Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_myakiy.docx)Tyutyunnik_grigir_myakiy.docx23 Кб555
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_myakiy.fb2)Tyutyunnik_grigir_myakiy.fb227 Кб426

 

Григір Тютюнник


М’ЯКИЙ


Щонеділі ввечері дядько Лук’ян, що досі спав, обнявши «Обломова»,розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати,каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:— Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М’якого.У доброму гуморі —а він рідко коли втрачає його навіть післякількох нічних операцій —дядько майже не буває самим собою, вінзавжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїхколишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут,на шахті, Микиту Норовця, прозваного ним же таки —М’який.Микита приїхав до нас років через два по війні. В заношеномусолдатському одязі —шапці, бушлаті та галіфе до черевиків зкирзовими халявками, високий і худий, мов скракля,—він утяг докімнати перев’ язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручкафуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись,заплакав.Дядько Лук’ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихозапитав:—Хто ти, чоловіче добрий?—Не впізнав...—підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очіна зчорнілому виду.—Я так і думав, що не впізнаєш.

Хто тепер коговпізнає.— Невже ти, Микито? —ще тихіше мовив дядько.Микита швидко закивав головою і знову заплакав.Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу,примовляючи:— Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку,вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватоюпосмішкою:— Ти мене... м’який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потомувже розпитуй.Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків йогопідтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди,ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогукрейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а одтяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні.Мабуть, дядько Лук’ ян варив ще одну вечерю.— Мені якби так, щоб до землі ближченько,—голосношепотів Микита. Не можу я, Лук’яне, без землі, без грядочок біля хати. В радгосп якби кудись, абощо...155 —Радгоспівтут поблизу немає, —сурівдядько Лук’ян.—Може, нашахту до коней підеш?— Та мені якби хоч коло живого, теплого...В кімнаті було видно, бо у вікна текли станційні вогні — червоні,білі, сині, зелені —й розмальовували стіни, мов квітками; пахлокотельною парою та паровозним димом, то ближче, то далі, а то й підсамими вікнами дудів у свою дуду стрілочник і ляскали буфери.—Ну й життя ж у вас тут... м’який,—шепотів Микита.—Гуде,блискає, земля двиготить... Як у пеклі!—Нічого, поживеш,—звикнеш,—озивався дядько, нащо М’якийтяжко зітхав.

За кілька днів Микита вже конюхував у лікарні. А невдовзі винісна маленький наш висілковий базарчик небачені тут салотовки,продовгуваті, як човники, селянські ложки та ополоники, з ручками увигляді рибинок, дерев’яних коників на випиляних з круглякаколіщатах, пофарбовані в різні кольори возики для малят —і стоявобіч прилавків на морозяному вітрі, хукаючи в покарьожені пальці такліпаючи лагідними очима на здивованих базарувальників —щовоно, мовляв, за дивак об’явився?— Скільки просиш? —питалися в нього, тицькаючипальцями тона те, то на се з його товару, припорошеного снігом.—Скільки не жалько,—повільно усміхався Микита змерзлимигубами.Базарувальники знизували плечима, відходили геть, і він зновустояв самотиною.Проте до Микити скоро звикли, оцінили його нехитре рукоділля чи,може, безобидну вдачу і за безцінок —скільки кому не «жалько» —розкуповували ту його всячину.

Так і прижився Микита на шахті. Коли ж у лікарні не стало коней ізамість них прислали стареньку, певно ще фронтову півторатонку зчервоним хрестом на кабіні, його взяли під землю до осліплих оделектрики шахтних вагоновозів. Згодом і їх спровадили на поверхню.Тоді Микита став потроху випивати, одружився з бідовоюгостроязикою козачкою Марусею, що торгувала на базарі козинячоюряжанкою в півлітрових баночках і теж голінна була до чарки,перейшов у навалвибійники (видно, з Марусиного наказу) і теперчастенько завертав на станцію попити ровенського пива з чверткою,або, як у нас кажуть, «з причепом».Після пивавін неодмінно заходив до нас, бравстілець, ніс його допорога і вже там сідав. Він міг сидіти мовчки годину й дві,роздивляючись по кімнаті блискучими од «причепу» добрими очима, йповільно усміхатися, потім сказати:— Лук’ яне... м’який. Якби ти тільки знав, як я тебе люблю. Таклюблю, щохтозна-як.

