Григір Тютюнник
Зав'язь (Стислий переказ, дуже скорочено)
Дід Лаврін питає онука, куди це той налагодився, і підсміюється, ніби її справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надів і волосся на голові прислинив, — може, він на збори готується.
У хаті потемніло, не видно й цвілі по кутках. Картопля паростками біліє — у землю проситься.
Хлопець бере одеколон, поливає носовик, а дід сміється. Що за в'їдливий! І Миколка знає чого.
Раніше) коли вечір настане, дід і починає розказувати, як їм у австрійському полоні жилося. А взимку колядок разом співають. А тепер — минулося. Тепер Миколка, як каже дід, уже парубок.
Хлопець простує до дверей, а дідусь застерігає, що, мовляв, як жениться на тій сусідці-прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка ніяковіє, а він своє: "Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!" Хлопець говорить, що в неї просто міцний характер, і вислизає з хати.
Надворі пахне молодим листям, бур'янами й мокрим попелом Садок відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками.
Десь у степу палять солому — червоніє заграва.
Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і здалеку бачить маленьку постать Соні. Хлопцеві здається, що ширшає в плечах, твердішає його крок, а от голосу нема, і він белькоче противно й шепеляво.
Соня пропонує подивитися сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима. Дивуються снігові та кризі, що там ще залишилася. Очі у дівчини дивні: і злякані трошки, і сміються. Хлопцеві хочеться її поцілувати, але боїться отримати ляпаса. А Соня вже й сердита стала. Придумала гру: хай вона буде падати, то чи вдержить її. Звичайно ж втримає, хай там що, але із жахом відчуває, що підсковзується і ледь не впускає Соню в грязюку. Дівчина сердито відвертається, а Миколка думає: і справді кислички снитимуться. Рішуче починає видиратися з провалля. Соня жалібно шепоче, а як же, мовляв, вона?
Від того шепоту в хлопця паморочиться в голові, серце калатає, він стрибає вниз, сердито хапає Соню за плечі й з розгону цілує в рипучу холодну хустку. Дівчина якось лагідно і покірно говорить, навіщо ж він, дурненький, аж за вухо цілує. Миколка майже виносить Соню з провалля, відчуваючи, що сили в нього, як у вола.
Сідають на лавочці під хлівом. "Листя в садках ще тільки проклюнулось, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь". Соня мріє: якби їй таке намисто — вік би не знімала. А Миколка обіцяє, що як вивчиться на шофера, то обов'язково їй купить. Дівчина говорить, що вишиватиме йому гарні-прегарні сорочки, у тисячу разів кращі за ті, що в лавці продають.
Довго сидять, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли повз них мчать ранні машини на базар і шофери кричать із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.
Розійшлися далеко за північ. Раптом з-за садка виринає дід "у кухвайці й з вилами". А над деревами клубочиться дим. Говорить Миколці, щоб допоміг окурювати садок: морозець, може пропасти зав'язь. Хлопець прожогом кидається у садок, нагрібає різного палива і розкладає вогонь на межі, щоб дим тягло і на Сонин садок.
"— Та не там, ближче до саду розкладай! — сердито гукають дід.
— Нічого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде і в нас…
А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…"
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
Ніжна, красива, незахищена зав'язь на деревах, яку треба вберегти від морозу. Таке ж ніжне й зворушливе перше кохання Миколки й Соні, прекрасні їхні мрії. Під впливом цих почуттів хлопець робиться сильнішим і добрішим. Чи зуміє молодь зберегти ці почуття, пронести їх через усе життя — ось що хвилює автора. Художня інтерпретація вічної теми кохання у Гр. Тютюнника лаконічна, проста і разом із тим глибоко символічна та національна за духом.