Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zavyaz_Skorocheno.docx)Tyutyunnik_grigir_zavyaz_Skorocheno.docx16 Кб374
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zavyaz_Skorocheno.fb2)Tyutyunnik_grigir_zavyaz_Skorocheno.fb211 Кб402

 

ГРИГІР ТЮТЮННИК 

ЗАВ'ЯЗЬ (СКОРОЧЕНО)


     Дід Лаврін питає онука, куди це він налагодився, і підсміюється, ніби й справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надів і волосся на голові прислинив,— може, він на збори йде? 
     У хаті потемніло так, що й по кутках цвілі не видно. Картопля біліє — попускала паростки, в землю проситься. 
     Пора хлопцеві вирушати. 
     Бере пляшечку одеколону, поливає носовик, а дід сміється. В'їдливий страх! І Миколка (так звуть хлопця) знає чого. 
     Тож було, як вечір настане, то дід і починає розказувати, як їм у австрійському полоні жилося. А взимку колядок разом співають на печі: дід басом, а Миколка — альтом. 
     «А тепер — минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...» 
     Хлопець іде до дверей, а дід застерігає, що, мовляв, як жениться на тій прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка просить діда перестати, а він своє: «Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» 
     «— Просто в неї міцний характер,— кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. 
     —  Еге ж,— бубонять,— і тюрма міцна, та чорт їй рад...» Хлопець хряпає дверима й виходить на поріг. 
     Надворі пахне молодим листям, торішніми бур'янами і мокрим попелом. Садок уже відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками. 
     Десь далеко в степу тремтить червона заграва — видно, трактористи палять стару солому. 
     Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і вже здалеку бачить маленьку білу постать. То — Соня. Жде... Хлопцю здається, що він ширшає в плечах, твердішає його крок і ось—ось підлетить. А от голосу — нема... 
     «— Соню,— белькочу шепеляво й противно,— це ти? 
     — Ні, це не я,— озивається вона й потихеньку сміється.— Це — мара...» Потім міцно бере хлопця під руку і пропонує показати сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима. У проваллі справді пахне талим снігом, а під ногами щось рипить і гуде. 
     Соня закидає голову і лоскоче підборіддя юнака гарячими губами: «Бач, крига... а ти не вірив». 
     Очі у дівчини якісь дивні: наче й злякані трішки, й сміються. «У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться... 
     «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж таке. Он і в кіно показують... — і шия перестає гнутися, дубіє». 
     А Соня вже й не сміється, сердита якась. Ні, вирішує хлопець, краще другим разом. «Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається: 
     —  Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш? 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>