Григір Тютюнник - Нюра

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_nyura.docx)Tyutyunnik_grigir_nyura.docx29 Кб1253
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_nyura.fb2)Tyutyunnik_grigir_nyura.fb247 Кб763

 

Григір Тютюнник


НЮРА


— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, атеррпкий... Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколине знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійнийвираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюруногою і сказав: «Не смій!»Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячомукарбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки вонотулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хтослухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отакміркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливимиочицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитийдо блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немовпррипустився...» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати вселі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...»

Несуть покійника, духоваграєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і вхатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкимицікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босіноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,до мізинців, і по черзі розглядав їх.197 —Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місилатісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітріпостогнувало.—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона щетвердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З Манькою, Ольгою чи Оленою?—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла?

Ложка над бор-рщем,а думка хтозна й де.Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями йдивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленовелистя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чивже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, нетеперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного невистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила йоголюдина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, наполохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивелаколись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучиселом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожнугрудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очітак і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попідпризьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»

Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собізайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, аще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне їїкив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейськускруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюринесімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван,—скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться,оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові,обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома рукамиспровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердимпритупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду,198 стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкомульоду, під яким —прірва, ще й руки долоньками вниз наставить —нейде, а пливе, як тендітна дівиця.У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна таштапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (таксолдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і,наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і нашар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».

Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий,що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов іна шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком...»Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючисвоєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:«Такий прродавець настав, що як не пррикррикнеш, то немов і зрук не виррвеш»,—і зазирає жінці в обличчя, причому йомудоводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.«Зайдемо до Пр-ронів,—каже вона, не дослухаючись до чоловіковоїбалачки, бо діло вже зроблено і матерія на «шарахван» міцнозатиснута у неї під пахвою,—та поспасибкаємо за молоко, може, щераз пр-ринесуть».І завертають до Пронів.«Здр-растуйте! —каже Нюриха, ставши посеред пронівськогодвору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірнехазяйство. — Пр-рийшли сказати, щодобреу вас молоко. Такедобре,що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».Нюра з-за її плеча:«Еге ж, таке добрре, що немоваж солодке.

Думаємо, чим ви тукоррівчину годуєте?..»Тоді прощаються.«Бувайте ж здор-рові, пор-ра нам додому, заходьте, як треба будечогось позичить»,—каже Нюриха.«Немов порра нам додому»,—береться пучкою за козирок свогохакового картуза і Нюра.Дорогою Нюриха скаже:«Тепер, бррехня, ще колись прринесуть...»Нюра мовчить, тільки цідить крізь тонкі вуста мудру посмішкулюдини, що знає, як треба жити в світі, а вже в хаті, роздягаючись,промовить до жінки:«Тепер, бррехня,ще колись принесуть...»Вдома Нюра відтоді, як одружився, ніколи й нічого погосподарству не робив, бо спершу жінка, а згодом і всі три доньки,199 Манька, Ольга та Олена, ставили його за людину вчену і до чорноїроботи не підпускали. Так було, коли Нюра ще рахівникував уколгоспі, так тривало й тепер, відколи вийшов на пенсію. Єдине, щовін знав і умів у житті,—рахувати на рахівниці, навіть не дивлячисьна кісточки, та носити в руці портфелик так, щоб він трохипокивував. Ще вмів Нюра вдягатися не як усі селяни, а як рахівник,людина нерядова: влітку —в хаковий костюм з накладнимикишенями на грудях та штаньми навипуск, під черевики; взимку —вдовге ледь не до п’ят драпове пальто з ягнячим коміром та білі, мов злебединого пуху,—неодмінно білі,—валянки. Ідо всього цього —портфелик. Хоч і учнівський, і давній, проте новий, бо доглянутий.Вдягнеться, оббере на собі кожну пушинку, Нюриха або котрась іздочок подасть йому в руки портфелик —і чебряєдо контори,помигуючи білими з-під пальта валянками. Якщо надворі моква і Нюрі доведеться десь ухопитися рукою за тин, щоб не впасти, вінзупиняється і довго обтирає носовиком закаляну об мокрехворостиння долоньку. Потім він ще обачніше переставлятиме ноги іпильнуватиме кожну калюжку на стежці, щоб завчасно її обминути, ав рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкоровінарукавники...Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буваєнадворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задляпрогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру,щоб стужі не наковтатися, заховаєголову в піднятий комір і стоїть,один носик зкоміра та з-під шапки визирає, як шпак ізшпаківні.

Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він неопускає іпоперекане силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, кудийому треба. І знову стоїть. А руки —долоньками до землі. Причому направій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені,як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя,Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок,цок... Лічить... Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-підснігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось,то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважновернеться на своє місце; якщо ж непотріб —ганчірка, іржава дротиначи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, ізнову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, іпосеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянкамикубельце.В хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи»,—і,роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинкуна пальті, шапці, валянках —тих-таки, що й рахівникував у нихколись, білих.200 Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречнийдо тих, хто важконіколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, щоколись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо,звали на ім’я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися призустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все йогосімейство, часто і в’ їдливо кепкували з нього між собою, з отих його «прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) ізавжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден зних навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися —хіба, мо’, хто-не-хто розважливіший та м’який серцем розумів,—як мулькоживеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, непотрібними доньками,—особливо взимку і восени, коли в селі то в тій,то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики таголовин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються ухмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку...Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він ухатині абонавпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучнівесільні каравани.

А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм дотих усесільських свят. Хіба,може, Нюриха скаже про молодих:«Він дак ще нічого, а вона — видря».Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:«Еге, він ще немов і нічого, а вона —достеменна видря...»«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш»,—докине Нюриха.«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися»,—іще дужчезрадіє. Нюра.Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а —про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміжусіх трьох нюрівських дівчат: назріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материногопороху в зіницях, а вдачі —батькової, лагідної і полохливої. Одним невзяла: як іде, коліна вперед викидає надто.А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті,в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються,показують усі ясна, бліді та негарні —в батька обидві.Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті.Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою набудівельному заводі.«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними докультурнішої р-роботи не пр-ротовпляться»,—скаже, буває, Нюрихачоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім наліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчатапрацюють, він одказує твердо, ніби з погордою:201 «Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими»,—ікиває вказівним та великим пальцем: цок...3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри заспівбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидитьколо мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку таусміхається тонко, а тоді, дивись,прорече: «Читав я в календаррику,що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть». Чи отаке:«Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати...»По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджаютьдодому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісноїковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати зборщем, тощо. І Нюра зНюрихою, оповідаючи їм сільські новини, провесілля, хоч і не змовлялись, мовчать.

А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша ісередульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі,кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всібоки руда кучерява чуприна.«Привіт, папаша!» —сказавгість, завзято усміхаючись на весь рот,і не встиг Нюранавіть руку знести, як його тендітна долонькахруснула в дужій хлопцевій п’ятірні.«Доброго здоров’я», —ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся зліжка, на якому відпочивав після «прогулянки», а гість уже тиснувруку Нюрисі й казав дуже весело:«Привіт, мамаша! Ого, рука у вас —я вам скажу!»І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку білядверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум’ям. Губиу хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманоїрибини.«Значить, так, папаша й мамаша,—сказав він, ставши посередхати й усміхаючись на всі боки.—Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що —саміпонімаєте...—і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, такбезтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором’язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи йховаючи очі,—усі ніяково і водночас радо заусміхалися.«А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш»,—твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.«Немов не шукає»,—розтяг тонкі губи і Нюра.«Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи —просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?»—і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи ротидолонями.Далі балачка в’язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не бувчужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах,202 упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження («Це ви,папаша? Я ж бачу!», «А це ви, мамаша? Ну!»), тицькав пальцями уголовастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків ідикувато витріщилися в апарат: «Оце —Олена. Це —Оля. А це моя,вуха наставила!»І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отихтеплих, лоскотних «папаша» і «мамаша», непомітно затулив подушкоюбезногого і півхвостого півнів на бильці...Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєючервоногубою посмішкою і сказав до Нюри:«Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас,папаша, магазин?»«Немов знайдемо!» —бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, ізахапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.А жіноцтво вишевкалосяв хатину і там зашепотілося, зачмихотіло,забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей,що не звикли, невміють до ладу зустріти гостя.У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці,плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався,нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і всепозирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошувавочима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хтозі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, яксвого.

І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села,щобусі до одного взнали!Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, щопрацює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинськогорайону, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку ізаробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто,транзистор, баян, ще й батькам —«старим» —допомагає. Одне слово:«Жити можна, а чо? Правда, папаша?»І доки вони йшли —здавалося б, скільки там тої ходи від хати долавки! —Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навітьпрізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні,веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!«А який крраснопер!» —думав, усміхаючись, і вже на підході долавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ількадолонею по плечу —отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:«Н а м —отієї, з червоною смужечкою. «Екстра», чи як її».«Підождіть, папаша,—сказав Ілько, шаснув по кишенях і,превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.—Беріть дві водки.Дешево і сердито!»203 «І то правда,—мигнув яснами Нюра.—Дешево немов і сердито! Двіводки н а м , дівчино...»Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життяй разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп’янів,сміявсявголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а якрозібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:«А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!»«Ану, дівчата, достаньте лишеньмужикам солоного кавунця, немовпросвіжимося трохи!Та невсі біжіть, Маня хай зостанеться...»Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом,оніміла й затерпла від щастя, і п’яненький уже Ілько, анітрохи несоромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан —рум’ янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ількозапропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи зокругленого, як у рибини, червоногубого рота густі «а-а-а» та «у-у-у»,але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелосяоблишити.Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесьдуже цікаве кіно.

Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюраз Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках (несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом відодних добрих знайомих до інших —на жаль, було їх небагато,—ірозповідали про сватів.«Вона така, як оце я,—хвалилася Нюриха.—Тільки р-руденька ітовща.Якби оце нам з нею, скажімо, пр-рийшлось набирати чогосьнедор-рогого на спідниці, то мені тр-реба було б на п’ять кар-рбованців бр-рать, а їй —на сім з копійками».«А він же який, сват?» —допитувалися знайомі.«А він дак немов такий, як оце я,—вихоплювався з-поперед жінки Нюра, чого раніше з ним не було.—Високий, худенький і тежграмотний —обліковцем біля тракторів. І хворроби в нас із нимоднакові: в мене гастррит і в нього гастррит. Проте хазяїн добрий...»Тепер Нюра тим тільки й жив, що ждав наступної суботи. Буває,лежить у ліжку після прогулянки чи стоїть посеред двору,прогулюючись, дивись —усміхнувся сам собі, промовив тихо:«Дешево і серрдито... Прридумав же... Кррасноперик отакий!»Ілько, однак, не показувався більше.

І старші Нюрівни, і Маня, щоза ці два місяці навідалася додому тільки раз, казали батькам, щойому тепер ніколи їздити, іспити складає в технікум при заводі. Нюраохоче змирився, хвалив Ілька («грамотний скрізь немов прроб’ється»),хоч і сумно трохи: скучав за простацькою зятевою усмішкою, за отим 204 Гюго веселим і завзятим «Привіт, папаша!..». Нюриха ж мовчала,тільки пильно придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.Від’ їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що внайближчий вихідний приїдуть разом з Ільком...Тепер цей терновий сон...І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди,—сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всьогобайдужа. Пригадав і злякався.—А може, цей террен і не в руку! —сказав проте якомогабадьоріше.—То як перед п’ятницею сниться щось показне, тоді —вруку. А це —прроти суботи...—Може, й не в р-руку,—твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха.Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо,наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечемдо одвірка.

Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка напідлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але всінях було тихо.— А де ж це той... «дешево ісердито»? —спитав. І дивився на Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно.—Ілько де?Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їйголовою в груди.Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку ідоньку біля дверей і вийшов надвір.Там була весна. Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулицісяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньомунебі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями,вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокрилептаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовжпальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків,городів, навіть мимо самого неба.І все ж інколи вінзненацька посміхався і шепотів щось, тоді очійого оживали, мружилися на сонцеі знов робилися невидющими.Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звикте робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу,викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!Нюриха подивилася на нього переляканими, аж зомлілими начебтоочима і повільнопішла ахатину, а Маня покинула ложку й заплакала.Нюране втішав її, а їв далі.205 Вночі, уже десь перед світом, Нюриха, що спала зМанею в хатині,прокралася до чоловікового ліжка в світлиці, прилягла поруч і сталагладити Нюрині плечі, голову, руки. Тоді сказала, вперше за все життяплачучи:—Якби бідовіша була, то бр-рехня... вдержала б. А такбач... побр-ракував...—Якби інженерша або лікарша, то не побрракував би,— зронив Нюра в пітьму.— Людину тепер ніхто не бачить.Він сказав це так, наче знав давно. Без усяких «немов». Знав!..А другого дня, проводячи Маню до автобуса, Нюра крадькома відсторонніх очей —навіть поозирався довкола —похапливо дістав зкишені новий-новісінький складений ножик з червоною колодочкоюта блискучим нікельованим; набором —шильцем, двома лезами,більшим і меншим, ножицями і терпужком, уклав Мані в руку йзмовницька зашепотів:—На... передаси. Скажеш: подарунок од папаші. Тільки ж незагуби гляди.Маня:взяла ножик і закусила тремтячі губи.— Так і скажеш: од папаші немов... Подарунок.

Пошук на сайті: