Григір Тютюнник - Дикий

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_dykyi.docx)Tyutyunnik_grigir_dykyi.docx29 Кб670
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_dykyi.fb2)Tyutyunnik_grigir_dykyi.fb238 Кб587

 

Григір Тютюнник


ДИКИЙ


Світлій пам’яті Василя Шукшина

п р и с в я ч у ю


Коли Санькові Бреусу нейти на роботу —випадаєце не часто, ахіба що в неділю у передобід і полудень,—тягне його між люди. Непоговорити, ні. На балачку Санько і змалку мамулуватий, через що йпрозвано його Диким. І не послухати чиєїсь мови, бо все те, про що вселі водиться гомоніти, вже чуто й перечуто. Однак і в хаті самомунудьга,тільки мухи гудуть та радіо в чорному ящичку на стінішкабарчить: уже рік чидва як несправне.То вдягається і йде. В нових чоботях казенного крою (сестра-офіцерша прислала), синьому галіфе з голубими кантами і сукнянійгімнастерці до стоячого коміра з червоним підкомірцем.

А до всьогоще й картуз військовий, без кокарди, щоправда, — теж сестринподарунок посилкою. Нігаліфе, ні гімнастерка не облягають Санька —мабуть, офіцер сестрин гладший,—тільки шиятуго сидить у комірі,тверда і засмагла, якчервоний хром, та плечі розпинаютьсорочкутак, що й шви розходятьсяі нитку видно. Агаліфе —торбою. І,вдягаючи його в неділю чи свято, Санько щоразу прикидає, який-тозавширшки ніколи небачений його зять, чи шуряк, чи свояк...206 Надворі за ворітьми Санько трохи пристоює, зиркаючи з-підблискучого низько насунутого на брови козирка дикувато чорнимиочима далеко по вулиці, і розмірковує, куди його податися: до лавки,чи до клубу, чи на автобусну зупинку, подивитися, хто сідає, хто встаєта куди піде — всело чи на хутори. А то, буває, визирне у віконцеякась проїжджа краля в синіх або червоних окулярах, то можна йпобавитися —підморгнуть, а чи палець великий показати: мовляв,гарна ти дівка! Трапляються такі, що й окуляри знімуть та помружатьна Санька грайливенькі підведені очі, а здебільшого копилять губу іодвертаються: пхе... Ну-ну, паняйте далі, в свою пхекалівку!За хатою, чути Санькові, у дикій груші й далі —у вільшині до самоїрічки —солов’їне грище любовне, на всі голоси й підголоски, далі,ближче, з усіх боків, просто в душу неначе тьохкає, і душна низовалуна аж мліє од тих солов’їних стражданнячок.«Ач, скільки їх нашевкалося сей год,—думає Санько.—Як повна,брат ти мій, шапка пшона!»А сам никає очима од хати до хати, по вигону, попід вербичкамивздовж вулички.

В будень на кутку дивись не дивись, а нікогісінько,та ще весною, не побачиш, усі на городах, та по дворах, та пороботах. А в неділю, як сонце, кутяни виходять за ворота і сидять: хтона лавочці коло хвіртки, хто на стільчику, а хто йшов та зупинивсяпогомоніти —навпочіпки або підібгавши ноги по-турецьки намолодому, ще чистому спориші. Гу-гу, гу-гу,—про політику, в якій нетямлять, про нову лавошницю ледачу (що не попроси подати —кривиться), про торгівлю з Китаєм, що нібито знову буде (хтось десьчув, що китайські ліхтарики далеко світять), а найдокладніше про те,як ловко після дощу городина вгору пішла.Оно посеред вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся —усе щось вичитує! —і корову на налигачі держить. Корова пасетьсяміж будячками, одганяє головою мух і разом з налигачем смикає й Луку, так що інколи йому аж картузик падає з голови на газету. Тодівінсердитющозиркає на корову, однак не лається (годувальниця ж),а мовчки надіваєкартузі знову вшниплюєтьсяв газету.— Що, діду, інтересного вичитали? —гукає до нього Санькоісміється очима, бо відколи пам’ятаєЛуку, все він щось у газетахшукає.— Та ось пишеться,—хрипко одказує старий,— що приїжджаву Америку якийсь король з новою королевою... То яоцей недоберу: якце —з новою?—Х-га-га,—сміється Санько самими грудьми, ізглибокаі —поблажливо.—Що ж тут добирать? Стару прогнав, амолоденьку взяв.От вам і нова!—Ну да! —сердиться Лука.— «Прогнав!» Тобі що король, щомужик. Меле трясцізна й що...—І знову козирок у газету —Королі ще ласіші од мужика! —сміється Санько. І, подумавши,додає круто, причому зіниці йому робляться, як дві краплі гарячоїсмоли: —Ви краще б он подумали, де корову напасти, бо здохне набудяках!Лука на те ані пари з уст: що правда, то правда, а правді кільця невправиш —худа корова.А оно дід Ганжа скніє під призьбою на ослінчику, спину вигнув досонця, на ціпок обіруч сперся і дивиться погаслими очима кудись убезвість понад вигоном, а чи бачить що —хтозна. Смерті, каже,виглядає. Узимку в хатіждав, а це вже й надвір виходить.

«Нема йомусмерті, видно, ще не всі гріхи згадав та покаявся. Того вона й не йде!—думає Санько і сміється сам собі: —Х-га-га!»Така вулиця —як не дід, то баба, а то й нікого.Правда, ще Софійка Малашкова з дитиною на руках сидить он підріденьким тином з паличок, натиканих у землю. Не тин, а страм. А кращого зробити нікому: дві баби на хазяйстві й обидві нікудишні,тільки їдять та гризуться щодня, а самій Софійці не до тину: ранішещоночі підпирала спиною чужі хлівці та верби —з парубками, своїмий заїжджими, а тепер дитину глядіти треба. Чи знає вона хоч, од когота дитина, х-га-га!.. Сидить, цвіте щоками. Аж іздалеку видно. А крізьтин, поза плечима в неї, пнеться до сонця бузок молодий і теж цвіте.Санько рушає до Софійки, перестрибуючи глибокі ще з весни колії,що їх трактор прорізав,як молоковозку до большака тягав.—Хоп! Хоп! —весело й легко видихає Санько, перестрибуючи колії,а чоботи й собі —рип, рип! Добру взувачку офіцерам шиють,ганчір’яний хром так би не рипнув.—Здоров, дівко, чи пак, молодице! —каже, підходячи до Софійки,і сідаєпоруч на лавочці з вільховоїдошки, що тріснула вздовж. А Софійка пих —і щоки враз, як двіружі. Така вона: тільки обізветьсядо неї хтось чи сама до когось, так і почервоніли.— Спить? —киваєСашко блискучим козирком надитину, щоворушить угубах новеньку соску.—О, вже й соску десь доп’яла...— Брат Мишко зДомбасу прислав, одказує Софійка ілегенькоприкушуєзубами нижню губу, щоб не сказати Санькові нічогообразливого за отейого здоровкання, бо... він же скажений, смола взіницях одразу так і закипить.— А я, гад, скільки в районі ненапитував, ніде нема,—сміється Сашко, і важко збагнути, жартує він чи правду каже.—Наче тебе прошено…— стинаєплечем Софійка, легенько, щоб нерозбудити дитину.—Не прошено, таксам чув, як воно щовечора бує. Воно що —хворе?—Ні... Так чогось нервичає,—зітхає Софійка.— А не гукає «тату», х-га-га?..208 Софійчині щоки наливаються ще густішим бузковим рум’ янцем,брови немічно тремтять, і вона одвертається з дитиною.—Іди собі, куди розігнався.—А я нікуди й не розганявся, а прийшов одвідати,—мирноодказує Санько і дивиться на Софійчинуспину, що виглядає зглибокого вирізу в дешевому платті. Вузенька спина, тендітна, взолотому проти сонця пушкові. І родимок багато, дрібні, як маковезерно. Санько тікає від них очима, а все ж бачить краєчок розпашілої Софійчиної щоки, пухнасті кучерики поза вухами, жмутик довгогорівного волосся, туго перев’язаний зеленою тасьмою —просто, безбантика.Санько поторкав один кучерик пальцем і спитав, примружуючиоко:— Сама накручувала чи зроду?Софійка повела головою і одхилилася.— Іди вже собі. Дивляться оно всі, ще мені не хватало,щоб і тебепришили...І стала пригойдувати дитину, рвучко, невміло, непригойдувала —теліпала.

А Санько підпер щоки долонями і тихо засвистів.Ф’ю, ф’ю,—виводив тоненько, не пісню; іне марш, а таку собі триндичку. Тодікинув свистіти і запитав:— Це не від того, що казав: «Я такої, как ти, во всій Золотоноші нестрічав»?..—А ти шпигував… — гостро примружилася Софійка і зновуприкусилагубу, але не так, як раніше, боячись зачепити лиху на словоі на руку Санькову погорду —бачила ж бо, яквін кидав біля клубувдвічі більших за себехлопців об землю і як горіли при тому йоговідчайдушні смоляні очі, і знала, що навіть ті зїї подруг, у кого серцепромовляло до Санька, як і внеї колись, іще школяркою, боялисяпочути від нього жаданеоте«ходім». Отож затято губу прикусила і щодужчеодвернулася геть і головою норовисто повела. Те означало, щовона анітрохи не боїться його і не хоче, не буде з ним говорити: хайсидить бовдуром.— Не шпигував,—байдуже одказав Санько,—а йшов пізно зроботи й почув.Софійка мовчала. І мовчанка та була по-жіночому затята.Санькові це сподобалося. Правильно. А то раніш, було, вечорамиколо сільбуду тільки й бачиш: хто б з хлопців непідчалив до Софійки,дивись, уже залигав рукою тоненький стан, одлучив од гурту, шепочещось, регочеться впевнено і —веде. А вона тільки озирається немічноі —йде. Хіба то дівка? Глина опішнянська!Санько збив на очі картуз і посвистував, обхопивши долонямищоки, і слухав, як за сосною, на сусідньому кутку трахкають молоткомпо залізу, либонь, дах у когось перекривають. А за Софійчиною хатою,209 в крамарівському садку, ляпають картами й мовчать. Поки хтось невиграє. Тоді або регочуть аж до кашлю; або лаються.—Трах-тах-тах...—лине од поля з-за сосни і гатить по скронях.—...ах-ах-ах,—озивається в сосні, і хтось із картярів гуде:—Людям оно й неділі немає...—Хіба ж толюди? То, у Якова Великодного,— одказують йому зтонкою посмішкою в голосі.—П’ятий хлів вибехкав та вкриває.—Угу.

Хоч без Бога за пазухою, зате під залізом...—І то випаде щастя чоловікові. Побили денікінці за те, що сідлоофіцерське вкрав, а так, бач, сорок год у революціонерах і проходив!Тепер тільки оскиряється...Санько слухає розмову і посвистує веселіше. Він-то добрезнає Великодного. Як і Великодний його. Підсидів Санька колись давно, щехлопчиком, у колгоспному садку з пазушкою антонівок і бив. А Санько його торік поторкав. За все! Стрів якось потемки в сосні злантухом кавунів за плечима (Великодний вийшов на пенсію і кравуже не вдень, а вночі), присвітив сірником в обличчя, залите потом,жалібно скривленеод переляку, і сказавтак весело, що ажу самогомурахи по спині побігли: «А-а, цеви, Якове Опанасовичу! Здрастуйте!Та не трусіться, я в суд неподам...»І поторкав.А через кілька днів, чув, поїхав Воликодний у Полтаву і живтам,мабуть, змісяць, поки вставив зуби. Тепер, як балакає,—шепелявить..,«То жтільки раз і зачепив! А якби що і вдруге, х-га-га...» —думає Санько злегким серцем і дослухається до солов’ їв у лузі.По сей бік їх чути глухіше, наче з глибокого провалля, пісні їхнізливаються в одну і плинуть, плинуть понад річкою, мовби веснянавода великим ровом.«Це їх аж до Дніпра скрізь по лугах повно»,—розмірковував Санько. Йому-бо здавалося, що солов’їна повінь ота сягає тільки до Дніпра, а далі простилається така безмежна синя широчінь вод, що йоком не зглянеш. І над нею —тиша, та чайки падають з крила накрило... (Санько, щоб сказать, далі Миргорода не бував, і Дніпроуявлявся йому по Гоголю, ще з школи: «Рідко яка птиця долетить досередини Дніпра. Пишний! Немає ріки йому рівної в світі...»). А за Дніпром, немов далекі хмари в погожий день, бовваніють над водамигори та церкви білі, золотоверхі сяють поміж ними. А в горах лісигудуть споконвічні, і через те солов’їв там не чути, хіба що орли в небікружляють та ходять присмерковими ущелинами люди —в овечихшапках, з твердими синіми очима, під брови захованими, та змідними топірцями в рукахзамість костурів... Ото люди! А тут...Павучня. Усе товчуть одне одного як не за курку, то за межу, то засонце, що світить не в один лише двір, а ще й у сусідів... Ех!210 «Таки дотеліпала дитину, поки з пелюшок витрусила»,—кинувкосяк на Софійку, що невміло, похапливо закутушкувала немовля уновенькі пелюшки з білого ситцю.— Давай подержу,—сказав похмуро і відчув у грудях терпкенезнайоме тепло: ніколи ще дітей у руках не тримав.—Давай,давай,—простяг до Софійки дві великі, немов колиска, стуленідокупидолоні.Софійка глянула на ту колиску, ледь затримала на ній полохливі,змучені соромом очі, повагалася —люди ж кругом —тоді такипоклала в неї дитя.— Не впусти тільки гляди,—і бгала, бгала швидкими пальцямипелюшки, обгортаючи ними легеньке, як пір’їнаі Санько чувце крізьситець —шовково ніжне тільце, доки таки скужелялачепурний білийснопик, оперезаний червоною стрічкою.Санько не віддав того снопика одразу, хоч Софійка простягла понього руки, а поклав собі на коліна і аж тоді побачив двоєоченят —просинюватих, як не доспілий ще терен вотому своєму туманці.Оченята дивилися мимо Санькав небо і були такі спокійні, такіпречисто лагідні...— Ну, як живеться насвіті? —спитав Санько в тих оченят, алевони йне ворухнулися навіть і так само пречисто — ні подиву в них,ні турботи —дивилися в небо, тільки соска швиденько ворушилась.Санько почмокав губами, як звик чмокати на коняку, але оченятавсе одно дивилися тільки в небо —цвіли собі, й годі.—Воно ще нічого не тямить,—сказала Софійка, ледь усміхаючись.—Що —парубок чи дівка? —спитав Санько і вперше глянув у Софійчині очі. Вони були, як і ті двоє,—дві великі просинюватітернини в туманці. Софійка швидко прикрила їх віями, почервонілавмить і сказала, ніяковіючи:—Не бачиш хіба: стьожка червона...—То й що?—Що... Дівчинка, значить.—А-а...—Давай уже.Санько віддав дитину, підвівся і згори ще раз глянув у байдужі донього терненята.— Нічого,—сказав, усміхаючись мимо Софійки, в поле кудись,—Виросте —бігатиме на корівник матері помагать. Так що радій.І пішов не попрощавшись, а руки все ще чули маленьке шовковекрізь пелюшки тільце.Сонце було вже високо, а в молодій сосні між рядами блищаларосяна павутина, бо тут ще розкошували тіні, пахло мокрим піском таживицевими слізьми, і широкі оленячі груди Санькові не дихали —пили крутий сосновий дух. Стежка була вузька, соснове гілля 211 пошпигувало голками в щоки й крізь одяг, чіпляло вологу лоскотнупавутину на лоб, на вуха, на щоки, а плечі холодила роса. Добресамому серед дерев! Тиша, ніхто не турчить про свої клопоти, ніхто немуляє очей, і Санько подумав, що добре було б вивчитися десь налісника та в лісі й жити.За сосною, біля самого кладовища, на піщаному горбі, щедонедавна стояла хата старого Хвиля-бондаря, а теперзосталася самапіч, що біліланочами, як примара: перебравсяXвильдо сина врайон,а хату продав«на знос». Голий ставтепер, закуток між сосноюікладовищем, Ранішетут булотільки й чуєш: стук та стук, стук та стук,—удосвіта, в обід, вечорами при місяці —Хвильдіжки робить. А внеділю, дивись, правлять Хвилі возиком у город на базар один-двабілих липових кадібці. Тільки торкни їх пальцем — гудуть, як кобзи..

АХвилиха возик іззаду підпихає.Серед полудня вертають у село —всі люди автобусами чипопутними, а Хвилі пішки, з возиком, і на Хвилисі хустка така, щосонце до неї аж лащиться —квітка на квітці. А на Хвилеві реміняканова йочі сливові...Ба ні. Є хтось на колишньому дворищі хвилівському, бо пилка,чути, чиргикає. Мабуть, не все ще дерево перевіз і покупець. Соснарідшає, більшають у ній просвітки, вже й і хрести на кладовищі видноі Хвилеву грушу —ні свійську, ні дичку, але щороку однаково родючу.Гнилички на ній родять круглі, м’ які, мов віск, і солодким кваскомпахнуть. Чи то жто виріс хоч один гурт хлопчиків у селі, які б зтрепетом у сердечках не ждали, коли на Хвилевій груші пожовкнутьгнилички? Навіть ті, у чиїх батьків були добрі садки, гороб’ ячимизграями налітали вночі з кладовища на Хвилеву грушу.Санько вийшов із сосни й побачив під грушею самого Хвиля.Старий стояв навколішки й пиляв.«Невже грушу?!»Так і є.Санько відчув, як у грудях йому спираєдух, і зціпив зуби: ніколине думав, що Хвиль отакий зажера.—Боже поможи,—похмуро зронив Санько, обмацуючи очима худі Хвилеві плечі, що ворушилися над пилкою—вона: вже по долонюувійшла в грушу.Хвиль випростався, звів на Санька старі водяві очі, й сліз у них —два повнісінькі наперстки: видно, од напруги.—Здоров, синок.—Хвиль довго-довго дивився вгору на Санька.Впізнавав.—Пиляєте?..—Пиляю, синок. Чи не Санько, бува, Одарчин?—Таке.212 — Пиляю,— зітхнув Хвиль і сидів нерухомо, обхопившитремтячими пальцями гострі коліна.—А не шкода?—Шкода,—мирно одказав Хвиль,— та що поробиш, як треба.—Навіщо —треба?—Нахрест бабі, сину. Вмерла моябаба. Ти її знав? Ага. Так немавже баби Мотрі.

То оце думка, їй зокоренка зроблю, а собі з верхняка,щоб, як одбуду на цьому світі, не завдавати людям мороки.—І засміявся голенькими яснами. Син то каже: давайте, тату, я всільгосптехніці залізний мамі зроблю, а я не хочу. Куди ж воно — зтруби? Труба тільки гуде, порожня...І знову взявся за пилку. Чирги чирги...—бризкають згрушіжовтогарячі крапельки тирси. Хвиль уже не розгинав спини, і Санькопомалу рушив від нього на кладовище, де серед старих, почорнілихбілієодин майже новий хрест — над Саньковою матір’ю. Вони стоятьу парі —материні батьків хрести, тільки батьків уже зчорнів, амамин ще не встиг.Санько знімає картуз і стоїть так, утупившись очима в рушники,якими перев’язано хрести: злиняли обидва на весняних дощах,пожолобились на сонці, і вітерець їх не ворушить.Після материної смерті (Санька через її хворобу й до війська, незабрали) минулочотири місяці, тому йхрест над нею ще не встигузятися сірим туском, і Санько ще не вжився в самотину,а щодня,йдучи з роботи, уявляв собі, що ось увійде він у хату, а на столі, начистій скатертинібіла тепла гора під рушником (хліба мати напекла),а в хаті чисто заметено, і курявичка з долівки ще кружляє-вилискуєпроти сонця у вікна... І од цього видіннячасто бувало так, що вінбрався рукою за клямку, забувши, що дверізасунено і треба іти у хлівпо ключ.

Батько теж не забувався, але вінбув…далі, Інколи вінприходив у хату, здебільшого звечора, приходив не сам, а лише йогокашель та, шепеляве посвистування в грудях, наче близько десьбилася під льодом бистра вода. Батько вернувся з війни кривий іпоранений у груди; Так він і в колгоспі робив, то вагарем, тосторожем, так і помер —кривий і поранений. А мати, як тепер частоздається Санькові, наче й не хворіла, а всихала із року в рік, якусихає старенька вишня: одна гілка цвіте, друга тільки листя дрібневикидає, третя —німа... Потім, коли її ховали, Санько, вперше івостаннє цілуючи материні руки, відчув губами, що вони сухі...Гробки були-чисті: позатої неділі Санько обібрав на них кожнубур’ янину. І люди зійшлися тоді всім селом. Усяк до свого. Тожприбране кладовище було, як світлиця —чисте і в рушниках. Санькотеж виніс вузол з пирогами —сусідка, баба Шкабурка спекла —і злавочним вином та горілкою. Люди приймали з його рук повні чарки,брали гарячі щепироги, і так зпирогом в одній руці, зчаркою в 213 другій, примовляли: «Хай же, сину, твоїмтатові й мамі земля пухом, апам’ять нічна». Проте співчувати, глянувши в Санькові очі, ніхто ненаважувався.Наобох могилках,батьковій і материній, посходили півники, щекволі на колір, блідо-зелені, але —Санько доторкнувся до нихпальцями —цупкенькі вже й гострі.Півники, півники... Скільки пам’ ятає себе Санько, вони щовеснисходили біля хати під вікнами, росли наввипередки, заглядали вшибки синіми дзьобиками й синіми гребінчиками. І щовесни булитакі ранки, коли мати входила знадвору до хати з такими простими йрадісними словами: «Зацвіли, сину, наші півники».Тепер вони вже ніколи не цвістимуть під хатою. Санько викопав їхнедавно і переніс лантухом сюди вночі, щоб ніхто не бачив —хайживуть тут, біля батька й матері. Вони їх завели біля себе щемолодими, хай вони їм і цвітуть.Санько глянув на сонце. Воно показувало, що незабаром уже требай на роботу,—годувати Петька-бугая та везти молоко намолочарню,—надів картуз і пішов з кладовища.А під сосною повільно й тихо чиргикала Хвилева пилка. І з Новоселівської вулиці од поля зухвало вибахкувало над кладовищем:—Трах-тах-тах, трах-тах-тах...—Великодний укривав п’ятий свійхлів.І Санько подумав, що й справді залізні хрести негодящі, бо отевеликоднівське трахкання й на тому світі достає людей —по трубах...

Пошук на сайті: