Григір Тютюнник - Дядько Никін

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_dyadko_nykin.docx)Tyutyunnik_grigir_dyadko_nykin.docx30 Кб666
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_dyadko_nykin.fb2)Tyutyunnik_grigir_dyadko_nykin.fb242 Кб582

Григір Тютюнник


ДЯДЬКО НИКІН


Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться.Тільки де-не-дена стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовтопоблимують на ранок. Дядько Никінвідчиняє ворота, прикручені достовпців іржавим дротом так, щоїх треба, трохи піднімати, бо інакшез місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром —свіжиною:закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву.За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, адалі цупимо тачку вдвох.

Дядько Никін у новому, виїзному, як вінкаже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, тодуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить.Отак і плуганимося селом, як два необ’їжджених бички в ярмі, дядькорвицькаєдишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька,та рвицькаю на себе.—Якби попутна машина трапилась, то краще, міркуєдядьковголос.Це так, аби не мовчати. Аспитай у нього, чому краще«попутною»,а не автобусом,—не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.—Того краще,—каже дядько,—що... краще.Ну от, я ж так і знав!Під ногами внас та під колесами тачки полускує мерзле, прибитеінеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним одморозу прозеленцем, а нахлівах та горищах по всьому селі співаютьпівні —вже по-зимовому, хрипкувато.Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною,інвалідською, так несправна ще з літа.

Щось там дядько такодрегулгював у моторі (він каже: «мóтор»), що як заведе, то дим валує,мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:«Ану лишень, плем’яшу, подивись, який там дим!»«Чорний!» —кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядоммеханіка-аса прорікає:«Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма».Або:«Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям утабір, хай ладнають».Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде долавки за чверткою, зміркувавши, що «дурномузика не грає», а ввечеріповернеться трохи напідпитку, з «настроєним» карбюратором, довгопорпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже,виважуючи протез у кабіну:«Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести».123 Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини ікроків здесяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котитьсясама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що йзаводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо,що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо «обкатку», доки набридне.

А буває, що машина скочується в ярок, такі не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забувувімкнути «зажигання»... Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо,доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда,молоковоз,—той уже невідмовить, притягне її до двору.І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо’,автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тодімашина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старимикуфайками та витертими до фіолетового блиску тітчинимиплюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чиномвизволити права.Та визволяти їх недоводиться, бо інспектор — наш дільничний —незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові правай каже:—Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше неповторювалося, щоб —гарантія. А то як же це так: уключили лєвийповорот, а жарите прямо...—То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хаййому абищо! —покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату.(«Загляньте ж хоч, як ми живемо»,—припрошує дядько)...З’їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз,узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає підногами —ламається.Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень —вузька білуватасмуга з ледь помітним рожевим пружком угорі. Розвидняється.На зупинці анікогісінько.

В сільбуді, що навпроти,—поночі, і вінбув би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах несвітилася між голим віттям червона кулька на пам’ятникові полеглимвоїнам —звичайний плафон, пофарбований у червоне, під якимгорить лампочка. То —Вічний вогонь. Коли електрики чогось тамвимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь —немовби навідпочинок...Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотититачку за сільбуд (тітка витопить та прийде забере), як од мосту,повівши фарами по верхів’ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін,за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить наасфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер те почує:— Двох... до Полтави... підкинь... що тобі... трояк на дорозіваляється?124 Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою,лінькувато питають:— Куди?— До Полтави, кажу...—рипить протезом дядько,—трояк даю... А як до базару підкинеш, то ще й на «Біломор» доточу!— Давайте, тільки вкабіну хай сідає хтось один, більше місця нема.Там у кузові соломай кожух, то непробере.

А проте —дивіться.Вжена ходу дядько Никінподаємені зкабіни через вікно своютовстувату цупку діжурку й гукає:—За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесловітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще йдядькову діжурку, таку важку, що її ураган з місця не зворухне, ногивкриваю водієвим кожухом —він міцно пахне бензином та холоднимхутром —і блаженно заплющую очі: од того, що над моїм затишкомгуде вітер-свіжак, а мені тепло, як у тій казковій рукавичці; щодорогою бачитиму все довкола, бо так люблю цей шлях —од села до Полтави. Я й зараз, із заплющеними очима, бачу, як на дротах відстовпа до стовпа куняють синьокрилі ракші, прошмигують черездорогу підняті світлом од фар перелякані зайці, як проносяться повзмашину жовтолисті дубки та осокори —печальні знамена осені... А щев мені й досі живе од учорашнього дня оте велике торжество, як повсьому селу ще з досвітку то там, то там шугали вгору червоні протисипього-пресинього неба стовписька полум’я, поміж дворами тяглоуже напівзабутим, аж солодким околотяним димом —колійське свято!—а дядько Никін, веселий, осяяний багаттям, шаркав ножем оббрусок і наспівував, мов тойязичник:Зарізали,зарізали,зарізали кабана...У настрої він завжди наспівує те, про що думає. Якщо, приміром,йому треба в магазин, і справна машина, і є гроші, то, одягаючись абошукаючи в коробочці з тітчиними нитками ключ од «зажигання», віннеодмінно приспівуватиме:Поїдемо,поїдемо,поїдемо в магазин...

І то не тому вінтакий веселий, аж на пісню зривається, що купитьу магазині якусь там абищицю,—ні: тому, що поїде... Урочисто отаквийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах (зцьогодядько Никін завжди починає ритуал поїздки), тоді сідає в кабіну і...Ні, одразу вінне заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо,125 зосереджено осмислюючи, що за чим маєробити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля напотилицю, кидає взуби лавошнуцигарку і каже:«Одчиняй, Ільку, воротá —їдо пансирота!»Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робитькілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червонимоком «лівого повороту», і мчить селом з таким ревом, що кури та гусине біжать з-поперед неї, а летять...Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тодіми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємоперехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:«Ні, він таки своєю смертю не вмре... Мислимо, га, як в о н о отакпрудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!»Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чивузликом в багажнику.«О, а то що?» —одразу ж накидається на нього дядина, киваючи навузлик.«Мак!» —весело одказує дядько.«Де ж ти його взяв?»«Та де —заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува!Під’ їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках сидить. «Вам куди?»—питаю.—«ДоЧовнової, синку». Дивлюся: старе, немічне, автобусавже не буде... «Сідайте»,—кажу. І одтарахтарив. Привіз, а вона мені —маку. Не беру —обижається. «Скоро маковія, наробите шуликів тай мене, стару, згадаєте». То я й узяв. А чого? Дають —бери, б’ ють —тікай!»Усі ті дядькові шоферські чудернацтва тітка залюбки вибача, бовін таки частенько потура її примхам. Прийде, скажімо, звідкіля чиприїде, тільки-но в двір, а тітка:«Никоне, Никоне! Піди вилай Одарю, бо сьогодні од її курей нагрядках одбою не було».

Дядько Никін мовчки приставляє ціпок до призьби (без ціпка він,як дитина, немічний), підходить до сусідчиного тину і, байдуже йому,у дворі Одаря чи в хаті, слухає його чи ні, поволеньки заводить:«Ти, Одарко,—скік-ки разів тобі було казано? —той...курей угрядки не пускала б. Того, що, як не кажи, а шкоду роблять, та ще йнемалу. Скік-ки ж можна терпіть, га?» — і довго так виказує, звично,як по писаному, аж поки тітка не вигляне за поріг та не скаже:«Годі, Никоне, йди вже вечерять!»Тоді дядько, підхопивши рукою протез вищеколіна, щоб легшебуло його тягти, ідедо хати і втомлено, так, ніби щойно махав ціпом,каже:«Ху-у-х... Що там у нас на вечерю?»126 Протеінколи йому немовби набридаєбути таким, як він є. Інколи внього вселяється демон заперечення. Це по-моєму. А по-тітчиному: «О,вже його якась лиха година мордує!»Найчастіше це буває тоді, як машина не заводиться. Тоді йомунічого не скажи, бо все буде заперечувати — сердито і вперто. Стане,буває, біля воріт, зіпреться на костур і жде, доки хтось ітиме чиїхатиме повз двір. А на обличчі як написано: ану ж хай хтось спробуєсказати мені, що небо вгорі... зразу одбрию!А тут нагодився молоковоз. Коні мокрі, аж пара з них валує, сам якхлющ: тільки що смуга дощу по той бік річки, де молочарня, пройшла.«Чого це ти, Мироне, мокрий?» —дядько до нього.«Бо дощик намочив»,—смирнесенько усміхається Мирон,надержуючи віжки,—маленький, щупленький як цвіркун.«Де? Кий дощ?»«У Портнівці. Гарний дощик випав, тепленький».«Хе-ге! —вже зловісно вигукує дядько Никін.—Не бреши.

Тамдощу не було. Я ж бачив: хмару он туди потягло»,—показує ціпкомкудись убік.«Та, мо’й таке»,—лагідненько погоджується Мирон і паняє коней, адядько йде до хати і бурчить:«Що ж я —сліпий, не бачив, куди хмара пішла...»А якось посеред літа вирішили ми всім сімейством прибудувати дохати веранду —«щоб було, як у людей». Потесали дерево, заклалифундамент. Заходивсь я біля коробів під вікна.«А то що ти робиш» —не второпав дядько.«Короби в’яжу,—одказую,—щоб вікна було куди вставляти».«Кі вікна, кі короби! —наїжачився враз (тоді його саме «мордувалаякась лиха година»).—Всі стіни будуть глухі. Он у Семена Андріяновича всі глухі».«Так то ж не веранда, а комірчина!»«Зате зимою затишок».«І в нас буде затишок, як повставляємо вікна. Хату ж непродимає?»«Хе-ге, то ж хата, а то веранда».Надвечір дядько одійшов, бо з міста йому привезли зарядженийакумулятор, ходивоколяса біля машини й приспівував:Нехай будуть вікна,нехайбудуть вікна,хіба мені що!—Хе-ге! —доносить до меневітер дядьків голос із кабіни.—Це ти,товаришок, неправильно кажеш. Я свою машину як оці п’ять, пальцівзнаю! Наскрізь!

О! Ну, це ми наторгуємо! Тепер дядько сперечатиметься на базарі зкожним покупцем. А може, поки доб’ємося, і вгомониться, як-не-як,за прибутком їде, а не на розор. До того ж у нього єдва «хе-ге», однедобре, друге —вперте. Зараз він вживає, либонь, добре...Я дивлюся на небо, приоране рожевими скибами хмар —сонцезійшло,—і уявляю собі хрест на Шведській могилі, що вночі, певно,біліє памороззю, а зараз сяє крапельками роси проти сонця, глибоко,аж до дна грудей вдихаю холодне й чисте, як кринична вода зполтавських околиць, повітря. На базарі, куди нас таки підкинувводій за пачку «Біломору», дядько Никін каже мені:— Значить, так, я пішов ставити печаті на льохках та печінці...Чого ти реготиш? Може, наш кабанчик хворий був. Реготить!» А тийди місце займай у м’ясниці і жди мене.Я займаю місце напроти вільного віконця, біля якого вже товпитьсянарод. «Що у тебе, парубче, свинина? Старе? Молоде?»— Прийде хазяїн з печатями —узнаєте,—одказую.Незабаром повертається дядько, збуджений, меткий у рухах, ажметушливий.— Все! Починаємо. Зараз найму рубщика —і починаємо. Я знаю,як з ними балакать...Він іде в куток м’ ясницької, де навколо повнощоких і товстоплечихрубщиків стовпилися дядьки-наймачі, й за хвилину вже веде під рукуякогось пиканя у білому фартусі поверх куфайки, щось шепочучийому над вухо, підморгуючи та ляскаючи себе долонею по кишені, підякою гуде протез. Потім вони обертаються спинами до віконець, детовпиться народ, згорблюються так, ніби прикурюють з однієїпригоршні, й швидко розходяться.Дядько Никін розв’язує лантух і, вдоволений, по-змовницькомупідморгує мені:— Думають, як дядько з села, то ним можна черевикизашнуровувать. Ми теж, брат, не з тирси зроблені... Хотів шість, а яйому —п’ять!—За скільконайняли? —питається внього якась тіточка вновійплюшці, з-під якої звисають довгі китиці од платка. Її хазяїн, нашсусід по віконцю, вже торгує, хвацько вигукуючи:—Ну, що кому свіженького сальця на шпичку та мняс-ця накаклєти!Щекому...—За п’ять,—пошепки відповідаєдядько зтаким виглядом, що тут,мовляв, голубко, треба вміти обернутися.—А ми за три! —радіє тіточка.—Це він вас підкував!Дядько випростовусться над лантухом і ошелешено дивитьсяякийсь час у байдужу спину рубщикові, що підгострює сокиру, тодіобертається до мене й аж надто бадьоро мовить:—Нічого, зате ми його заставимо рубати м’ясо так, як ми схочемо!

—Нічого, нічого! —погоджуюся швидко, бо мені страх як шкодайого... Не двох переплачених карбованців, а його.Дядько Никін, мабуть, зрозумів це по-своєму, бо зашепотівшвидко-швидко:— Та ти, Ілюшо, не соромся. Я... чого, я розумію: студент, учительскоро, а тут стій біля прилавка з м’ясом... А що зробиш? Життя таке. В того щось купив, тому щось продав, тому даром оддав... Так івиручають люди одне одного до смерті... Я б тебе й не брав, та самзнаєш, який з мене грамотій у арифметиці.—Нічого, нічого,—твердо кажу йому.—Будемо починати.Дядько перехиляється через ваги, одчиняє віконце, і пальці в ньогодрібно тремтять.Першим у віконці з’являється старанно припудрене личко змаленькими, кругло нафарбованими губами, схожими на сургучевупечатку.—У вас кабанчик ілі свинка?—А хіба не однаково? —дивується дядько.—Свинина як свинина:молода, свіжа. Вчора закололи. А якщо вже хочете знать, то б у вкабанчик.—Ну, старий твій сьогодні наторгує...—сміється до мене нашрубщик, що вже впорався з половиною роботи. Затим кладе своюгільйотинну сокиру на пень і з люб’ язною посмішкою підходить довіконця.—Вам, гражданочка, який кусочок? Оцей? Ні? Оцей? Пож-жалуста. Два кіло триста,—і за мить уже подав дядькові гроші.—Отак, хазяїн, треба. Вєжліво!Дядько рвучко зсовує шапку на одну брову і щиросердно, тономневинного винуватця вигукує: —Та морока ж його знає, як воно тут увас!..Цезробило нам найкращу рекламу. Люди, що товпилися білявіконця, заусміхалися до дядька, почали пхатися один з попередодного, і той, що опинився першим,—це був широкоплечий чолов’ягау флотському картузі, пошитім колись, видно, з безкозирки —потужним басом, наче в діжку, прогув:—Мені, батьку, онтой шмат, скільки витягне. Та сміливіше,сміливіше! Своє продаєте, не крадене.—Ну, ще кому на каклєти...—кисло гугнявив сусіда, похмурозиркаючи в наш бік, тому що його покупці перейшли до нашоговіконця. І вже бадьоренько, проте з прихованим болем, вигукував: —Пошти даром оддаю!..129 Дядько клав м’ ясо на ваги обережно, щоб стрілка нерозгойдувалась, ледь не кожному накидав більше, примовляючилагідно:— Пожалуста, пожалуста. Скільки хочете, якого хочете,—іобертався до мене: —Помножив?На нього дивилися майже закохано, а на мене, коли япідраховував, насторожено і підозріливо. Ловлячи ці погляди, я тупів,голова сповнювалася туманом, то підраховував приблизно —аби небільше... Мене дратували руки, що перемацькували м’ясо, по кількаразів перекидаючи кожен шматок з боку на бік, гострі трикутні нігті,довгі нафарбовані вії, розмальовані губи. Дядько, намагаючисьторгувати «вєжліво», перепитував: «Скоко?», «Їщо?», «Хватіть?»Найдужче ж мене мучило оте його «помножив?». Коли у нас лишалисявже самі обрізки та недобірки, до віконця підійшла спочатку одна, аза нею друга бабуся, голови й руки в обох трусилися, а очі сльозилися.—А хвостика або ратичок не зосталось, хазяїн? —питалися.—Який же наїдок з хвостика чи ратичок? —дивувався дядько.Бабусі незрячо дивилися йому в груди, жували губами й невідходили:— А тельбушок нема? —питалися.Од них смерділо горілкою, тютюном і брудним одягом. Дядько забезцінь оддав їм лишки м’яса, видно, йому було не по собі, й сказав, нідо кого не звертаючись:— Що воно за народ отакий? У нас баба до останнього дняпорпається в землі, онуків глядить, їсти варить, а ці п’яні тиняютьсята старцюють... Чорт-тьозна, як воно виходить!..Я мовчав, бо заморився од усього.Дядько Никін згорнув порожній лантух, подавив долонею кишеню,щоб гроші вляглися, би пхавїх туди жужмом, і сказав:— Ходімо позаглядаємо по лавках, може, щось путящекупимо тапідобідаймо десь.Одразу ж біли м’ясницької нас обаранив гурт циганок,розпатланих, сяк-так напнутих, у стоптаних черевиках набосоніж.— Давай поворожу, хазяїн, добрий, хороший,ухопила одна знихдядька за руку.—Ти щасливий, багатий, уторгував на свинку, непоскупись на те, що правду скажу.

Я не циганка, а сербіянка, ось тобіхрест —і-Богу!..Дядько випручав руку і зашилив її в ту кишеню, дегроші.—Я й без тебе правду впізнаю, як знайду,—реготнув він.—А ти,бач, і на руку дивишся, а брешеш, бо не свинку продав я, акабанчика.До мене підійшла молода вродлива «сербіянка» й сяйнулавеличезними чорними очима:— Купи, гарний, хустку своїй нареченій. Не хустка — весна.130 Вона розстебнула жакетик і показала мені напівоголені смаглявігруди, під якими, туго перетягнувши тоненький стан, красуваласячорна хустка у яскраво-червоних та зелених квітках.—І вам ото не холодно? —спитав я, одводячи погляд.—Мене кров гріє... То купиш?—Ні.—Тоді скажи, хай старий купить.—Що тут у неї? —підійшов дядько.Циганкаприкрила груди, лишивши на огляд лише хустку.—Крадена? —спитав дядько.—Піди ти тепер украдь! —обпекла його злим поглядом циганка йпішла геть.—От мошенники! —скрушно похитав головою дядько,—А вгадала, бач, що ми м’ясо продали!—Чого б же вона не вгадала, як ми тільки що з м’ ясницькоївийшли й мішок он увесь у плямах!—А й то таке! —весело погодився дядько.У магазинах він купив тільки інструмент —шоршобку, рубанок,терпуг, шпунт, ножівку та пляшку лимонної горілки, бо вонасподобалася йому кольором. («Покуштуємо ще зеленої!»).На вулиці дядько не поминув жодного автомата з газованоюводою, обережно, ніби вагаючись, просовував три копійки в щілину,тримав якийсь час у нігтях, таких міцних, що ними шурупи в деревоможна вгвинчувати, затим швидкоодосмикувавруку і, схилившиголову набік, ждав — наллєчи неналлє.Автомати наливали! Я гадав,що він просто бавиться ними. Алеза четвертим чи п’ ятим заходомдядько, вже недопивши води, сказав:—Ти ж тільки подумай: хоч би тобі один налило через верх, усі недоливає!

Воно ці автомати теж люди настроюють.Набрівши на першу-ліпшу їдальню, ми зайшли підобідати. Вибраливільний стіл, заставлений брудним посудом та залитий пивом, ізморено сіли на хиткі залізні стільці. Перепочивши трохи, дядьковитяг з-запазухи вузлик із домашніми харчами —свіжою ковбасою,м’якими, як вата, пирогами та великими й тугими помідораминедавнього засолу.— Ти, як хочеш, їж це, а я собі чогось городського візьму.Він витяг з кишені папушку грошей і заходився перераховувати їх,розгладжуючи долонею йскладаючи окремими купками: десятки додесяток, трояки до трояків і т. д.— Сто сорок,—сказав нарешті.—А ми планували вторгуватискільки —сто сімдесят? Недобрали трохи. Ну, та грець з ним.Скажемо тітці, що пустили дешевше, бо багато привозу було...Після пляшки лимонної, яку ми висушили до дна і крадькомавіддали прибиральниці, нам стало так весело, що ми, забувши, де 131 сидимо, голосно, перебиваючи один одного на півслові, сталирозказувати —дядько мені, а я дядькові —як ми торгували.—Н-ну, отій першій в-ви одрізали! —вигукував я захоплено.—А ота... ти бачив: краля одна підходила, на тебе все позирала.Очі —отакі, вії —отакі!.. Що? Ти не бачив?! У-у, грім-дівка!—А ви, дядьку, ото ще й те... поглядаєте?—Хе-хе! Любві, кажуть, усі возрости покорні! Правильно кажуть!Може, ще одну висушимо, га? Чи годі, бо приїдемо додому безшапок...Дорогою до автобусної нас водило, як уранці з тачкою, і,підтримуючи один одного, щоб не впасти, ми верзюкали про все насвіті, одразу ж забуваючи, про що саме.Вже в автобусі, згадавши молоду циганку, я сказав дядькові:— Дурні ми, дядьку!— А дурні, охоче погодився він, не розплющаючись, і довго мовчав.Тоді підвівголову, подивився на менепосолонілими очима й спитав:—Чого дурні?—Що некупили тітці отої хустки.—Навіщо вона їй здалася?—А інструмент?—Хе-ге, то ж діло. Платок —щоб красуватися, а інструмент —ділоробить.—Що ж ми ним робитимемо?—Веранду обшалюємо...—Вона ж обшальована.—То вздовж. А тепер зробимо ще й впоперек. Під шпунт.—Навіщо?—Бо впоперек —краще, я бачив у Полтаві, як туди їхали.Дядько ховає підборіддя в комір, примугикуєщось,—мабуть, проте, що будемо обшальовувати галерею ще й упоперек,—і незабаромзасинає.

Пошук на сайті: