Осип Турянський - Поза межами болю (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx120 Кб20322
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2270 Кб8973
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb21118 Кб4338

  На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.

 І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.

 Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.

 Та ні.

 Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров'ю.

 Дух руїни показує своє сонне обличчя.

 Воно, здається, ось-ось ізбудиться.

 І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю І розіб'ють у порох увесь світ.

 Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.

 І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості. І здається мені.

 Які це гарні слова: темрява несвідомості...

 Щасливий цей, що його свідомість спить.

  І вогонь уже не шипить більше.

 Супокійно тліє.

 Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.

  Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття.

  І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть.

 І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив.

  Хтось нараз тихесенько зітхнув.

 Хто це?

 Сліпий товариш.

 Давно ніхто не чув його зітхання.

 Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.

 І плаче над могилами, що вже ждуть на когось...

 Де ті могили?

 Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?

 Чи над синім морем на чужині?

 Чи, може, у хмарах, снігах, ледах... тут?..

 Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?

  Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.

 Шукав своїх очей — своєї скрипки.

 Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.

 Чи це чудо — чи смерть?

 Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.

 Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.

 І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.

 І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.

 Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.

 І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.

 І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.

 Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:

   У безкраїм темнім царстві

 Зачарованої тиші

 Дух таємний гомін чує:

 Море вічності пливе.

   В сяйві сонця в синій далі

 Срібний голос лине-лине:

 Райська пісенька дитини —

 Навесні предавніх літ.

   Дзвони дзвонять... гомін ходить...

 В горах, долах гомін родить...

 Як сон-мрія тихо-тихо

 Стелиться на сонця шлях.

   Великодні дзвони дзвонять...

 О, зійди, блакитне небо,

 На зелену землю нашу,

 Квітами умаєну.

   Небо землю обнімав.

 Золоті свої проміння

 На людей, на всі створіння

 І в блакить безкраю шле.

   Моляться, як діти, люди

 З усміхом любові й щастя,

 Мов вінком весняних квітів,

 Кругом церкви всі стають.

   Світло з пітьми виринає

 І в далекий світ безкраїй

 Велична, могутня після

 Враз дзвенить: «Христос воскресі»

   Чайка над очеретами

 Сумно, жалко квилить-плаче:

 Мати сина виряджає

 У чужий, далекий світ.

   І рідня його цілує:

 «Сину, брате, будь здоров!»

 Верби, явір, срібна річка

 Нишком шепчуть: «Будь здоров!»

   Молода душа весняним

 Жайворонком вгору лине

 І в блакиті поринає,

 І цілує небеса.

   І сіда на ясне сонце,

 І на ньому спочиває,

 Бистрі думи посилає

 В безконечності простір.

   На безмежнім океані

 Бачить вічності крайнебо.

 Що понуро там чорніє?

 Чи це брама вічності?

   Чорнії могутні скелі

 Духові шлях заступили,

 Там, за скелями отими —

 Вічне джерело буття!

   І даремно дух людини

 Тисячліття важко б'ється

 Джерело буття добути,

 Правду й щастя відслонить.

   І притемнений зневір'ям,

 Важко ранений безсиллям,

 Горді крила опускає

 І на землю вниз паде.

   І сміється дико злоба,

 Тьмою землю оповила,

 Самолюбство і жадоба

 Там на брата гострять ніж.

   Стогнуть гори, стогнуть доли,

 Кров і сльози морем ллються,

 І не дух тьму роз'ясняє,

 Лиш кривавий блиск гармат.

   В крові тонуть міліони,

 Міліони душ невинних,

 І даремно б'є об небо

 Плач, розпука вдів, сиріт.

   Де ти, людський духу вічний?

 Глянь, покинули боги нас

 І з людства сміються глумно

 Громами із чорних хмарі.

   Зашуміли горді крила

 Людського титана-духа,

 І у шумі чути голос,

 Мов новітній заповіт:

   «Через сльози і терпіння

 Шлях веде до просвітління:

 Хто боровся, скутий тьмою,

 Тому сонце — мрія мрій.

   Я розвію тьму всесвіту,

 Джерело буття отворю.

 І з рук всіх богів лукавих

 Правду й щастя видру сам.

   Розвалю храми облуди,

 Пекло й небо розтрощу

 І сотворю нове царство:

 Рай людини на землі!»

   Десь далеко, ой, далеко

 Очі ясне сонце бачать.

 Де ти, сонце? Де ви, очі?

 Очі, очі ви мої!

   Хто мені покаже матір?

 Усміх милої моєї?

 Ох, ніхто, ніхто — ніколи!

 Очі, очі, ви сліпі!

   Чуете, о любі друзі?

 Хтось у плечі нас торкає,

 Шию обнімає й шепче:

 «Я вже тут — ходіть! ходіть!

   В тьму беззоряну одвічну,

 В чорну пустку позагробну,

 Морем вічного мовчання

 Вічно я вестиму вас.

   І не буде бог, ні люди

 Знати, де могила ваша,

 Ні барвінок, ані рута

 Вам на ній не зацвіте.

   Ні сльоза її не зросить,

 Ані хрест на ній не стане,

 Ні на хрест оцей похилий

 Слів ніхто не покладе:

   „Тут заснули сном одвічним

 Вигнанці судьби, котрії

 Пекло людського страждання

 За життя уже пройшли“.

   Ви все будете вмирати

 І ніколи не умрете:

 В вічність темну, бездорожну

 Піде з вами розпач ваш.

 Марно пустку безконечну

 Роздере ридання ваше.

 Бог, ні люди вас не вчують,

 Лиш я вчую: ваша смерть.

   Я сильна, та заслаба я,

 Щоб убить розпуку вашу:

 Вона вічна, вічна буде,

 Як я вічна: ваша смерть».

    Пісня втихла.

 Наче скам'янілий подих смерті, так застигли людські тіні.

 їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в за-могильну безконечність.

 Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.

 Та ніхто не чув голосу їхнього болю.

 Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ ізлилося в одну душу.

 І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.

 І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.

 І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння.

  Здається, що вони вже навіки сидітимуть довкола вогню:

 Німі, зачаровані, закляті, омертвілі.

 Вмерли люди, земля, небо, боги.

 І вмерла душа людей, і душа безкраїх просторів.

 І час ліг на хмарах сонної безконечності і спить.

 Здається, навіть смерть умерла.

 Море вічності стануло.

 Вічність спить.

  Людський біль не спить.

 Сліпий товариш прокинувся.

 Підняв обі сині руки, затиснув пальці й поклав їх на свої сині уста.

 Йому зимно.

 Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх.

 Але мої долоні були зимні.

 Я притулив його руки до своїх уст і до лиця.

 Але й мої уста й лице були зимні.

 Тоді я силкувався війнути теплим подихом із моїх грудей на його руки й дати йому частину моєї душі.

 Але я не чув ні свого теплого подиху, ні своєї душі.

 Не чув нічого.

 І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло.

 І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку.

 Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню.

 Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку.

 Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя.

 Чого він так довго дивиться на мене?

 Дивиться й мовчить.

  Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку — шепнув:

 — Є сонце в житті.

 Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.

 Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:

 — Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце...

 Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.

  І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам'янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.

 Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.

 Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.

 Якась невмируща сила людської душі.

 Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь...

 І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись...

 І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги... ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують...

  Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.

  Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:

 — Він щасливіший від нас...

 І п'ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами...

    IV

  Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хрипкий голос:

 — Чуєте?

 Видерся з душі, як із могили, здушений, таємний, жахливий.

 І була в його тремтінні якась незбагненна радість із-за цього, що хтось уже зближається...

 Ох, уже йде, іде вже й несе — визволення.

 Хто його бачить?

 Хто його чує?

 Пшилуський.

 Чому Пшилуський?

 Адже йому все байдуже: І небо, і хмари, й безодні, і кожний товариш!

 Вони глянули з жахом на нього.

 — Слухайте.

  Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.

 Вони повзуть по хмарах і неспокійно шукають когось...

 То знов поринають у хмарах і на коротку хвилину щезають...

 — Слухайте...

 Слухають і чують...

  Здається мені, що від непроглядних сумерків віків аж до цієї хвилі тут було замерзле царство мовчання...

 

Хай цю закляту тишу роздеруть блискавки!

 Хай її розіб'ють громи!

 Хай тільки не чуємо оцього жахливого, понурого крякання!

 Воно оковує новим морозом останок нашої душі.

 Роздирає стриж у костях.

  Але якийсь добрий дух не забуває Ніколича. Бере його свідомість, як дитину за руку, й направляє її на ясний шлях...

 — Чуєте голос? — шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.

 І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому:

   Люлі, сину мій,

 Люлі, квіте мій,

 Спи моя надіє.

 Лиш дитиночці

 У колисочці

 Щастя світ ясніє.

   Не пройде весна —

 Буря навісна

 Потрясе світами.

 Сину, сину мій,

 Вдарить біль страшний

 В бідне серце мами.

   І даремно я,

 Зірочко моя,

Пошук на сайті: