Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.docx)Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.docx40 Кб991
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.fb2)Tyutyunnik_grigir_ivan_sribnyi.fb268 Кб562

 

Григір Тютюнник


ІВАН СРІБНИЙ


На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями граламузика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував підтанок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.«Чи не те, бува,дівча вискакує за свого танкіста?»Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу нашколярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневеплаттячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички нанизькому підборі. Іван танцював з неюминулої неділі під радіолу вдеповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел,діаграм і плакатів.Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом утанкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагахпо лікті.«Як на маневри прибув»,—подумав Іван.Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагоюза тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися нанеї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По 182 тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякікренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і передусіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справдідивилися всі, хто танцював: дівчатка —захоплено, хлопці, які ще неслужили,—побожно...Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла,читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на ньогочерез танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однакзауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївнодовірливі.Потім оголосили «білий» вальс.

Дівчина, ховаючи очі від солдата, щокурив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:«Потанцюйте зі мною...»Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очізблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала нетак легко і вільно, як із танкістом, а лишеслухняно, навітьпокірно, і,кружляючи, Іван майже носивїї на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.«Дитина»,— подумавІван.Коли він повернувся на своємісце, танкіст підсів до нього, нервовопоплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувшигубами:«Давай вийдемо, друг...»Іван підвівся і першим пішов до дверей.«Починається,—подумав,—цивільне життя...»Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому жверстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», якузекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), табезкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щобне замацькати: хай буде пам’ять. Так і працював за верстатом знепокритою головою, підв’язавши білу хвилясту чуприну мотузочкомабо тонкою дротиною.Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехомсичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму «дойчланді».

Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було «виручати» план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зуроченазупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити змісця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець іпудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстаті після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колисьнікельованою табличкою:183 «Deutschland 1936».В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот ігатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк,умовлявмирним воркітливим баском:«Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємоненароком...—І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то понагрітій до солом’ яного кольору осі, питався: —Що, верстат зобижає?От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцятьгодочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай вінодсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите,тоді він тебе і послухає...»Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештавсяначальникдепо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого наскронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович —так звалиначальникаусі вдепо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, щовінкотиться.«Знову бивверстат? тонкоголосо напускався Свиридович на Івана.—Варвар! Лудист! Несмій!» —І котився сварити ще когось.Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, щоточив усякі дрібнички —гайки, гвинти, шайби тощо. Віндоносив навсіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб’язковий, як і деталі зйого верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконцякаси, аби підзирнути, хто скільки заробив.Тарануха горбився біля свого низенького верстатика,вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячкабула схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено непомічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іваннатискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: «Ну, давай, старий,давай»,— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі,знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутнийдим...Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, щокурили цигарки і тримали руки в кишенях.«Слухай, полундра...—танкіст грубо поклав на Іванове плече руку вкразі.—Я не хочу з тобою заводиться —ти служив, я служив,—тазнай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень... Такщо відчаль».Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:«Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде»..«Ух який оррьол! —роблено здивувався один молодик.—Боря,—звернувся він до танкіста майже благально,—дозволь помацати йогоза пір’ячко».184 «А може, одведем трохи далі,—запропонував другий невстоянимще баском.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>