Григір Тютюнник - Іван Срібний

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.docx)Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.docx40 Кб1137
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.fb2)Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.fb268 Кб698

 

Григір Тютюнник


ІВАН СРІБНИЙ


На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями граламузика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував підтанок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.«Чи не те, бува,дівча вискакує за свого танкіста?»Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу нашколярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневеплаттячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички нанизькому підборі. Іван танцював з неюминулої неділі під радіолу вдеповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел,діаграм і плакатів.Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом утанкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагахпо лікті.«Як на маневри прибув»,—подумав Іван.Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагоюза тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися нанеї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По 182 тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякікренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і передусіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справдідивилися всі, хто танцював: дівчатка —захоплено, хлопці, які ще неслужили,—побожно...Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла,читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на ньогочерез танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однакзауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївнодовірливі.Потім оголосили «білий» вальс.

Дівчина, ховаючи очі від солдата, щокурив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:«Потанцюйте зі мною...»Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очізблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала нетак легко і вільно, як із танкістом, а лишеслухняно, навітьпокірно, і,кружляючи, Іван майже носивїї на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.«Дитина»,— подумавІван.Коли він повернувся на своємісце, танкіст підсів до нього, нервовопоплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувшигубами:«Давай вийдемо, друг...»Іван підвівся і першим пішов до дверей.«Починається,—подумав,—цивільне життя...»Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому жверстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», якузекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), табезкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щобне замацькати: хай буде пам’ять. Так і працював за верстатом знепокритою головою, підв’язавши білу хвилясту чуприну мотузочкомабо тонкою дротиною.Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехомсичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму «дойчланді».

Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було «виручати» план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зуроченазупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити змісця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець іпудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстаті після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колисьнікельованою табличкою:183 «Deutschland 1936».В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот ігатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк,умовлявмирним воркітливим баском:«Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємоненароком...—І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то понагрітій до солом’ яного кольору осі, питався: —Що, верстат зобижає?От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцятьгодочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай вінодсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите,тоді він тебе і послухає...»Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештавсяначальникдепо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого наскронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович —так звалиначальникаусі вдепо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, щовінкотиться.«Знову бивверстат? тонкоголосо напускався Свиридович на Івана.—Варвар! Лудист! Несмій!» —І котився сварити ще когось.Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, щоточив усякі дрібнички —гайки, гвинти, шайби тощо. Віндоносив навсіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб’язковий, як і деталі зйого верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконцякаси, аби підзирнути, хто скільки заробив.Тарануха горбився біля свого низенького верстатика,вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячкабула схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено непомічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іваннатискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: «Ну, давай, старий,давай»,— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі,знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутнийдим...Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, щокурили цигарки і тримали руки в кишенях.«Слухай, полундра...—танкіст грубо поклав на Іванове плече руку вкразі.—Я не хочу з тобою заводиться —ти служив, я служив,—тазнай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень... Такщо відчаль».Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:«Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде»..«Ух який оррьол! —роблено здивувався один молодик.—Боря,—звернувся він до танкіста майже благально,—дозволь помацати йогоза пір’ячко».184 «А може, одведем трохи далі,—запропонував другий невстоянимще баском.

—Бо він тут іще писк підніме. Хай н а ш і спокійнопотанцюють».Обидва вони затягалися цигарками ілучили випускати дим Івановів обличчя.«Киш! —сказав Іван, відчуваючи, як м’язи йому наливаютьсякам’яною твердістю.—А то позакидаю на депо, а драбини непідставлю».Танкіст реготнув так, мовби він змерз.«Словом, домовилися, море»,—сказав примирливо.«Ти з «королевами» домовляйся, а зі мною, як хочеш, постій,покури... мовчки.—Іван дістав цигарки, подав одну танкістові.— І зніми дурні оті краги. Тобі що —холодно?»Він повернувся, щоб іти, але молодики зцигарками в зубахзаступили йому дорогу і вийняли руки а кишень.«Що, цапки, хочеться ріжки спробу пати? — спитав Іван. —Гаразд.Тільки писку непіднімать мені!»Вінспритно вхопив воберемок обох разом, як обручем обкував,подержав мить. «Покласти на землю —що памороки позабиваю!..» ікинув молодиків на купу висушеного піску для піскострумногоапарата.Вже у дощаному коридорчику, що вів до червоного кутка, почув:«Ну, ч-чудило, жартів не розуміє!..»Танкіст і далі танцював тільки з тою дівчиною, невдоволеношепотів їй щось на вухо, а вона дивилася йому в очі так, що Іванподумав неприязно: «Сестра милосердя...»Після танців дівчина швидко, не оглядаючись, пішла через колії ітанкіст —краг він так і не зняв —подався за нею слідом.Віддаляючись, вони мелькали по черзі то в жовтому, то в червономусвітлі на стрілках —вона попереду, він позаду.Іван тугіше натяг на лоба безкозирку, щоб вітер не скинув наштибових кучугурах —там завжди було вітряно, як у горах,—і,заклавши руки в кишені, посвистуючи, навпростець пішов додому.На кучугурах він постояв, слухаючи, як від Нагольчанської шахтиважко чахкає під гору паровоз, пхаючи поперед себе чотири вагони звугіллям.

Вагони були повні з горою, і грудки антрациту блищали усвітлі потужного паровозного ліхтаря.«Підсісти б та скинути пару грудочок пудів на півтора»,—подумав Іван і усміхнувся: в дитинстві це була його робота і розвага —підчепитися на вагон, скинути ногами кілька грудок антрацитусупроти барака, в якому вони жили удвох з матір’ю та ще десяткомсімей, а тоді пробігтися поруч з паровозом, горланячи машиністам:«Дядьку, пустіть пари! Дядьку, що вам —жалко?!» Пара та пахлагарячою паровозною утробою і збивала з ніг...185 Після трьох років служби Іван почувався у висілку ще не зовсімсвоїм і тепер заново узнавав і свою кімнату в бараку, що двічі надобу, коли з шахти вивозили добичу, здригався від цього паровоза, істаренький цей паровоз «Серго Орджонікідзе», і людей: однолітківсвоїх, які прийшли з армії раніше за нього (дехто навіть одружитисявстиг); учителів, які вчили його колись і тепер постаріли на чотирироки; молодих жінок, які ще так недавно, здавалося, були дівчатками,з якими він кружеляв парковими алеями, не почуваючи ані до котроїз них чогось там такого...Він знавтут кожну вуличку і завулок, усипані понад парканамижужелицею про осіннютавесняну багнюку, кожендубок і кущ глодувбалці зі струмком поміж камінням і травицею. Та найдужчезнав ілюбив оці кучугури штибу на місці колишньої сортувальні, розбитої увійну.

Поміж кучугурами, твердими, злежаними, порослимибур’ янами, він гравсязі своїм дитячим товариством у жмурки,розбійників, у війни і приходив додому чорний, як шахтар післяупряжки. Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікнаїхньої кімнатний, затишної, чепурної, із збільшеним фото батька настіні, молодесенького ще хлопця, у формі гірничого рятувальника...Бараки —їх було чотири на виселок —звалися мордвиновськими,за прізвищем шахтовласника Мордвинова. Колись, іще до війни, вонибули дерев’яні, чорні, розхитані вітрами і в них поселялисяновоприбулі на шахту. Потім притулища ті знесли, а на їхньому місціпобудували довгі одноповерхові будинки з цегли, та назва «мордвинські» так за ними й за лишилася.За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга зцеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу —колодязь був глибокий! Іван знав це, бо й сам, як підріс, щодня бігав «за путя» по воду і мати щоразу наказувала йому:«Гляди ж, синку, попід вагонами не лізь!»Хіба відала вона, яке то щастя —завмираючи серцем (раптом поїздрушить!) підринути під вагон і опинитися якраз напроти колодязя.Десь там за цим колодязем жило те дівча з милосердям дорослоїжінки в очах. І, зловивши себе на згадці про золотооку дівчину, Іванподумав похмуро-насмішкувато: «Так і змалитися можна...»Він ішов на станцію до десятигодинного пасажирського поїзда. Доцього поїзда виходило щонеділі стільки люду, що перон робивсясхожий на міський бульвар. Так повелося у висілку здавна, ще довійни —виходити до пасажирського.

Це стало звичаєм, святковимритуалом. Допасажирського йшли, щоб укинути листа в скринькупоштового вагона, зустрічати і проводжати, йшли виглядать його,щоб, першим помітивши тоненький струмінець диму за семафором,вигукнути: «Іде!» Але переважно до пасажирського приходиливідпочити, показати себе і побачити інших, а може, ще й затим, щоб 186 струснути з душі монотонність, буденну однаковість висілковогожиття, відчути дорогу, рух, мандрівку і якщо вже не помандрувати,то хоча б утішитисямрієюпро далекі далі, пожити нею шістьхвилин,доки стоїть поїзд. Потім пронести поглядом прощальний червонийліхтар на останньому нагоні, що даленіє в степ, іпіти почастуватисябочковим пивом, порозкошувати ним у тісненькому велелюдномупривокзальному буфеті. Пиво було не останньою причиною виходівдопасажирського, надто для людей літніх.Молодь ходила на станцію до молоді, до безтурботних усмішок ісміху, до поглядів значних, сором’язливо прихованих під віями, доморозива і Шурка Гвоздьова, широкоплечого велетня в батистовійсорочці, крізь яку просвічувався кожен Шурків м’яз, мовби з гранітувирізьблений.

Шурко приходив на перон з баяном власної роботи інастройки, що не схожа була на жодну фабричну, а лише на його,Шуркову. Блищали нікельовані вуглики на міхах баяна і перламутровілади на планках, блищала золота«фікса» Шуркова і власні його зуби,теж перламутрові («фіксу» він уставив задля осяйнішої усмішки), іспівав баян не схожим ні на які баянні голоси в світі. За Шуркомрядочками ходили попід руки висілкові дівчата, вбрані, мов наоглядинах, у найкращі своїплаття й черевички, а хлопці ледачкувато,перевальцем походжали окремо, по двоє, по троє з виглядомнезалежності ні від дівчат, ні від Шурка, ані від його стоголосогобаяна...Так було весною і влітку. А пізньої осені, коли заходили хмарні сірідні й тумани, що облогою стояли над висілком та в степу затериконами,—їхні піраміди ледве мріли крізь попелясту імлу,—колизавівали холодні вітри чи зривалися хуги, до пасажирського ніхто безпотреби не виходив, і, постоявши в сирітській самотині свої шістьхвилин, поїзд рушав далі. Проводжали його лише черговий по станціїв червоному кашкеті і з круглим жезлом в руці та воронячий лементна голих пристанційних деревах.Іван ішов до пасажирського, щоб побачити знайому провідницю. А може, це й не те —знайому. Він ще й сам не знав що. Та ба, минулоось уже три тижні, як він устав з цього поїзда, а вона не забувалася.

У неї були великі густокарі очі і засмагле обличчя —без фарб. Скромне,тихе обличчя.Іван добре пам’ятав свою маму ще молодою, коли вона працювалаплитовою на Нагольчанській шахті. Білява, пишноволоса і синьоока,мама була йому найгарніша, коли запинала чисте високе чолочервоною хусткою, низько, при самих бровах, і туго, щоб шахтнапилюга не набивалася у волосся, поверх червоної —ще одну, а третю,робочу, дома не запинала, а несла у вузлику разом з «тормозком».Коли ж мама, хоч траплялося це й нечасто, ішла до коюсь у гості ачи в кіно, пудрилася і підфарбовувала губи, Іван супився і мовчав або 187 лягавна ліжко і одвертався до стіни: йому здавалося, що воначепуриться недля себе, а для когось, що вона байдужа і чужа до ньогоперед отим своїм дзеркальцем.Мама помічала його дутилі, схилялася над ним, гладила по голові (Іван сердито відкидав її руку) і казала тихо, ви нувато ніби:«Я ненадовго, синочку. Я скоро вернуся. Ти не боятимешся, ні? Тиж у мене мужчина, такий любий, такий набурмосений їжачок».Їй не було ще й тридцяти п’яти, їй хотілося хоч раз у місяць побутимолодою і гарною.Провідниця чимось нагадувала Іванові маму, оту, в червонійхусточці над бровами. Від Волновахи Іван їхав у купе сам, і вона впрольотах між станціями розповіла йому про себе, про свою матір,яка так само, як і Йванова, працювала в шахті, доки там невистачало мужчин, а тепер на пенсії і любить пити пиво у неділю зтакими ж пенсіонерами, як і сама. Розповідаючи про пиво, дівчинатихо сміялась, по-дитячому притискаючи підборіддя до шиї ідивлячись на Івана з-під довгих вій прекрасними очима. Працювативона почала по закінченні десятого класу, щоб доточити до маминоїпенсії і свою копійку.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: