Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_dereviy.docx)Tyutyunnik_grigir_dereviy.docx28 Кб1303
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_dereviy.fb2)Tyutyunnik_grigir_dereviy.fb234 Кб551

Григір Тютюнник


ДЕРЕВІЙ


Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків,полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесенийхтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий,плоскогрудий, але широкий у кості —сорочка на його плечахрозіп’ ята, мовби кроляча шкурка на граблищі,—лаштується в путь.Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла такрутою правобережною горою,—це кілометрів за шість од села.Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопитине лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав,без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться.Воно в нього всезаписане довгими зимовими вечорами на аркушикупаперу з шкільного зошита —гарненько, в стовпчик, стараннонаслиненим хімічним олівцем —і пронумероване:«1. Сітки рибальської не п’ять метрів узяти, а два з лишком, бо рівповужчав то вистачить.2. Лопаткусаперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, тазручна, бо складається.3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варенийбув, а клепаний.

Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м’які, або сухі,ламаються. Торік два поламав.5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз,слабкий, не продирає.Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.6, Егеж, апро деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодийнаросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так».90 До деревію у Данилапристрасть мало кому зрозуміла, іте, що вінпонад уселюбить деревіївдух, пояснюють одним: змалечку Корякчинбарував збатьком, то йзвик, щоб у хаті міцним, колючим, якнашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені вонощо мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровляприбуває...»На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коливепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику осьуже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли Данила в сторожі.Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десьнеподалік —почує і скаже: «Отамо вуж не спить». А на очі слабує. І дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, азорі бачу, хоч які дрібні!»Далекозорий він.

Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виноситьйого у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже дожінки:—Ну, то я пішов, значить...—Ти жуночі там, гляди, без ружжа не виходь,—наказує вона,запинаючи хустку, бо має провести його до порома і переправити,щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, щодорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти.І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона збіленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав’язано. Данило вкуфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неїхаляви якраз об нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають,бо тонконогий —як швидко йде чи біжить, то крила старогосуконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, ажприсвистують...Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька —під ноги.

Трапиться де калюжа або рівець, обводитьйого за руку, якповодир, примовляючи:— Сюди, сюди... О!А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:—Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.—Еге ж, так я й побачу...—каже Полька, бо знає, що справді непобачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.Потім луки кінчаються, івони прошкують лісовою стежиною, Ліснизовий, набряклий душною вологою та п’янким духом розбухлоїбрості. Й обоєвони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: «Оце бтільки жити та жити, а бач —старість...» —і зітхають, міцнішетримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.91 На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б,але жякий з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкоюліщиною (рибалки тут щоосені вудлища собі ріжуть) прозоро-зеленішпичаки конвалій, кропива з-під торішнього листя пнеться,молоденька, ще не жалка, якраз на борщ, сям і там стримлять замшіліпні, що пахнуть, як їх вивернути, старими грибами й трошечкийодом.Ідуть, а довкола жовті квіти аж киплять. То жаб’яче мило.Ранньоївесни, коли ще не цвітуть конвалії, півники й тендітні сокирки,школярики носять до школи ті жовті, соковиті, аж рипучі квіти, бо йвони веселі, дарма що не пахнуть, лише водою віддають, сироюземлею та молодим жабуринням.

От і зараз школярі сунуть ватагою назустріч Данилові та Польці,щойно з порома, видно. Ґелґотять, шльопають по калюжах,розбризкуючи з них сонце, а в руках у кожного жовті пучечки —жаб’ яче мило...—Добрий день, дядьку й тітко! —поступаються стежкою.—А, здрастуйте, здрастуйте! До школи?—Угу...—Ич, парубота...—всміхається до найменших хлопчаків Данило.Вони йому теж усміхаються.—Он як! Ну, тоді... мужики!—Ха-ха, хи-хи... Таке скажуть!—Поромом з того боку?—Атож.—Ич, зайці...І розходяться. Школярики біжка луками, Данило та Полька —неквапом, намацуючи чобітьми твердину. Аж назустріч їм ще двоєшколярів, років по шістнадцять, а може, йпід сімнадцять. За рукивзялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього —цівже бояться жовтого. Забачивши старших, пустилися, пішли порізно,нахиливши низенько голови, очі ховають...— Добридень,—тихенько мовили, а поминувши старих, озирнулисьі знову за руки взялися... Полька всміхається собі тихо, під ноги,молодіє видом. Потім:— Колись, може, згадуєш, як ми отакої нори гуртом у ладки налуках грали? Ти тоді вжена вулицю вчащав, а менеувечері ще й задвір тато непускали...— Цеотам, на Кулининій пущі?— Авжеж. То я тебетоді догнала, оддала ладку...—Того ж і оддала, що я нехотівтікати...—Та може... А додому прийшла, цілий вечір ту долоню, котроютебе торкнулася, до серця тулила. Господи, дурні ми тоді були...92 —Не дурні, а молоді,—якомога поважніше вимовляєці слова Данило і бровами щось таке робить: то вгору їх підкине, то на очінапустить, а вони йому тремтять —усміхається. Тоді зітхає.—Було,було, та вже не буде...І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде.Попереду чути стукіт сокири, аж виляски над водою. То поромщикпідлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось,щобперехопитися на інший берег.Забачивши Данила й Польку, він шапкує до них уклінно, бо довгоне бачилися —цілу зиму.—Живі-здорові?—Та слава Богу!—Що там у вас, у Вищій?—Весна...—А новенького?

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>