, й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерті.

  Лиш одно мене лякає.

 Чорна змора мучить мене днем і ніччю.

 Все стає мені перед очима жахливий образ смерті, який я бачив у Мункачі[1].

 Боюся назвати по імені цю страшенну пошесть.

 Не можу дивитись на тих жовнірів із запалими, почорнілими обличчями.

 Вони висідають із поїзда, який привіз їх сюди з моєї рідної землі.

 Ніхто не сміє приступити до них, привітати їх.

 Лиш пес біжить їм настрічу.

 Хтось крикнув... хтось стрілив, пес жалко заскавулів і тікає.

 Звір'я мусить заплатити ранами за своє прив'язання до людини.

 Бо навіть собака не сміє зблизитися до хорих на холеру, щоб їх привітати.

 Жовніри кладуться на землю біля поїзда і в'ються в судорогах.

 Вкінці хтось являється й успокоює їх... Смерть.

 Може... моя дружина з сином...

 Ох, зимний піт виступає мені на чоло...

 Геть від мне, пекельний привиде!

 Не муч мене довше!

 Люди, люди!

 Тяжко мені, тяжко!

  Та хоча ця змора доводить мене до божевілля, то я таки не можу повірити, що ти, сину, вже не мав би жити, не може мені в голові поміститися думка, що твої рученятка, які колись так міцно обнімали за шию батька, вже застигли і спочивають непорушно в холодній, сирій землі.

 Ні, ти живеш, мій сину, разом із матір'ю.

 Так, ви обоє живете.

 Я цілую твою маленьку головку, мій сину, й желаю тобі, щоб ти ніколи не зазнав долі свого батька.

 А як виростеш великий, не будеш тужити за мною, як я за тобою, бо не зможеш пригадати собі, що й ти колись мав батька й бавився та сміявся на його руках.

 Мати скаже тобі, що твій батько згинув на війні, і ти будеш із пошаною згадувати моє ім'я.

 А як запитаєш матері, де моя могила, то мати скаже тобі зі сльозами, що твій батько спочиває десь далеко, серед буйних степів великої України.

 Ані мати, ані ти, мій сину, ви обоє не знатимете, що я не лежатиму в нашій рідній українській землі,— тільки десь далеко на чужині вовки-сіроманці розірвали й рознесли мої кості по албанських нетрах, покинених богом і людьми.

 Будь здоров, сину мій,— навіки.

  Навіки?

  А може, я тебе й матір знов побачу?

 Ах, що це за думка?

 Я тебе й матір побачу...

 Яка чудова мрія!

 Я тебе й матір побачу!..

 Невже ж це не божевілля думати про те, що зі світового пекла, в якім усе людство карається, і з цієї холодної безодні, в котрій я тепер гину, я вийду живий і знов побачу вас обох живими і здоровими?

  Давно вже це було, як я, сину, отримав останній лист від твоєї матері.

 Написала мені, що коли запитала тебе, де тато, то ти глянув своїми синіми оченятами задумано далеко перед себе, показав своєю малою ручкою кудись і сказав:

 — Там.

 І тепер, скоро тільки гляну на оцю чорну гору, що понуро і грізно бовваніє переді мною, то все здається мені, ніби чую, як ти говориш:

 — Там...

 Ох, сину мій!

 Там на тій горі сидить смерть і вже простягає свої руки по мене.

  Доле, доле!

 Облегши мені мій безтямний біль!

 Хай я бодай у сні побачу мого сина на руках моєї дружини!

 

Коли ж мені таки судилося вмерти тут, то хай я перед смертю збожеволію й бодай у хорій уяві мрію про своє родинне щастя, до котрого ти на все мені загріснула браму, доле моя!

  — Я не тужу за ніким,— сказав Добровський.— Проклинаю цілий світ і серджусь навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінити й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою гроша та своєю все свіжою різноманітністю статевої розпусти перейшли тисячу разів найдикішого мужчину — хама. За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б'є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:

 — За що ти б'єш у лице трупа?

 — За те,— каже він,— що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.

 Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!..

 Із-за великої втоми мені приходилось тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:

 — Добровський! Що ти зробив із тим капралом?

 — Я пустив йому кульку в лоб.

 — Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами.

