Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_kizonka.docx)Tyutyunnik_grigir_kizonka.docx29 Кб942
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_kizonka.fb2)Tyutyunnik_grigir_kizonka.fb241 Кб477

 

Григір Тютюнник

«КІЗОНЬКА»

На п’ятдесят сьомому році життя Степан Секремент розійшовся з

жінкою. Сталося це, можна сказати, через дурну оказію. Пішов якось

над вечір у лісосмугу недалеко від села вирубати держак до лопати  —

старий переломився,—ходив, ходив, шукаючи підходящої деревини, і

натрапив  на жінку свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером

—з отих, що приїжджають щороку помагать жнивувати. Шофер чи

комбайнер утік, шаснув поміж деревами  —Степан не встиг навіть

розгледіти його обличчя, а Дарка зосталася. Сиділа у траві на

торішньому листі, притиснувши руку до розхристаної кофтини, і

дивилася на чоловіка знизу вгору хмільними, аж білими від

недавнього кохання очима. Степан привів її додому під конвоєм, з

сокирою на плечі,—мовчки привів. А вдома, дарма, що чоловічок

дрібненької породи, таки подужав Дарку, хоч вона й одбивалася по-звірячому. А коли вже подужав, то бив. Не так бив, як шарпав та

кулаками розмахував. Потім метався по хаті захеканий, здряпаний, у

розпанаханій на плечі сорочці, з прихлипом затягався цигаркою,

ледве попадаючи нею в губи  —так руки трусилися,—і вигукував,

затинаючись:

— В-вон!.. В-во-он!..

Дарка, хоч і плакала, дужче від жалю до себе, аніж від болю, не

злякалася, одначе, того «вон», а вмовкла, глянула на Степана

ненависними, в сльозах, очима й сказала:

—Сам вон.

—Ш-шо-о?

Степан зупинився посеред хати, остовпів. А Дарка сиділа на підлозі

у подраній кофті і дивилася повз нього в куток затятими очима. Потім

ще поплакала трохи і додала:

—Каліч.

Якби вона  несказалатак, якби хоч  нетаке слово, Степан, може, й

стерпівби, і простив, як, бувало, раніше. Він і раніше знав  за жінкою

прогрішки.  Щоправда,  на гарячому  не  застукував, як оце, а люди

переказували.  То  вона йшла  зрайцентру  з  якимсь гевалом, бачили,

йшла  від обідньої нори до смерку,  хоч  райцентр  ононо  на пагорбах

(«Автобуса не схотіла ждати, от і йшла...  Що ж тут такого?»); то дерево

у лісництві рубала та одлучаласьз лісником на  часину  («Води ходила

пити під Броварську гору... Що ж тут такого?»). Вона вимовляла оте

«що ж тут такого?»  невинувато, а з презирством, навіть сміялася

отаким собі коротким робленим смішком і мружила очі мимо

Степана,—ще ясні, жаркі ще й тупі від цього жару. Степан уже

давненько  не  пробивав  своїм  поглядом тієї гарячої тупості в її очах,

лише розмахував кулаками після кожного її зальоту дівоцького й

261

вонкав. Але раніше Дарка не казала так, такого  кусючого  слова.

Взагалі  нічого  не  казала,  крім  свого презиркуватого:  «Що  ж  тут

такого?»,  і  Степан,  випивши після сварки, подобрішавши,

розм’якнувши, гордий зі своєї влади  над  жінкою,  виголошував  їй

прощення —урочисто, велично, як султан якийсь.

—Живи!  —тицькав пальцем перед себе і трохи вгору, широко

водив рукою з боку в бік, ніби показував неозорі свої маєтності,—і в

хаті й поза хатою: ліжко, шафу з одягом, рушники з голубами на

стінах, паперові квіти у зеленій пляшці на столі, телевізор, два

велосипеди, старий і новий, хлів з коровою і телицею, хлівець з

кабаном, колодязь на дві корби...—Живи! Тільки... Щоб була мені

шовкова! Щоб глухо мені було, як... як у танку.—(У війну Степан

ремонтував підбиті танки).—Щоб я більше не чув отого й не бачив!..—

І лиса од потилиці до лоба Степанова голова блищала від лампочки під

стелею, як у справжнього султанчика без чалми...

Степан довго стояв посеред хати, втупившись у Дарку,—ждав, що

вона ось зараз підніме на нього благальні очі і заплаче покаянно, але

Дарка так само затято дивилася в куток.

—Значить  —отако?  —сказав Степан,і губи йому жалібно

сіпнулися.—Значить  —я вон? Я  —каліч. Ага... Ну, що ж... Тоді

зоставайся лавка з товаром!  —Степан заметушився, поліз у шафу,

вхопив навіщось нові Дарчині чоботи, вихідний свій капелюх

капроновий, подушку й кинувся до дверей.—Ти ба!Виходить, то я

качався на листі?..—Коло порогу  він замикався,  занишпорив  по

кишенях, шукаючи сірники, знайшов, креснув похапцем, прикурив.—

Тоді на чорта мені така ти здалася!

—  На чорта цеп, а,  на тебе вірьовка,—сказала Дарка мстиво.

Мстиво  за те, що отак по-дурному  вона вскочила. І  знову  заплакала

зозла на себе, на свою промашку.

Степан  вибіг і хряпнув дверима так, що вони підскочили,

одчинилися навстіж, і знадвору потягло прохолодою. Ніч уже була.

Тиждень Степан жив у лісі коло річки  зякимось приїжджим

рибалкою. Копав йому черв’ ячки у березі, вчив, як ловити сомів уночі,

спам разом з ним у палатці, скраєчку, на своїй подушці, варив юшку,

бігав на хутір по «продухту», а ввечері при багатті дивився  з-під лоба

на вогонь і розказував про Дарку.

—  Вона молода в мене ще... їй ще тільки сорок дев’ять  і два місяці,

а мені оце восени п’ятдесят сім буде. Звісно  ж, підтоптаний... Ну, як

на іншу, то вона б мені, хоч і лисий там, і все —ноги мила б... Я хати

вкривать умію так, що ніхто так не вкриє. Залізом. Кружева всякі

виріжу  —  на веранду, на гребінь, на ринвах теж. Не хата стоїть, а

мадістка. Мою роботу здалеку впізнаєш. Гроші є... А що? Покрити

хату зараз дві, а як велика, то й дві з половиною сотні коштує. Під

тверде залізо, під м’яке —там ціни всякі... Молода вона в мене ще —

262

от і заграла журавля... Губи червоні, щока червона, тіло, як отой

чобіт...—Степан кивнув на Дарчині чоботи, що лежали під палаткою і

полискували від вогню,—блищить... Того вона і басує.

Рибалка приїжджий ледь посміхнувся до багаття, непомітно,

делікатно посміхнувся.

—Любите ви її.

—Оце ви точно попали!  —тицьнув пальцем у рибалку Степан.—

Тут ваша правда.—Степан замовк і похнюпився. А в голові бухкало:

«Каліч... Каліч...»

Рибалці було шкода дядька, хотілося йому якось допомогти, і він

сказав:

—  А ви знаєте що? Ви пошукайте в ній щось таке...  Ну, як би вам

сказати... Погане щось у ній знайдіть. Пригадайте,  приміром,  якийсь

недолік  за  нею.  У всіх людей  вони є. Ну там, як вона ходить, їсть,

позіхає, сміється, чхає... Щось таке. Рису якусь негативну. Це підніме

вас над нею, дасть вам перевагу, і тоді вам буде легше.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>