Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_try_zozuli_z_poklonom_Skorocheno.docx)Tyutyunnik_grigir_try_zozuli_z_poklonom_Skorocheno.docx19 Кб558
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_try_zozuli_z_poklonom_Skorocheno.fb2)Tyutyunnik_grigir_try_zozuli_z_poklonom_Skorocheno.fb212 Кб479

 

ГРИГІР ТЮТЮННИК 

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ (СКОРОЧЕНО)



     Любові Всевишній присвячується 
     
     «Я виходжу з—за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями—однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,— хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни». На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина... 
     Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, «ті, що твій тато садив, як у селі говорять». 
     Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи. 
     Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться. 
     Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:« Вона любила твого тата. Ати на нього схожий... 
     Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист». 
     Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала. 
     Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,— височенний, худющий,— Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: «Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?» Поштар відповідав, що нема. 
     «— Не брешіть, дядечку, є... 
     —  Ну — є! Є... так не тобі, а Софії. 
     — Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...» 
     Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи. 
     «— Ні—ні—ні, дядечку! —аж похлинається від щирості Марфа» і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує. 
     «— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде. 
     Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йомулиста; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче: 
     —  Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький...» 
     І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка. 
     Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах. 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>