 — Якщо попіл не загасить перед тим цієї іскри,— сказав Добровський.

 — Ось тут між нами,— озвався Ніколич,— заступлені австрійські народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте, ми, їх сини, співчуваємо собі тут, наче брати. Ми тут уже здійснили ідеал братньої прихильності й любові.

 Добровський мовчав хвилину, опісля озвався з гіркою Іронією:

 — Яка ідея привела нас в албанські нетра? 45 000 трупів невинних батьків і синів на шляху смерті! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!

 І не умремо ми навіть так званою геройською смертю, тільки погибнемо тут, наче сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! І якщо сюди заблукають колись ситі прогульковці, то про наші кості заговорить найперше, напримір, така дама, у котрої буде замість душі здоровий питльований книш, який її так розіпре, що вона буде похожа на ходячий тілесний бомбаст.

 Ця жіноча діжа смальцю зашкварчить:

 «Ті кості не роблять на мене вражіння ні як пережиття, ні як літературна тема».

 Хвилину думав Добровський, потім зітхнув:

 — Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам: коли яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу в дебру. Я не хочу назад вертати в озвірілий світ.

 Знов замовк, опісля глянув на хмари й на товаришів і сказав:

 — Якби я був найвищим єством, яке сплодило світ і життя, то, дивлячись на діла своїх рук і на ваші муки, я запався би зі сорому на саме дно пекла.

 Маю тільки одно бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлунок невеличкою мискою якої-небудь теплої страви... І коли б я був Шекеліром, то сказав би тепер щось, похоже на оце: — Десять царів за один український пиріг...

    III

  Доки їх тіло, зціплене морозом, боролося при допомозі вогню зі смертю з зимна, доти всі інші болі наче сховалися в тіні й чатували на догідну хвилину.

 Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися.

 Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості.

 Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!

 Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі.

 Коли перший приступ болю трошки успокоївся, вони почали вже тисячний раз наново нишпорити по карманах. Хотіли найти бодай одну порошинку хліба або чого-небудь не на втихомирення, а на хвилеве одурення убивчого почуття голоду. Всі шукали, тільки Штранцінгер сидів усе нерухомо, супокійно й байдуже, а Пшилуський дивився вперто в огонь, і з його лиця пробивався вираз великого терпіння.

  — Я вже найшов. Їжте,— сказав Сабо й показав кількадесят тисяч корон.

 Розказував, як дійшов до тих грошей, хоч вони не були цікаві на те.

 — Ідемо албанським селом. Ми всі вже три дні нічого не їли. Можна купити поганого кукурудзяного хліба, але нема грошей. Приступаю до одного капітана, що мав коло себе грубі скарбові гроші. Його обов'язком було рятувати своїх бідних людей.

 Він усе був ситий, все щось їв і ремиґав, мов корова, та й такий вам грубий і тілистий був, що аж його розпирало. Здавалося, що він ось-ось трісне й забере нам одиноке добро, яке нам господь іще оставив: чистий воздух. Трісне й затроїть нам його, як величезна, пересичена й розтоптана блощиця.

 — Пане сотнику,— кажу йому,— просимо вас слухняно, позичте нам по кілька корон, а то доведеться з голоду здохнути.

 Не хотів ні чути про те.

 — Здихайте! — квікнув,— я не дам ні сотика!

 Я собі міркую: «О, чекай, небоже, відпокутуєш ти мені це гірко».

 В горах я підглянув догідну хвилю й вирвав йому гроші з рук. Він замахнувся й хотів ударити мене, але я собі нічого... тільки оттак... делікатно його штовхнув... Він, неборака, замість упасти собі трошки на землю і встати, вибирає вам довгий шлях і жене стрімголов у безодню... Га, гаї Як моє серце раділо, коли я дивився, як він, сіромаха, собача личина, котився по стрімкій збочі! А які елегантні і граціозні вихиляси й викрутаси при тім виводив! Кажу вам: із нього справжній салоновий лев... То знов скакав, як заєць або як дика коза. А квапився, що не дай боже! Видно, хотів чимскоріш пожалітись Бельзебубові на мене за мою нечемність і за брак воєнної дисципліни. Хай йому земля пером на дні пекла!

Пошук на сайті: