Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_na_zgaryshchy.docx)Tyutyunnik_grigir_na_zgaryshchy.docx23 Кб662
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_na_zgaryshchy.fb2)Tyutyunnik_grigir_na_zgaryshchy.fb228 Кб445

 

Григір Тютюнник

НА ЗГАРИЩІ


— Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, Оксанко?З останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливозакліпало очицями.— Війна почалася в тисяча дев’ятсот сорок дру...—і крадькомазирнула на вчителя.Той повагом заплющив очі: не те.— В сорок тре?..Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув обпідлогу, мов карабін.— Я забула, Федоре Несторовичу,—прошепотіла Оксанка.Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбік, щоб незаважав, і, обіпершись долонею об стіл, нахилився заціпком.Діти принишкли, похнюпили голівки.— Сідай, Оксанко,—сказав Федір Несторович і одвернувся довікна. Надворі, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонюваладика груша, розчахнута вітром. В розщепину провалилась жовтенькападалиця, і, коли стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з неїцідилась на кору прозора юшечка.«Треба б вийняти»,—подумав.До кінця уроку він уже нікого не питав.

А після дзвінка, гримаючизалізними замками на протезі, пошкандибав додому.Надворі було ясно. Об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани,підплигували, як на жаровні, і падали на бруківку. У ринвахцвірінькали горобці, попід ворітьми гралися діти.Федір Несторович іноді тупо наїздив протезом накаштан і трохизаточувався.—Дядя п’яні...—цявкнуло з-під воряк якесь хлоп’я.—Цить! —сказало старшеньке.—У дяді ножки немає. Еге ж,дядю?Федір Несторович зупинився, звів очі. В карій глибочині загускладавня розбуркана туга, притамована сплеском лагідної усмішки.— Еге ж, сину, еге...—обізвався весело і рушив далі,уважнодивлячись під ноги.Край селища звернув у вуличку, заслану димом —палили огудинняна грядках —і зупинився. Звідси було добре видно поле, смужкузрізаних соняшників під горою і ліс, що вже починав жевріти. З-залісу підіймалася хмарина, і сонце сіяло в долину жовту каламуть —мабуть, на дощ. А скрізь на обрії небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки, мов огребки соломи після жнив.Дома Федір Несторович довго нишпорив у коморі, доки знайшовстаренькі, ще госпітальські милиці. Вони були густо побиті шашіллю іобліплені павутиною; шкіра на підпахвах пересохла і порепалась.Декілька разів пройшовся з ними по хаті, порипуючи і сколупуючидолівку. Потім відчепив протез. Холоша одразу спорожніла,сплюснулась, тіло втратило рівновагу і впевненість.

Знадвору увійшла Одарка —вироблена, але чепурна ще жінка зчорними од землі руками. Федір Несторович квартирував у неїзвідтоді, як повернувся з госпіталю —у пожмаканій шинелі, зостанньою новенькою медаллю поверх неї, з плисковатим речовиммішком за плечима і на милицях, пофарбованих у колір військовогогрузовика.— Ви б, може, й плащ наділи? —спитала Одарка.—Воно таке, якна дощ...Потім ще довго стояла посеред двору і сумними очима дивиласяйому вслід. А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями,далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спині напнувся халабудою,плечі гостро піднялися вгору, рукава підсукалися по лікті.В степу запахло розворушеною лемешами землею. У рілляхпорпалося гайвороння, з улоговин виглядали коров’ ячі спини іпідіймалися прозорі голубі дими —видно, пастухи палили бур’янища.Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босиминогами по розбитій чередою степовій дорозі, крутапилюга гарячимиструмочками цідилася крізь пальці, а вітерецьвиносив з-поміж кіптеплий дух спілого жита. Корова йшло зпасьби додому повагом,немовз роботи, телятко терлосяу неї під боком і лізло до вим’я 25 Заходило сонце, у вузенькиххутірських вуличках стояла червонакурява,в садках вариласяна триніжках вечеря, гупали об землю спіліяблука... Життя здавалося тоді вічно щасливим.Вийшов на луки. Милиці стали дужче вгрузати в пухкедерновиння.

Заблищали зелені калюжки, вткані жабуринням, од Пслапотягло сирими глеїстими берегами.Ліс обняв тихим шелестом листя, лопотінням спілих кисличок,зарябіли увіччю мережива тіней.Стежка пішла вниз, через яруги, занесені ще з весни трухлимочеретом, хмизом і пір’ям із старих воронячих гнізд. Йти стало важче.Але Федір Несторович, сам того не і помічаючи, надолужав —спотикався, хекав, виважувався на милицях, переплигуючи високізапруди.І в тому незлобивому шелесті лісу, і в димах, і в кожномунесподіваному зламі стежки —вчувалася йому докора за те, що отакдовго сюди не навідувався.За ярками звернув на іншу стежину —свою... Вона майже зовсім убугилі і подорожнику, обіч неї на травах не сіріла курявичка, збиталюдськими ногами: недовго жила стежка після того, як забули її люди.І Федір Несторович сердився на людей, хоч поміж ними бачив лишесамого себе.Вийшов на просторе узлісся з одинокою Макаровою хатою надсамою річкою і опинився біля кладовища. Хрести на ньому майже всіпопідгнивали й попадали, а ті, що позалишалися, вщерть зарослибур’ янами і чагарником. Тільки коло пам’ ятника —незграбноїцегляноїтумби,—під яким лежали порубані махновцямичервоноармійці, було простругано і струшено піском —там лежав істарший Макарів син, Пилип. У цеглу на тумбі вже по війні вмазав Макар старе чересло, а до нього приклепав бляшану зірку. З рокамизаклепка ослабла, з’їдена іржею, і у вітряну-погоду зірка вертілась ісюрчала, як млинок.Федір Несторович попрямував до своєї колишньої садиби і ледвевпізнав її серед інших згарищ —так вона заросла і здичавіла. Лишена тічку, де колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю,де не було жодної грудочки землі, якої б він не роздавив босою п’ятою,і жодної спички, якої б не загнав у дитинстві,—лише там непроглядали крізь густий спориш латочки голої, свійської землі.Федір Несторович підійшов до колодязя. Він перекосився і вгрузтак, що зверху залишився тільки низенький, у дві цямрини, зрубець,густо полатаний мохом. Заглянув униз. Водабула близько. В нійплавало сміття, стриміли жаби, розчепіривши лапки і вирячивши внебо цукаті холодні очі.

Федір Несторович ширнув у воду милицею, іжаби поринали.26 — Ач, прокляті! —сказав ображено і навіть гнівно, так наче йомувкрай треба було набрати тієї води...Та ось у колодязі якось одразу споночіло, вода увійшла глибше,зловісно заблищала зеленими бульбашками.Федір Несторович озирнувся —з-за Макарової хати викочуваласяхмара, вкриваючи галявину передчасними сутінками. Креснулаблискавка, торохнув грім, немов на залізний дах сипнули повнушаньку каштанів. І на якусь єдину мить між народженням і смертюблискавиці він уздрів на тлі хмари білі стіни своєї старенької хати,перехнябленої, з потрісканою низького призьбою, по якійспантеличено снували червоненькі божі корівки, ховаючись віднегоди у призьб’яні шпарки. Скаженіючий вітер торгикав ворітьми,оббивав на акаціях руді плюсклі млиночки, і вони хурчали в повітрі,як джмелі. А він з батьком вештався кругом копиці сіна, намагаючисьудержати її вилами.-—Терницю, Федю, терницю скиньмо наверх! —кричав батько ізавзято виблискував очима.Але копичку таки перекинуло, і сіно цілими оберемками покотилосяв грядки. Тоді батько жбурнули вила й сказали:— Ну й грець з ним. Хай несе. Далі як до конопель, бреше, незанесе,—плюнули і пішли в хату, несучи в похилих плечах косарськувтому.А він залишився посеред двору —міцний, дебелий, івітер не мігпохитнути його на дужих ногах, тільки чуприну рвав, аж викручував.Потім рушив дощ. Причілкова стіна почорніла, у дворі забіліликрейдяні калюжки. В них плавало сіно і руді акацієві млиночки.Катерина сварилася крізь мокре вікно, сердитенько ламаючиполохливі тонкі брови, а син прилип п’ятірнями до чорної шибки і,склавши губи мов до сопілки, робив якісь звуки —мабуть,перекривляв грім. Навколо ротика лежали в нього глибоченькіпопружки, як у всіх дітей, що недавно покинули цмолити маминуцицю.Увечері, після дощу, хутір оповила темінь, і трудно було розібрати,де блищать калюжки, а де —латки землі. Він сидів за столом і читавпри каганці історію древньої Греції; батько сік у ночовках тютюновебадилля, а Катерина примостилася з Дмитриком на полу і співочегомоніла до нього: «Не та-ак, зовсім не так, ось як треба: сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашку нарила...» —тицькалапальцем у долоню, показуючи, як поралася сорока. Синуважно слухаві повторював.

Його слова рядочками лягали між грецькими походами ітиранською гризнею: «Рока-рона а прицьку діра, діді какшу варира...»— Егей, чоловічої —зринуло над узліссям.—Сюди-и-и...Федір Несторович поворухнувся, з картуза полилася закомірхолодна вода —йшов дощ. Ледве добрав, що то кличейого Макар.27 Старий стояв у роздзяплених дверях своєї хати в якійсь куцині,нап’ятій на голову, і розмахував руками:—Сюди-и-и!Федір Несторович повисмикував згрязюки милиці —їхприсмоктало, і пішов з дворища, тягнучи по мокрому бур’ яніпорожню холошу.—Ая у вікно виглянув,—заторочив назустріч Макар, — Дивлюся,чоловік на дощі гибіє...Він підсліпувато мружився і пхався бородою прямо вобличчя Федорові Несторовичу.— Чи це ти, Федько! А я й не впізнав. Своїх одвідати прийшов?Колись, ще до війни, Федір Несторович любив заходжати до Макарів. У них була велика сім’я —дев’ять душ. Обідали завждиразом, обсівши низенький столик посеред хати так щільно, що десятуложку вже нікуди було й просунути. У сорок першому Макаровиххлопців забрали на війну, дівчат —уГерманію, а Макариху разом знаймолодшим, Сашком, розірвало снарядом у грядках. Тільки клаптиксинових штанців знайшов Макар...Тепер у Макаровій хаті було порожньо, вона здавалася непомірновеликою.

З кожного закутка так і тхнуло пусткою. На полу,скрутившись клубочком, лежало козеня. Побачивши чужого, скікнулона долівку, стало дибки і гримнулось лобом об милицю.— Як живете, дядьку? —спитав Федір Несторович, стягаючи зголови мокрого картуза.Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахміттям.— Живу, Федю, як ото чобіт уночі, —то в рів ступить, то вкизяк...Хіба в мої літа —живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як, молодиці собі ще не нагледів?Федір Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.—Якщо той, так бери. Докиж його бовкуном жити... А мертві за цев горло не вчепляться.Макар примостився біля лави а стільчику і почав рипіти терпугомпо гумі.— А я оце заходився калоші клеїти. Заїздили домене позавчораякісь інженери, воду з колодязяна термотер прикидали навіщось та йказали: «Кращої води, дєдушка, ніж у вас, немаєпо всій Расєї...» Оцевони й камеру покинули, спасибі їм, бо я клеєні калоші ще з війни такпонаравив, що лавошні як узую, так немов тобі зовсім босий.Макар бадляв камеру, розминаючи її пальцями, як чинбар телячушкіру. Перекладав з руки в руку різні кописточки, оббитітертушками, і вже вкотре розповідав Федорові Несторовичуподробиці того, як у їхню хату влучила бомба на йогоочах, як уповітрі довго вирувало пір’ я з подушок, а літак кружляв так низько,що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на 28 комбінезоні. І не було в тій розповіді ні трагічних зворотів, ні зітхань,була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно булонасправді.— Воно всього й не затямиш,—бідкався Макар,—бо у старогопам’ять, як ото дим: все вгору та вгору...

Надворі почало розгодинюватися. В хаті повиднішало так, що настелі стало чітко видно сині плями. На долівку закапала вода —розмірено, мов стукіт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бовін трохи недочував.—Буду я вирушати,—сказав Федір Несторович, підводячись.—А то вже як знаєш.Макар поклав терпуг, висякався і знову заходився шатирити гуму.— Навідаєшся удруге, забігай.Сонце заходило червоно. Дощові крапельки на деревах і в травахмерехтіли червоно-зеленими іскорками, сповнили ліс тоненькимдзвоном. Хмара сповзла за річку і зупинилася там, розгорнувши надлісом велетенські вороні крила. Десь далеко вгорі, над ожередамисоломи, скидалися блискавки, поторохкувало.Федір Несторович погойдався слідом за грозою, обминаючи калюжій зрошені кущі. З-під землі, розмитої дощем, з-під бур’янячого корінняпідіймався над узліссям ледь відчутний, гіркуватий дух мокрої сажі йстарої обпаленої цегли. Дихали трухлявиною старі пні.І знову були яруги, глибше і ширше розриті дощовою водою; і знову Федорові Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них.А вітер рвучко бив мокру холошу, намотував її на милицю, заважаючийти.Сутеніло. На левадах білими озерами розлігсятуман, в ньомунеясно чорніли кущі верболозу, мов курені на бакші.

З туману назустріч Федорові Несторовичу вибрела якась постать,наблизилася бігцем. То були Одарка —тремтяча, мокра як хлющ.Видно, ждала отут під копичкою, доки він повернеться...— Пізно вже, —сказала.—Невстигнете і до уроків підготуватися.І пішла попереду, оббиваючи чобітьми росу на травах. Федір Несторович уповільнив ходу.— Я вже приготувався,—сказав сам собі, зітхнув і зновузаквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.