Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klynoviy_pagin.docx)Tyutyunnik_grigir_klynoviy_pagin.docx19 Кб652
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klynoviy_pagin.fb2)Tyutyunnik_grigir_klynoviy_pagin.fb212 Кб448

 

 

Григір Тютюнник


КЛЕНОВИЙ ПАГІН


Н о в е л а

Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлимикілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старізнають, що він Савка. А молоді —ні. Молоді кажуть: «Он сидить Христоня».62 Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, астримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбуріоблупилась. Тільки одинпагінець унизу остався живий, та й той листягубить —осінь почув.На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінямиод гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче процідженекрізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови,виходять назовні різьблені сволоки —«коні», теж трухлі, побитішашіллю, наче дробом; блищить павутина —стара, цупка, така, щовже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тодіпавутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи —білі, ажсвітяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мовдві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні,наче в нього шевських гвіздочків понабивано —вугрики вийшли.Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були —старі люди це точно пам’ ятають. Адітей — «непослав Бог». На зимудідові дають зколгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзіварять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках ізсипають її на зиму в хаті, під полом.Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло —біля хати.Аякось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, напризьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося здідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:—Здрастуйте, діду...В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а якхлопчик обізвався —зашаруділо щось, наче вода.—Що? —сказав він.—Здрастуйте! —вже гукнуло хлоп’я.—А...—Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами —так невийшло. Тільки поморщився.—Чий ти є? —спитав.А хлоп’я знову ботинком —човги-човги. Підшморгнуло носом. Очівіями прикрило —під ноги собі дивиться.—Нічий...—Ха!—Патронацький я...—Оно! А батько ж де —на службі?Хлоп’я посміхнулося.—Патронацький, кажу!—Байстрюк, значить?Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіладержати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчикстоїть, як і раніше.63 —Ану, йди сюди,—покликав і навіть пальцем поманив.—Чого? —спитало хлоп’я.—Іди, брат, поцілуй діда в ніс —дам копійку...Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очінапустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдругепідвів голову, його вже не було.— Хе, суч-чий син, барбос,—ніжно прошамкав старий і ще трохипосидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потімйому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав дохати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а яксмеркло, поліз на піч і вже там сказав: «Байстрюк, значить. Бач як...»Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як іраніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і другеі третє... Ходилимимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгаличеревичками —гралися собі осторонь, та її годі.А котроїсь зими, на Різдво —старі люди точнознають, коли вонобуває —прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхтонеходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу.Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з тогобоку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: однете, що хата сіла,а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукалопальчиком раз і вдруге:— Чи колядувать? —загукало веселенько і вткнулося носом ушибку.Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицемдо віконця, і теж уткнувся носом у скло.—А чий ти будеш? —спитав.—Василів!—А...—зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися навлежане місце, однак через деякий час знову спитав:—А той —де?—Який, діду? —не зрозумів хлопчик.—Патронацький... Ходив отут.Колядник аж рота роззявив.—Який це? Може, Ілько-патронацький?Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти двановеньких гривеники царської чеканки.— Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам...—показав у віконце гривеники.Колядник засміявся.— Ілька давно немає, діду! Він в армії служить...Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні начерінь і задзеленчали.— Так як мені —колядувати чи не треба? —гукало знадвору.64 — Нічого давать! —сердито одказав Савка і почав обертатися так,щоб знову потрапити на влежану місцину.Колядувати більше ніхто не приходив. Ні вту зиму, ні надалі......Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню —в жмуркаграють. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро мистанемо ніччю.От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялисячервоним. Вечір спускається —під стріху до сивої Христониноїголови. А він сидить.З кленового пагоназірвавсяширокий жовтий лист. Покружляв,покружляв кругом стовбура і поклався Христоні наплече. Алестарийнебачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крімсонця...В «конях», під стріхою, лущить шашіль, сієна холодну призьбупахучу дубову тирсу, посипаєдідові сивину.Все забув Христоняі царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх —старі люди кажуть, що в нього вони точнобули, — а хлопчика, Ілька-патропацького —ні. Не забув.Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсімхолодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, асонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, якдві пелюсточки...