Григір Тютюнник - Грамотний

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_gramotnyi.docx)Tyutyunnik_grigir_gramotnyi.docx31 Кб586
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_gramotnyi.fb2)Tyutyunnik_grigir_gramotnyi.fb243 Кб491

 

Григір Тютюнник

ГРАМОТНИЙ


Яків Брус, на прізвисько Ява, за тридцять повоєнних літ обіймавнавперемінно кілька різних посад: то бригадирував, то заступавголову колгоспу, то «брав у руки» ферму, то знову повертався добригадирства. Його кидали на п р о р и в и , як танковий корпус нафронті, і він швидко з тими проривами впорувався —не кмітливістючи сумлінням, а чавунною вдачею своєю. Яву побоювалися навітьмужики і потайки раділи, якщо котромусь із них лучалася нагодапочастувати бригадира безсвідків. Раз Ява прийняв від вас чарку, товважайте, що вам поталанило: він вам і коней дасть (навіть машину,як треба), і на роботу неважку, або прибутну поставить (приміром,вагарем чи обліковцем), і трактор пришле, щоб ви найраніше од усіхприсадибник виорали...

І так вам вестиметься, аж поки до Яви непідкотиться ваш сусіда. Тоді —квит, ваша карта бита. Скажете,приміром, бригадирові неголосно, мовби й не казали нічого, а так собістояли поруч з ним і дивилися в затуманену далеч:—Купивтри тонни брикету на станції, Якове Нестеровичу, треба бякось той, привезти.—Привозь,— одкажеЯва.— Хто ж тобі недає.—Так машину якби...—Я тобі давав машину на цілих півдня. Чого ж ти гав ловив? —похмуро спитає Ява і штовхне вас у груди важким чавуннимпоглядом з-під почорнілого на сонці лоба.— Тоді-бо на станції брикету не було, Нестеровичу.247 Однак бригадир уже не слухатиме вас, повернеться і піде геть —мовчки, показавши вам гладку спину, що повільно здригається у тактході і аж рипить об підкладку піджака. Анадвечір, бач, сусіда вашпригнав собі у двір машину брикету, гуде веселенької пісні, орудуючилопатою, і посилає вам через тин зловтішні оскирячки: ти, мовляв,своє одрозкошував, тепер Ява мій!

Тоді вам нічого не лишається робити, як теж позловтішатися зсусіди, подумавши отак: «Підожди,підожди, він і тобі скоро спину покаже!» Але від цього не легшає. І викидаєте сусідові їжачка в пазуху:—Ти не дуже лишень махай лопатою. Не бачиш хіба: усю куряву вмій двір несе. Дихати нічим!—А я тобі що —вітер у другий бік поверну? —здивовановибанчиться сусіда.—Ди-ихать йому нічим, панові!..Далі —більше. І поворогували. Ні здрастуйте, ні прощайте і взагалі «хай ти пощезнеш!».А днів через два-три сусіда перший кивне вам од своїх воріт і,нервово смикаючи повікою та жуючи зубами цигарку, скаже:— Чув? Микиті Щурикові трактор сю ніч причеп гноюна грядкипритяг. Сім тонн!!І, відчуваючи котячу шкрябанину в грудях —сім тонн! —ви, теперуже разом із сусідою, ненавидите Микиту Щурика!А Ява тим часом сидить ще в когось, в іншому краї села, сидить іп’є. Ні на балачку, ні на пісню його при цьому не тягне. Мовчки їсть,мовчки наливає, мовчки п’ є, лиш повітря носом голосно всапує.Навіть по хаті не роздивляється. Упреться поглядом у стіл і не піднімейого, доки не піде.—Думка олії завтра забити, Нестеровичу...

Одлучитися б якосьтреба,—скаже господар після учти, проводжаючи Яву до воріт, ізабігає поперед нього, щоб хвіртку відчинити.—Завтра —ні,—дивиться Ява у зоряну височінь, і зорі йомудвояться і трояться від пригощання.—Завтра всім скиртувати сіно. У вівторок поїдеш.—І, не попрощавшись (це означало: годі й того, що ятебе в олійницю пускаю), іде додому спати.Були вселі й такі, що не знаменувалися до бригадира. Про таких Ява думавпохмуро-насмішкувато: «Горді… Ну й їжте свою гордість!» І коли хтось ізотаких звертавсядо Явиу якійсь там справі, вінодказував, повільно заплющивши очі:—А я тут —хто! Я тобі тут нуль без палички... Іди до голови. —І так само повільно розплющався, дивлячись не на прохача,а крізьнього.І от сьогодні Яву мають судити.

Хоч і несправжнімдержавнимсудом —товариським, але ж прилюдно, переднедавніми щезапобігайлами. (Взимку Яві виповнилосяшістдесят, і він вийшов напенсію, хоч голова колгоспу вмовляв лишитися). Біля клубуна 248 фанерному щиткові длякінореклами висіло оголошення, що йогосклав сільський кіномеханік —вінже й завклубом, і баяніст, і писарпогаслах —Мишко Чирва. В оголошенні, виконанім густимфіолетовим чорнилом, сповіщалося:УВАГА!!!В НЕДІЛЮ О 18.00 У ПРИМІЩЕННІ С/КЛУБУ ВІДБУДЕТЬСЯ ТОВАРИСЬКИЙ СУД НАД Я. БРУСОМ ТА ПОТЕРПІЛОЮ БОРОЗНЯК МОТРЕЮ КІНДРАТІВНОЮ.ПІСЛЯ СУДУ —ТАНЦІ.У неділю після полудня до клубу почали сходитися люди, здебільшастарі, бо молодші були ще на роботі: вибирали буряки, допасуваличередина осінніх луках, а голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, директор сільської восьмирічки, ламав з учнямикукурудзу в полі. Старі сунули помалу, спираючись на ціпки, довго,мружачи незіркі вже очі, вичитували по літерах оголошення ірозсідалися на довгій лавочці під стареньким сільбудом, поскладавшина ціпки висушені сонцями та вітрами руки.

Товариський суд був уселі вперше, і ніхто із старих достеменно не відав, що воно таке.—Думав, думав я, а й не второпаю,—шамкав дід Свиридон Мишлик, у якого жив на шиї вічний фурункул і гнув її набік.—Сказано: товариський суд. Виходе, що Ява і я —товариші...—Атож! —дивився кудись понад ціпком маловидющими, в сльозіочима Павлентій Шкурпела, Свиридонів одноліток.—Ти, як молодшийбув, то косив, а він..: хекав. Знаття, товариші...—І засміявся,кахкаючи, мов старий безголосий селезень. Далі закашлявся збулькотом і писком у грудях і вмовк, щоб снагу до зборів приберегти.—А що, хіба в городі тепер суду вже нема? —беззубодопитуваласяу мужиків бабуня Вухналька, найкраща врайоні (а колись у повіті)шептуха і костоправка.—Є, бабо, суд і в городі,— тлумачили їй.— Тепер два буде! Два,кажу, бабо, два! Стала чутка —скоро судді по дворах ходитимуть...Прийдуть та: «Ану, бабо, признавайтеся, хто Семенові Вузькому ногусклав позаторік, що віні досі в колгоспі кролів краде та по чвертки влавку галопом бігає,—ви? То платіть, бабо, штрах! Іза ногу, і закролі!»І реготалися.Бабуня Вухналька злякалась, зігнулася на лавочці ледь не до землі ікутуляла, кутуляла гостреньким підборіддям, безтямно дивлячись уземлю.— Чуєш, прийдуть і скажуть: ану, бабо...І ще дужче реготалися.

Доки не набридло.Над захід сонця приїхали з поля машини, привезли до школи учніві голову товариського суду Миколу Миколайовича Матяша;249 проскочили мотоциклами один за одним механізатори з польовоготабору, а Мишко Чирва увімкнув радіолу —як на вибори, чи свята, івона зарепетувала на все село, оглушивши старих.— Везуть! —сказав хтось.—Ілько бабу Мотрю везе!Усі, хто був біля клубу, заворушилися і напружили зір.Ілько, рідний онук баби Мотрі Борознячки, «постраждалої»,забачивши людей, ще віддалік почав пригальмовувати машину іпідкотив до клубу повільно. Він висадив бабусю, слабесеньку, господи,як павутинка, взявши її на руки і поставивши на землю, мов дитя.Затим підвів до лавочки —вона тихо постогнувала —і посадивскраю.— Здрастуйте, люди добрі,—немічним голосом мовила Мотря довсіх і вклонилася великою, закутушканою чи не десятком хустинголовою так, що лише очі було видно.Донеї підсунулися, підступилися з усіх боків —і мовчали.А вона попросила:— Скажіть... хай оте не грає, бо головочка ж моя... розпадеться,розколеться, недоколена...Але Мишко Чирва сам побачив бабу Мотрю з віконця кінобудки івимкнув радіолу.—Бабо, осьпослухайте, що я вам скажу,—нахилився до Мотрі Сьома Кухта, лавошний вантажник і знавець усіх законів.—Ви, бабо,от що: сходіть зараз... або хай Ілько підвезе вас до лікарні, і хай вамзнімуть експертизу з голови. Ми того гада полосатого в тюрмуупечемо!—Та, може ж, воно, сину, й само... без тієї спертизи загоїця... Я подорожнику приклала, ватки...—Експертиза —це не лікарство,—пояснив Кухта,—І не уколи.Вам тіки рану обміряють і довідку дадуть про побой.—О-о-ох, ні, сину, нехочу,—захиталаголовою баба Мотря.—Воной так пече... а як щемірятимуть... Можеж, воно й само перестане... Я ж і подорожничку приклала...

Сьома розсердився, закурив і сказав:— Гад полосатий. Зайняв би він мене! —І повів худимигострокостими плечима.—Зайняв би він, чуєш, мене!А до клубу йшли і йшли люди, з усіх кутків села, навіть з хуторів,що тулилися до нього,—гуртами й гурточками всі, хто був удень нароботі, ішли, хоч дома не впорано, і не повечеряно як слід, і діти самізосталися... Хай. Адже судитимуть не когосьтам, а самого ЯВУ!!!Один по одному пройшли в клуб, не зупиняючись коло людей,заклопотано-зосереджені (як і личить суддям) члени товариськогосуду: завідуючий кооперацією Тельнов у військовому галіфеофіцерського крою і цивільному кітелі; за Тельновим сердитопроцокотіло підборчиками по цементованих східцях молодюсіньке й 250 ловке дівчатко Соня Касян, ланкова-передовичка з орденом «Знак Пошани» (брівчата Сонині були так по-дитячому нахмурені, так гнівнотремтіли, що сторонній подумав би: новеньку прокуроршу прислано);за Сонею пройшов і директор школи, голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, людина чемна не лише за обов’язком, ай за вдачею: він розкланювався до всіх особисто.Суддів не дуже дарували увагою —всі ждали Яву. А коли нарештізабачили його ще за мостом, умовкли як один.Ява йшов не сам, а зі своїм товаришем і таємним радником Іваном Івановичем Шпугою —драмгуртківським суфлером, вічнимколгоспним об’їждчиком, а нині пенсіонером. Шпуга говорив дужешвидко і дуже чітко —як стукоче дятликна сухім дереві, за що йогопрозвали Ваня-Ваня. Він був не тільки добрим суфлером, а ще йдивитися вмівза гріхами людськими, як ніхто в селі, а може, і в цілімсвіті. Навіть зараз, коли гріх перестав бути насущним для односельців Вані-Вані, він не забув свого другого після суфлерства ремесла.

