Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_nyura.docx)Tyutyunnik_grigir_nyura.docx29 Кб1117
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_nyura.fb2)Tyutyunnik_grigir_nyura.fb247 Кб614

 

Григір Тютюнник


НЮРА


— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, атеррпкий... Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколине знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійнийвираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюруногою і сказав: «Не смій!»Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячомукарбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки вонотулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хтослухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отакміркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливимиочицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитийдо блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немовпррипустився...» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати вселі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...»

Несуть покійника, духоваграєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і вхатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкимицікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босіноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,до мізинців, і по черзі розглядав їх.197 —Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місилатісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітріпостогнувало.—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона щетвердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З Манькою, Ольгою чи Оленою?—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла?

Ложка над бор-рщем,а думка хтозна й де.Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями йдивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленовелистя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чивже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, нетеперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного невистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила йоголюдина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, наполохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивелаколись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучиселом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожнугрудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очітак і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попідпризьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»

Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собізайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, аще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне їїкив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейськускруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюринесімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван,—скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться,оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові,обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома рукамиспровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердимпритупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду,198 стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкомульоду, під яким —прірва, ще й руки долоньками вниз наставить —нейде, а пливе, як тендітна дівиця.У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна таштапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (таксолдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і,наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і нашар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».

Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий,що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов іна шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком...»Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючисвоєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:«Такий прродавець настав, що як не пррикррикнеш, то немов і зрук не виррвеш»,—і зазирає жінці в обличчя, причому йомудоводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.«Зайдемо до Пр-ронів,—каже вона, не дослухаючись до чоловіковоїбалачки, бо діло вже зроблено і матерія на «шарахван» міцнозатиснута у неї під пахвою,—та поспасибкаємо за молоко, може, щераз пр-ринесуть».І завертають до Пронів.«Здр-растуйте! —каже Нюриха, ставши посеред пронівськогодвору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірнехазяйство. — Пр-рийшли сказати, щодобреу вас молоко. Такедобре,що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».Нюра з-за її плеча:«Еге ж, таке добрре, що немоваж солодке.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>