Він ніколи не промовляв цих слів і не вигукував, а просто к а з а в ,тільки ніжності в голосі було більше, ніж завжди.—Як там воно в шахті? Привик хоч трохи? —питався в ньогодядько Лук’ ян.—Чорно... м’який, у шахті,—переставав усміхатися Микита.—Оцепосідаємо з хлопцями на перепочинок, то я заплющуся, щоб не такчорно було, а перед очима —хати, річка наша, грядки, сінокосець...Його якраз на п’ять ручок було коротеньких, ще й гривка з пів-аршина зосталася,—знову починав усміхатися Микита.— Вийдешуранці —роса кругом аж очі ріже. При сонці. А як сонце ще не зійшло —сива...І надовго замовкав. А коли прощався, то м’яв у обох руках шапку йказав:— То пішов уже я, м’який, до своєї тертушки...Щоб добитися до Микити навпростець, нам з дядьком требаперейти колії, що блищать од світлофорів —червоно, біло, синьо,зелено, обминути вервечку вагонних коліс у деповському тупику, адалі під купами штибу коло сортувальні —Микитина хатка. Вінзробив її самотужки зі старих шпал та вагонних дощок. Ними ж такий обгородився, тому весь паркан був у номерах та печатних надписах:«Крюківський в. з.», «Середній ремонт —ст. Штеровка» і т. п.Перше, що ми робимо, вирушивши з дому,—заходимо взалізничний магазин і купуємо дві чвертки, бо М’ який ніколи зпівлітри не п’є і називає її смертю, а чвертку —півсмертю. Поміжкупами штибу, що злежався, спрів і горить усередині, нерухомо стоїтьгустий смердючий дим, і ми, не дихаючи, пробігаємо крізь нього одкупи до купи...— Ти думаєш —що він зараз робить? —каже дядько, коли мипідходимо до Микитиної хати.—Лежить п’ яний. Лежить і дивиться встелю. А руки складені на грудях, як у покійника. Він, ще як ми разомпастухували, ляже було на спину, впнеться очима в небо і водить поньому пальцем.«Що ти, Микито, робиш?» — питаюся було. А він: «Хмари малюю...»—і замовкає на цілий день.Дядько навшпиньки підкрадається до освітленого вікна,зазирає внього краєм ока і манить мене пальцем до себе:— Дивись!М’який справді лежить голічерева на дерев’ яному саморобномуліжку й дивиться в стелю, пальці зчеплені на грудях, не ворушаться, іможна було б подумати, що він неживий, коли б на вустах у нього неблукала ледь помітна усмішка.157 Дядько легенько стукає в шибку й притуляється до неї вухом. Неміняючи пози, навіть не скосивши очей на вікно, тільки дужчезаусміхавшись, Микита глухо питає:— То ти, Лук’яне? Заходь... м’який.

Ми увіходимо в душно натоплену хату, пропахлу штибною курявоюод сортувальні та козинячим молоком. Приклавши руку до серця,дядько Лук’ян од порога вклоняється стінам і вже тоді звертається догосподаря:— А чи не бачиться, видиться, здається вам, куме-брате, що визалежалися і чи не пора хоча б поворухнутись?!Дядько Микита усміхається уже всім видом, великі пальці його рукоживають і по черзі торкаються ґудзика на застебнутій до самогопідборіддя сорочці, а очі втуплені в стелю.—Дивлюся оце вже, мабуть, днів зо три на отого он павука вкутку, як він сіті плете. А вже ж і мудрий... м’який, добре свою наукузнає.—Читая, теє-то як його, благость в очах твоїх,—веде своєї дядько Лук’ ян,—открой мені хотя в терміні, партикулярно, резолюцію:поторкаєшся ти сьогодні чаркою з земляками чи ні?—А ти півсмерті приніс? —питається Микита, неодводячи очейвід кутка з павуком, хоч пальці на грудях заворушилися всі разом.—Ну да, ну да! Хі-хі-хі!..—чути з кухні в’їдливий Марусин голос.Не перестаючи усміхатися, Микита повільно спускає додолу одну,потім другу ногу і аж тоді розчіплює пальці —спершу вказівні, потімсередні, потім підмізинні —й підводиться з ліжка, незгинаючись успині, а тільки в попереці.—Подай нам, Марусе...—він замовкає, розмірковуючи, назвати їїм’якою чи ні.—Подай нам щось на стіл.—Ну да, ну да! —вже зухвало вигукує Маруся.Тоді Микита дістає з-під ліжка дерев’яний, пофарбований у чорнечемодан на великому комірницькому замку, видобуває звідти шматсала, цибулину, великий окраєць черствого хліба і кладе на стіл.— Це як на неї сказ насяде,— пояснює неголосно,— то я собі кормаприпасаю.Сказ насідає наМарусю не завжди. Іноді вона зустрічаєнас якдовгожданих гостей, хутенько лаштує закуску, щебече безугаву проте-се, а випивши, заходжується пританцьовувати та приспівуватипосеред кімнати:Непейвина,Оно бешеное,То назад, товперед Перевешивает!

Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовимголосом:—Спасибо вам, полтавцыродные, за муженька такого-то. Уж дочего добр, до чего добр, Кян Силич (себто Лук’ян Васильович)! Инойраз поругаться с ним до смерти хочется,—а он молчит, каналья, даухмыляецца. Ей-право! Ах тыж хохолчикмой ненаглядний,незаменный!—А вже ж пак не як,—посміхається на те Микита і дивиться встіл.—Скажи краще, що випити кортить, а ні за що, бо кози недояться.Тоді Марусине лице враз наливається презирливою зневагою, вонашвидко випиває ще одну чарку, перед ким би не стояла, йде накухню і нишкне там або час від часу вигукує в’їдливо:— Ну да, ну да!Після першої ж чарки Микитині очі беруться сльозою івипромінюють стільки ніжності й суму, що серце щемить, якзустрінешся з ними.— А я оце лежав... м’який, та й згадував домівку,— починає він: —Вийдеш було у двір, як сонце на ниві стане,—вуличка тінями од хат ісадків помережана, кропива, бузина пахне так, що не продихнеш.Тільки смеркне —вжейроса впаде. І кожна крапля, як намистиназавбільшки...А біля воріт у вербі —ти... М’який, пам’ятаєш нашу вербу? —Чутно: чирк-чирк-чирк. Воляче око пурхає в гіллі — пташка така, якпучка. І де воно, скажи, голос береться у такому тільці дрібному? Абопідеш на грядки —картопліпопідводилися на росу, цвітуть. Немаємені кращого духу,якод хліба та картопляного цвіту...Дядько Лук’ян слухає, зіпершись ліктем на стіл і обхопившип’ятірнею високе зморщене чоло (минулої ночі він вробив дві важкіоперації), кадить цигаркою, що аж дим йому в чуприні плутається, імовчить. Він теж часто згадує наше село, од якого в моїй пам’ятізосталися тільки ровизбурхливими весняними водами, проте робитьцевесело,нетак, як Микита —ось-ось ніби заплаче.—Візьму колись отой чемодан,— вказуєочима під ліжко,—ічкурну назад.—Ну да, ну да, —вже без виклику і злості, а ображено-м’якоозивається Маруся.—Глупий потому што...Коли обидві «півсмерті» вже давно випито і вхаті надовго западаємовчанка, тільки кози вовтузяться у загороді за стіною, ми з дядькомпідводимося, щоб іти додому.

М’який вдягається в нову цупкубрезентову куртку-робу, натягає на лоб важкий суконний картуз і йденас проводити. Недалеко од виселка, на териконі, поблимуєланцюжок вогнів, що навскоси пнуться вгору, між зорі, гуде шахтний 159 вентилятор, без якого в нас і тиша —не тиша, а над балками сходитьтуманець, як над озерцями...Дядько Микита йде мовчки, тільки зітхає інколи та поглядає нанебо —мабуть, і воно йому тут не таке...—То, може б, ти, брате, й справді назад повернувся,—кладе йомуруку на плече дядько Лук’ян.—Тепер там жити можна. Витопчутьлюди глиняні стіни, напнеш верх —от тобі й хата.—Е-е, ні... м’який,—зітхає і, напевно, усміхається Микита.—Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти. Хіба,мо’, вмирати туди поїду. Бо тут...Був якось на кладовищі на проводи —нікогісінько. У нас там кутю виносять, крашанки кладуть намогили, щоб дітлашки забрали, посидять, погомонять у траві поміжхрестами та пам’ятничками, ще й заспівають, як чарку добруперехилять... А тут —нічогісінько. Тільки земля од поїздів двиготить,м’який, так, що аж гробки розсуваються. Як на пенсію вийду, так ічкурну...На штибових купах ми прощаємося з М’яким до наступної неділі чидоки він заб’ється на станцію попити пива, причому вони з дядькомобнімаються, чоломкаються і бажають один одному стільки добра таздоров’я, що його не на тиждень, а на рік вистачило б. Потім мизбігаємо вниз, у дим, а Микита ще довго, аж доки його видно, стоїтьна купі, освітлений мерехтливими пристанційними вогнями, й махаєнам картузом.