Григір Тютюнник - Азарт

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_azart.docx)Tyutyunnik_grigir_azart.docx27 Кб655
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_azart.fb2)Tyutyunnik_grigir_azart.fb232 Кб650

 

Григір Тютюнник

Азарт

На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б’є світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на Воронячому й ревище.

-        Порвуть машину,- охрипло каже Олекса Помазан до Сергуні Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.

-        Хай рветься. То залізо,- одказує Чабан. І знову насвистує. Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але нечасто, і, співаючи, плаче.

-        Це голова газує,- хрипить Олекса Помазан.

-        А ти відкіль знаєш?

-        Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузов у ярку зоставсь, аби кабіна вискочила. Мо’, сходимо підмогнем?

-        Давай. Дурним сили не шкода.

То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього

села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на мужиків гаряченьким - путівцями поміж тутешніми селами інспекція не часто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.

-        Гостював у старих, а тут дощ,- провинно усміхався Юхимович з кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.- Підсобіть трохи.

-        Ми її й так, без мотора можемо винести! - реготнув Олекса Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій чоловік, негордий.- Берімося, Серього.

Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так, що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба). «Р-р-разо-о-ом!»- скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.

-        Ну й сила ж у вас, хлопці! - порадів Юхимович, висунувшись із

кабіни.- Спасибі. Тільки те… ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і

тишина», як у тій пісні співається.

Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях, помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:

-        Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба

піймать та бобу дать.

Але Сергуня думав не про те.

-        Помогли на свою голову,- озвався він нескоро.- Тепер

Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на

силос!

-        Не має права. Ми - інваліди! - так гаряче і страшно прохрипів

Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.

Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри в цигарок.

Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (як інваліди) вийшовши на пенсію, сторожували ферми. Олекса - корівник і телятник, Сергуня - все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма конячинами.

-        То що сьогодні - граємо чи… оддихнем після вчорашнього? - спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові, щоб не спіткнувся бува об що. він ще змалку був у Сергуні за підручного, хоч і односилок з ним і не з боягузів. - Тільки цур не так, як учора. Ну його к бісу так грать.

-        А ти не дурій,- сказав Чабан. - Ти в грі дурний.

-        Х-хи, ти кращий… Зразу за петельки хватаєш…

-        Ш-шо-о? Ти ж, ти мене перший ухватив! - вражено зупинився Сергуня.

-        Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?

-        Х-ну, дає!..- Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи,

буцімто він до краю здивований, обурений і майже приголомшений, і

далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший

узяв учора за петельки.

Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазан сказав:

-        То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного -

ти в мене, а я в тебе?

-        Словом, граємо. Що було, те пройшло,- примирливо мовив

Сергуня.

У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день, вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено дивлячись один одному в праве око,- так два півні-суперники обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як почати битву.

Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов обходити ферми - всі, від корівника до гусятника, другий підмітав сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці, чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,- навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло шкереберть, телефон лишався недоторканим: його підключили до сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці - соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в чавунному череві грубки. Сизий дров’яний димок підіймався під стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало холодні глинині стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру - вивчить, од річки вітер, з-за сосни, північний… А господи, який тільки довгий сей день був!

Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощем та стогоном у голих деревах якось одурити. Грали, можна сказати, мирно. Траплялося інколи, що й посперечаються, не без того, але ж до борюкання таки не доходили.

-        Чим то ти вдарив? - спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи голову до побитої карти.

-        А ти подивись, подивись! - вигукує Чабан зухвалим тенорком, за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»

-        Бачу, король бубновий… А козир що? Що козир, питаю?

Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще

щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.

-        Та диви, справді бубновий… А мені здалося - червовий… Ну що

ж, тоді забрав. Твоя взяла.

Бувало й навпаки - Сергуня ловив Помазана.

-        Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві?

Сьомаку червову де дів?

-        Яку сьомаку? - хрипить Помазан і закашлюється, щоб

продумати, як викрутитися.- Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її

побив!

-        Коли побив?! - закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної

брови на Помазана.- Чим побив?!

-        Ну, подивись в одбой…

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: