Критика

«Три зозулі з поклоном» Тютюнник

      Новела «ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ» чи не найглибше з усіх творів автора віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976 р. до Ір­тиського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Леті­ла зозуля через мою хату...», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, не перебор­не ніким і нічим страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з най- чарівніших перлин української літератури XX ст.

Безперечно, в її основі — автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком пи­сьменника, свого часу також репресованого. Навіть ім’я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х рр. XX ст. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

На кількох сторінках розгортається доволі поширена життєва історія, так званий любовний трикутник.

Марфа Яркова заміжня, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чо­ловіка — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Невдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Але найго­ловнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їх пристрасті, переживання. Саме вони руха­ють сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план; читач замислюється над вічними, істинними цінностями, разом з героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту.

Михайла, його дружину Софію, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило ва­ртості життя людини.

Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист, і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, у якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, у якому немає й тіні заздрощів до супер­ниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.

«Любові Всевишній присвячується» — такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі лю­бов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким від звичного, побутового розуміння. Листо­ноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими теплими словами говорить про неї своєму синові.

Глибоко порядним та чистим у своїх почуваннях, учинках залишається і Михайло. Він чесно звертається до своєї дружини у листі: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Схо­ди, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»

Михайло, як і більшість українців, вірив не лише у приворотне зілля й замовляння, а й у від­воротні засоби. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, передавали своєрідне привітання: «Три зозулі з поклоном». Таке привітання означало: забудь, за­лиш мене, відпусти. Відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.

Жоден з героїв твору не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від ньо­го. Але всі вони залишаються на роздоріжжі — кожен сам собою: Михайло безслідно зник на като­рзі, Соня сама виростила сина. Кохання Марфи таке сильне і таке благородне, що воно не вмирає через роки, і жінка з болем дивиться в обличчя сина свого коханого чоловіка, з яким ніколи в житті їй не судилося бути разом.

Глибина кохання передається через кілька важливих символів. По-перше, це потроєний у сво­їй силі образ-символ «зозуля» — символ жіночої самотності, відданості далекому коханому, який не буде з нею, і тому вона не матиме дітей, не стане матір’ю. По-друге, сосна — символ рідного житла, але й знову ж таки символ самотності. У цих деталях виражається вся глибина Тютюннико- вого таланту новеліста.

Образи новели теж дуже глибокі психологічно і, можливо, написані дещо в традиційному ключі. Мати — спокійна, врівноважена, здатна до прощення. Батько — мудрий і сильний, гідний кохання двох жінок, справжній козак. Марфа — чутлива й ніжна, одчайдушна, нещаслива й безтя­мно закохана. Ці характери дуже гарні у своїй життєвій правдивості й чистоті. І несуть вони у світ Любов — Любов-кохання, Любов-прощення, Любов материнську, Любов синівську. Ту Любов, без якої світ давно б зник і розчинився в німому просторі.

Новела має ознаки притчі — висновок, якого доходить автор і який пропонує читачеві: лю­бов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі; воно ніби дається яко­юсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.