ГРИГІР ТЮТЮННИК

НА ЗГАРИЩІ (СКОРОЧЕНО)


     
     Йшов урок. Вчитель Федір Несторович перевіряв знання учнів з історії. Одна дівчинка навіть не змогла відповісти, коли була війна, і це глибоко схвилювало вчителя. Після уроку він, «гримаючи залізними замками на протезі, пошкандибав додому». На вулиці гралися діти. Одне з них, бачачи, як невпевнено йде чоловік, зробило свої дитячі висновки: «Дядя п'яні». Та старшеньке його швиденько поправило: «Цить! Удяді ножки немає». 
     Прийшовши додому, Федір Несторович зняв протез, дістав свої старі, ще госпіталівські милиці й пошкандибав за село. Йому вслід з болем у душі дивилася Одарка, жінка, у якої він квартирував після того, як повернувся з госпіталю. «А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями, далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спині напнувся халабудою, плечі гостро піднялися вгору, рукава підсукалися по лікті». 
     В степу пахло свіжою землею, літало гайвороння, паслися корови. За ярами він звернув на «свою» стежку. Федір Несторович прийшов на згарище.
     Стояв і спомини густою павутиною оповили голову: ось тік, де колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю, «де не було жодної грудочки землі, якої б він не роздавив босою п'ятою, і жодної шпички, якої б не загнав у дитинстві», колодязь, з якого все життя пив воду. Йому здалося, що він бачить, як вони удвох з батьком складають сіно, а з хати виглядала дружина Катерина з сином Дмитриком... 
     Та ось хтось його покликав, обірвавши павутину споминів. Це був сусід, старий дід Макар. У нього колись була велика сім'я, та «у сорок першому Макарових хлопців забрали на війну, дівчат — у Германію, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розірвало снарядом у грядках. Тільки клаптик синових штанців знайшов Макар...» І ось тепер живе сам на згарищі. Він вже вкотре розповідав Федору Несторовичу, як у їхню хату влучила бомба, «як у повітрі довго вирувало пір'я з подушок, а літак кружляв так низько, що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на комбінезоні». І не було в його розповіді трагічних зітхань, а було лише старече бажання «пригадати все таким, яким воно було насправді». 
     Дощ закінчився, і вчитель зібрався додому. Сутеніло. На левадах розлігся туман. З туману назустріч Федору Несторовичу вийшла Одарка, яка, 
     хвилюючись, чекала його повернення: «Пізно вже, не встигнете і до уроків підготуватися». 
     «Я вже приготувався,— сказав сам собі, зітхнув і знову заквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу». 
     1966 р. 

Корисні матеріали: