Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_kometa.docx)Tyutyunnik_grigir_kometa.docx20 Кб670
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_kometa.fb2)Tyutyunnik_grigir_kometa.fb215 Кб423

 

Григір Тютюнник


КОМЕТА


Дядько Тихін вовтузяться біля човна у верболозі. Скрегоче ключ узамку, як ото вітер уночі ворота відчиняє.—Оце якби карасіну влив, —кажуть дядько,—то, мо’б, воно йпопустило.А тоді, мабуть, цеглиною по замку: дзвяк, дзвяк...Посеред ковбані чорніють при місяці тички, мов очеретяніспичаки. Тіні від них довгими смужками лежать на воді, бо місяць щенизько. Там стоять ятері. В осоці кигикнула дика курочка,завовтузилась, подрібушила латахами.Я сиджу собі на верболозі й гойдаюсь.Не дуже, щоб гіллячко неполамати. Сиджу і слухаю, як народжується вітер. Спочатку десьпоблизу млосно затріпотіло листя на осокорі, потім той шелестперехопився на дуба, і з нього пороснули додолу жолуді, загули вільхи —волого й густо, наче вихор у мокрих після дощу раменах. І заговорив ліс ширше, гучніше.

Мабуть, отак народжуються ріки,почуття, музика.Угорі прошелестіло, а внизу, на річці, й очеретини не поворухнуло.Вода блищить, мов мед у щільниках.Дзеленькнув ціпок об човноведнище. Гримнуло весло.— Ну, з богом, як той казав,—гомонить дядько Тихін. Гойднулась іпобігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його,і він зробився спочатку довгий і плесковатий, а згодом зновпокруглішав.Дядько не беруть мене з собою, бо човен старий. Натиснешпальцем на днище —так і вгрузає.Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на водусповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на томубоці річки.А місяць пливе та й пливе угору. Чорні зазубні тіні лізуть під берег.— Ось ми його в ятір спіймаємо,—озиваються дядько Тихін.Це вони про місяць.

Хитають повагом тичку й тягнуть. В ятерісправді блищить місяць дрібненькими крапельками. А вже як увеськуль майже виринув із води, чути —бовть. І блиснуло червоним. Токарась.Він —ледащо. Раз хвостом теліпне й лежить, як підсвинок убарлозі.— Завтра ми його змаламуримо,—обіцяють дядько.—Карасі красиві,—кажу я.—Е, в них і м’ясо добре. Солодке.—Дядьку, а ви сомів ловили? —питаю.—А чого ж не ловить. Ловив. На вудочку. Зачепиш, то він гуцає,гуцає, як пеньок. Поки з дна не зірвеш... Ловив, чуєш, і сомів. А чогож?Дядько веселенькі: радіють, що піймали. Раптом ще чиясь тіньчорною кладкою лягла через річку. З кручі грізно гукнуло:—Тихоне, це ти? —То дід Юхим. Його дражнять Онайко, того щопо батькові —Онанійович.—Я, Юхиме, — смиренно якось відповідають дядько.—Чого тобі?На кручі тихо.

Стежкою до села почовпло.21 —Дядьку, чого ви боїтесь Онайка? —питаю пошепки. А вони самідо себе:—Бач, лякає. Навіщо лякаєш? Думаєш, боюсь?Потім пристають до берега, викидають рибу в траву, ховаютьвесло, сопуть і щось бурмочуть. А човен хить-хить під лозою. Ніяквода не встоїться.Ми повертаємось додому лісом, мимо страшного гарджамакуватогодуба —громовиці (в нього колись грім ударив і всушив), а тодіпродираємось ліщиною, і мені хочеться намацати в пітьмі хоч одинкім’ яшок оріхів. Вони, звичайно, ще зелені,—а чогось кортитьзнайти... Пахнемокрою торбою, рибою і сонною кропивою.— Чого боюсь Юхима, питаєш? —озиваються дядько Тихін.І знову мовчать. Надряпали в кишені тютюнової потерті, сідаютьна пень, крутить цигарку. Торохтить сірники. Кресь —вогник.Кухвайкана пазусі блищить —засмальцьована бородою. Цигаркапихнула, зайнялась полум’ям, зашкварчали дядькові вуса.— Тьху, проклята...— на цигарку. А до мене: —Винуватий я,прошпетився перед ним колись.Цигарка погасла: висипалась.Десь над урочищем тюгукнула бушля. Не спиться їй, видно:місячно...— Ну, рушаймо. Дорогою розповім.До села далеченько. Хати на пагорбі, мов копички при місяці.Поночі скрізь. Тільки в школі ще світиться, у директора.— Колись ми з Юхимом товаришували, —почали дядько.—Хоч вінод мене й старший, мабуть, років на сім. Парубкувати тоді —це дореволюції —починали рано і козакували довго. Я ще у підпарубкахтерся, а він уже сватався до сестри моєї, Тетяни. Юхим собою гарнийбув, сказать, показний. Та й Тетяна чепурненька. Було, зустрінутьсяна леваді, та як пообнімаються, то так наче й повмирають...

Ото як скрутно з одежею —полотна та сірячина,—авона ж йому,чуєш, хусточки шовковенькі вишивала.Вечорами все до нас ходив. Прилямає під вікна та й виграє насопілці, та й виграє —сумно так, аж вимовляє:Чорна хмара наступає, —Сестра збратом розмовляє...Та й накликав ту хмару. Пішла якось Тетяна до річки прати,підсковзнулась, упала в. ополонку і втопилась. З того часу з Юхимомскоїлась рахуба: почав щоночі на кладовище ходити. Примоститься нагорбику, вийме з-за пазухи сопілку й грає...Жили ми в те врем’я хоч і не так як люди, ну та все ж нестарцювали. Їсти було що. А він —безхатченко. У землянці нидів.22 Покійний батько частенько йому казали: «Ти, Юхиме, на хатустягайся. Спроможешся —віддам Тетянку ще й клапоть землі наречу».Він, щоправда, до роботи ласий був. І сильний. Кожуха такогоносив, що паровика можна вкрити. Викопав панові Троєцькомурівпід хундамент на цілі хороми. І вночі копав. Отакий!Пан дивився-дивився, а тоді: «На тобі, Юхиме, сто рублєй і зліписобі халабуду». А тут якразізТетяною таке трапилось...

Остався Юхим у землянці, ана гроші купивлоша. Чудний! Тут,значить, революція, часну собственость одбирають, а він —коня. І вже так його кохав, так доглядав, що куди твоє діло. Гриву гребінкоючеше, копитця обрізає. Тепер городянським жінкам кігті на руках такне обрізають.Виведе, було, того коника вночі у двір (а жив він отам на бугрі, дезараз пісок беруть), сяде на дривітні та як утне на сопілці, як утне, атой коник анахтемський танцювати починає... Пісок при місяціблищить, а коник, як полум’я, грає. Недаром він його Кометоюназивав...Уже ми й біля села, ідемо кутком. З хлівів пашить стійлами, узагородах сонні гуси стогнуть, а біля клубу хтось на гармошці цигикає,регіт.— Так воно і йшлося аж до колективізації. Тоді почализаписуватись у колгоспи. Люди худобу одводять. А Юхим засунув коняв комірчині і вночі вже не виходить —боїться.Прийшли ми до нього —мене тоді в правління обрали — цілоюкомпанією. Давай коня, кажемо.А він —круть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях. «Рішу,—кричить,—першого, хто підступиться.—І за вила хапається.—Я цимконем орю? —питає.—Сію? Добро нажинаю? Геть з двору!»

І на меневизвірився. Ну, мене й сказило...Біля клубу на тічку —ґвалт. Витанцьовують, духами пахне йцигарками лавошними. Харитін Тиркало, гармоніст, мабуть,п’яненький, приспівує:Я на бочці сижу,Бочка котиться,Ніхто заміж не берьоть,Заміж хочеться...А місячно ж —хоч нитку в голку всиляй.Поки йшли побіля клубу і лавки, дядько Тихін мовчали. А якповернули у вуличку, вже до хати, повели далі.— Воно якби мені той розум, що зараз, то, може б, я такого й незробив. А тоді... Приходжу до Юхима отак через тиждень та й кажу:«Дай мені коника на Човнову з’їздить». А сам не знаю, куди й очіподіти. Він зразу був забаскалився, не повірив, що, значить, на 23 Човнову. Ну, я таки його вкоськав. І Тетяну згадав, і парубоцтвонаше... Дав. А я на коня та в колгосп, та й поставив у конюшню.Виходить, позаздрив циган старцеві, що в нього торба нова… Ототаке.Ми вбрели у грядки. Запахло баклажанячим огудинням.— У хліві спатимемо? —питають дядько.Йдемо до хліва. Дядько засвічують каганчика, а я деруся на сіноаж під крокви. Крізь шпарку, проточену горобцями, місяць проткнувсріблясту скалочку, в моєму кутку пахне влежаними яблуками іогірками —то мама вечерю поклала.Дядько заходжується чистити рибу, а я лежу з заплющенимиочима, і бачу місячне сяйво на Онайковому бугрі, і чую, як дзуремитьсопілка і вицокують жеребчикові копитця, а сам він гоготить, мовполум’я, мов справжня комета...А дядько хай так і знають: завтра я з ними по рибу не піду.