Стоїть біля свого двору і водить голівкою (дятлячою) сюди-туди, сюди-туди,так само швидко, як і говорить. Іде з лавки жінка, пудить повенкошик з хлібом і ситром, здоровенька, грудаста... а Ваня-Ваня пильномружить на неї око, і йому видається, що там, під плюшкою, в неї негруди, а торбинки з житом чи буряки.— Ти-багато-не-балакай-з-ними, а-мовчи,—стукотів Ваня-Ваня,задираючи голову до Явиного вуха,—Скажеш: ненарошне,спересердя. Незчувся-й-як, Нерви підвели.Ява заплющився повільно і сказав:— Знаю.Ізнову розплющився, і нічого більше не сказав, а дивився на людбіля клубу. «Ач, назлазилося...» —подумав похмуро. І вже не слухав,що стукоче йому Ваня-Ваня. Він знав, тепер він уже знав, що зробитьпісля суду.Ява ні до кого не привітався, а тільки обвів усіх підпухлими очима.Багато хто не витримував Явиного погляду і нахиляв голову абовідводив очі вбік.Потім приїхали одним «бобиком» голова колгоспу й голова сільради,такі ж заклопотані, як і члени товариськогосуду, і голова колгоспусказав до всіх, поглянувши на годинник:— Заходьте, товариші, будемо починати.І суд почався.Бабу Мотрю (жінки ввели її до залу попід руки) посадили напередній лаві, а Яву —біля вікна, далеко від баби Мотрі, але тежспереду, біля сцени.— Ей, чого бабуні —лава, а тому вуркові —стілець?! — крикнув Мишко Чирва у те віконце, звідки йде кіно.

В залі загули.251 Голова суду Матяш підвівся на освітленій сцені з-за столу,засланого червоним (пообіч нього сиділи Тельнов і Соня Касян),подзвонив олівцем по графину з водою і сказав:— Прошу тиші, товариші, і порядку, бо вийде не суд, а лайка... А ви, товаришу Брус, сядьте, будь ласка, отам на лаві. Як належить занашим статутом.Ява знизав плечима, рипнув стільцем і пересів у передній ряд зліва.— Так от, дорогі товариші,—вичекавши, доки Ява пересяде, повівдалі директор Матяш.—Приступимо до розгляду справи. Кхм... Ви,напевно, вже знаєте, що сталося з усіма нами шанованим донедавна Яковом Нестеровичем Брусом... Тихше, товариші! А сталося таке, щотінь упала на весь наш дружний колектив села. У п’ятницю ввечерітовариш Брус Яків Нестерович ударив... кхм... по голові Мотрю Кіндратівну Борозняк і наніс їй рану. Чим ударив і за яких обставинце сталося, нам розкаже сама Мотря Кіндратівна. Отже, давайтепослухаємо її, все підряд. І прошу не перебивати.В залі стало тихо, що чутно було, як на берестку за клубом туркочедикий голуб.Баба Мотря підвелася, повернулась до людей і, плачучи тихо,почала розпинатися. Вона зняла, по одній усі хустки.—Голову показувати необов’ язково, сказавїй зі сцени Тельнов.—Тут, бабушка, не лікарня.—Та ні, я таки покажу... Хай подивлятьсялюди...—Мотрянахилила голову до зали і, розгрібаючи пальцями скуйовдженусивину, казала, похлинаючисьплачем: —Подивіться ж, людоньки, щовін зо мною зробив, подивіться... Він же мене вбив...Жінки ахнули в залі, чоловіки загули, Ява одвернувся до вікна, а Сьома Кухта крикнув:—Гад полосатий!—Прошу не ображати підсудних,—знову задзвонив олівцем пографину директор Матяш.—Тутсуд!А баба Мотря жалібно квилила:— Веду ж я, людоньки, корову обніжком... За налигач держу. А воно, звісно, скотина нетямуща...

Рвиць мене з налигачем... аж ятрохи не впала... і одкусила півшапки соняха з його...—баба кивнулана Яву,—грядки... Півшапочки... То хіба ж за це вбивають?.. А вінсаме картоплю копав... Та хоч би що сказав, хай би вже вилаяв,абощо...А то хвать корінець соняшниковий, торішній, з землею — і поголові мене... Упала ж я, людоньки милосердні...—Тут дехто з жіноктеж заплакав ухусточки.—І світ мені обертом пішов. Отямилась, ажяк Параска Остапова з того світу достала і в хату повела. Веде, а меніувіччу наче сажа кругом сиплеться... І ноги як мотузяні. Убив,окаянний...252 Ява заплющився і гмикнув:— Якби убив, то ви б тут не стояли...Однак його мало хто почув, лиш ті, що сиділи неподалік, але вонипромовчали. А Ваня-Ваня —він сидів одразу за Явою —просуфлював:—Тихо-тихо, мовчи!—Та хіба його тут судити!! —крикнув з кінобудки Мишко Чирва.—В народний суд його здать! У капезе!!! Хай штани наопашки поносить,без пувичок!—Це вирішить товариський суд —куди його здати! —тоненько,фальцетом гукнув Мишкові в будку Тельнов, почервонівши віднапруги.—Зараз пувичок на штанях не одрізають,—голосно зауваживусезнайкуватий Сьома Кухта.—Тільки реміняки одбирають.—Мотре Кіндратівно, таке запитання до вас,—напустившибрівчата аж на носик, сказала засідателька Соня Касян.—Ви лікарявикликали?— Ні, моя дитино,— зітхнула баба Мотря. Вона вжевиплакалася ізнову, одну за одною, напинала хустки.—Подорожничку приклала з Параскою, спасибі їй, та ватки зверху, то воно й попустило. Нащо жлюдей смикать, як полегшало... Та й, як по правді, боюся я вколів,дочко...—Все одно укол треба,—заявив Сьома Кухта.—Інакше стовбнякшарахне —і хана.На нього зацитькали, сказавши, щоб він «за язик укусився».— Що ж, товариші, тут усе ясно. Інформація потерпілоївичерпна,—сказав директор.—Послухаємо другу сторону,звинувачуваного. Що скажете ви, Яково Нестеровичу?Брус важко, неохоче підвівся, ставши одним боком до суддів,другим до залу, заплющився повільно і не розплющався до кінця своєїмови:—А що тут казать? Ну, вдряпнув соняшничиною зопалу,спересердя... Було таке. Так хай не заробляє. Хіба я свої грядкисаджаю на те, щоб чужими коровами згодовувать? Раз півсонька,вдруге півсонька... Вуличкою хай корову ганяє, а не повз грядкучужу.—То, може, над нами і небо твоє, Якове? —запитав дід Свиридон Мишлик, кривов’язо (від фурункула на шиї) схиливши голову наплече.Люди заусміхалися і цікаво поглядали то на діда, то на Бруса.Ява помовчав, не розплющивши на Свиридона навіть півока, ісказав:— Над моїми грядками... і небо моє.253 У залі знишкли, судді здивовано і суворо дивилися зі сцени униз на Яву, а він повільно розплющився і сів.— Дозвольте сказать,—підвівся голова колгоспу Титар, худий,довгов’язий, у простому спецовочному костюмі.— Стидно, товариші.Не те що говорити про цей ганебний факт —подумати сором. А щопро нас із вами, товариші, в районі скажуть, як узнають? Виростилиотакий урожай проса, кукурудзи, буряка —і от вам, пожалуста,—такий ляпсус...

Це з одного боку. А з другого —нам треба розсудититак, щоб не нарубати зопалу дров. Усі ми, товариші, знаємо, що Яків Нестерович Брус віддав багато сили й енергії для підняття нашогогосподарства. Не було такої ділянки, за яку він узявся б і завалив. Тай кожному з вас, що отут присутні, Яків Нестерович зробив чималодобра. Не було такого дня, щоб він не просив у мене особисто: комумашини, кому коней, кому трактора —і ніхто з вас за це у колгоспнукасу троячок не носив...— Він натурою брав! —вигукнула котрась молодиця, і в залізареготіли.—І втебе, Насте, брав?..—Брав, паразит!—Тихіше, товариші, тихіше.— Хайрозкаже, як він на роботу загадував! Він же ніколи нікого наім’ я неназвав, а постукав пужалном у вікно: «Тобі —на свинарник!»— хльоснув жеребця батогом і поїхав. Іпопробуй скажи йому хочслово...На ці слова Ява встав, повернувся до зали, заплющився і сказав:—А з вами інакше й не можна. З вами тільки так і треба. Бо по-хорошому ви наробите чортів пляшку.

Он Ванько Хутірний,—Яванавзаплюшки кивнув на молодого хлопчину в солдатській гімнастерці,свого наступника по бригадирству.—Той до вас і сяк, і так... по-культурному: Векло Панасівно, Насте Григорівно... чи не пішли б висьогодні на буряки? Лащиться. Ну, а толку? Буряк он і досі вземлісидить. А при мені ви про нього вже давно забули б. Так що я васзнаю. Я нащот вас грамотний.—Брус посміхнувся крізь стиснуті губи,випнувши їх уперед, розплющився і сів на своє місце.—А що, хіба не правда? —вистрочив Ваня-Ваня.—Правда!—Скажи й ти, Іванько,—зашепотіли до молодого бригадира ті, хтосидів поблизу від нього.— Одпаяй, Ванюшо! —гукнув з кінобудки Мишко Чирва.Хлопчина-бригадир устав, рум’ яний, гарненький у тім рум’ янці,мов дівча (Соня Касян, засідателька, сяйнула на нього з-під брівчат), ісказав до Яви:— Там, де я служив, дядьку Якове, є таке прислів’я: «Хитрий Митрій —умер, а дивиться...» Я, звичайно, не бажаю вам смерті ні 254 нормальної, ні від соняшникового корінця. Живіть собі на здоров’я...А буряки ми виберемо вчасно без вашого пужална!Ванькові гаряче заплескали в долоні, і він сів, юно, сором’язливоусміхаючись.— Давайте по суті справи, товариші,—сказав голова суду Микола Миколайович.—Ми ж не на зборах. Слово надається свідкові Парасці Остапівні Книш.Параска, сусідка Мотрі Борознячки, почала з того, що заплакала, і,приковтуючи слова, швидко затараторила:— Дивлюсь я —упала тітка Мотря, як травиночка скошена. А корова сама до двору йде... А він,—тицьнула пальцем у Явину спинусердито, мов багнетом,—лопату на плечі й пішовдо хати. Хоч бипіднестися поміг, вовкулака, хоч би оглянувся. Підбігаю ж я до тітки,а вони ложать і ротом отак, отак — наче позіхнути хочуть... Ікорінякасоняшникова коло них валяєцця.А кров з голови так і юшить...Ухватила я їх...—Ну, далі ясно,—перебив Параску Тельнов. І даремно перебив.—Що ясно? —блиснула на нього сухісінькими очима Параска (тільки що ж плакала!).— Ти ящиками з лавки тягаєш собі все, то тобій ясно! А нам темненько. Ясно йому...

Тобі теж отамо коло Яковамісце!—Це пр-ровокація!!! —закричав Тельнов, перехиляючись черезчервоний стіл до зали.—Може, й провокація, но правда! —теж підхопився з місцялавошний вантажник Сьома Кухта.—Тільки нетягає ящики, аказьонними, копираційними кіньми возить. Я не раз бачив, так недогнав. Хіба з конем збіжиш?...—То він од тебе втік,—зло усміхнулася Параска.—А я догнала б!Молоді хлопці-механізатори, що стовпилися під «гальоркою» іпихкали цигарками, зареготіли, хтось із-поміж них крикнув весело-заохочувальним баском:— Так його, Парасю, щоб аж дим ішов!Мишко Чирва переливчасто свиснув зі своєї будки. Баба Вухналькаспитала у своєї сусідки:— Кого це вони хочуть бити?Голова суду Микола Миколайович дзвонив по графину і казавскоромовкою:— Товариші, товариші, це вже не суд, а базар і... якась круговапорука. Да-да-да!«Да-да-да» він вимовив з погрозою в голосі, яка не личила йому.А Ява прогув, заплющившись:— А що, побалакали з ними?.. Хіба з ними так балакають? З нимине такої грамоти треба знать! —І сміявся крізь стиснуті губи, самимносом.255 І тут, піднявши руку над головою, устав голова сільради Круглик,чоловік іще молодий, але з авторитетом на обличчі. Голову прислалинедавно із сусіднього скороченого району.— Те, що робилося тільки що в залі,—сказав він, і всі одразупритихли, бо любили послухати нову людину,— називаєтьсяанархізмом. А не таке діло, про яке сказано, що воно нехитре. Якщо йсправді завкооперацією возить собі додому товари, то чого ж занимпішки ганятися? У мене єслужбовий мотоцикл... і яніколи його длядоброго діла непожалію. Аледавайте, товариші, вирішимо спершуодну справу —про вчинок Якова Бруса.—Хай заплатить бабі Мотрі за голову п’ятдесят рублів! —вихопився першим Сьома Кухта.— Немає такого штрафу,—сказав голова суду,—А тільки єтаківиди покарання, зачитую: попередження, громадський осуд,громадська догана, пробачення, штраф у розмірі десяти карбованців.І штраф цей, товаришу Кухта, сплачується в державну касу, а нерозкидається на всі боки... Це довідка для тих, хто не знає статутутовариського суду.

А зараз колегія суду йде на нараду. Прошу встати,товариші.Хто встав, хто ні, хто подався до виходу на перекур. У залі загули,загомоніли, а судді пішли в гримірувальну і зачинилися там.Надворі вже давно споночіло, вмовк дикий голуб на сухому бересті,полетівши у гніздо до своєї голубки, у фойє походжала парочкамимолодь, ждучи танців —суд був їй не цікавий і видавався смішним,—а в глухому підгальорошному кутку зали якась язиката хутірськамолодиця, похапцем облизуючи губи, розповідала жіноцтву:— Поховали в Саєвичах одного діда недавно... А в нього грошикиводилися. Тоді, після похорону, кинулася рідня: зберкнижку забули удіда витягти з костюма!.. Одкопали яму, а вона порожня... Ні діда, нікостюма, ні книжки......—Та не треба мені його грошей, аби тільки головочка загоїлася,бо грядки ж вибирати треба......—Чим же ви, діду, їсте?— Та колись яснами їв, а тепереньки і ясен уже катма....—Ось побачиш, нічого йому не буде. Нуль цілих, нуль десятих, якказав один простуджений.— Та ні, ми йому роги сьогодні таки покрутили!Незабаром з гримірувальні вийшли судді, і голова-директорпрочитав рішення: зобов’язати Якова Бруса вибачитися передтоваришкою Борозняк і оштрафувати його на десять карбованців.— Гроші заплачу,—сказав Ява, не встаючи з місця. Як схоче, то ібольничні заплачу, скільки вона там лежатиме —тиждень, два. А навколішки ставать не буду: хай вуличкою корову ганяє, тоді ніхто їїне займе.256 І перший пішов до виходу.Його провели мовчанкою.***На мосту Ява зупинився, щоб підождати Ваню-Ваню, сплюнув учорну осіннюрічку —тільки латаття, попід берегами полискувало впітьмі —і сказав:—Яз вами ще побалакаю...А від клубу в спину йому зухвало виводила радіола:Червону руту Нешукай вечорами...І сміялася молодь.

Пошук на сайті: