Григір Тютюнник - Поминали Маркіяна

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_pomynaly_markiana.docx)Tyutyunnik_grigir_pomynaly_markiana.docx29 Кб1163
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_pomynaly_markiana.fb2)Tyutyunnik_grigir_pomynaly_markiana.fb246 Кб702

 

Григір Тютюнник

ПОМИНАЛИ МАРКІЯНА


Ховали Маркіяна в полудень —без музики ховали і без попа, томущо більшість колгоспних «духовиків», як називали в селі самодіяльнихмузикантів, поїхали на станцію по жом, а попа сам небіжчик не велівзапрошувати, бо з того часу, як у селі розібрали церкву, в Бога невірував.День був похмурий і холодний. Ще зранку рушила кура, а під обідтак захурделило, що ті, хто взяв на себе турботу про похорон,—цебули далекі Маркіянові родичі з хуторів та слобід,— час під часутривожно перешіптувалися, радячи раду,чи непора, мовляв, уже йна кладовищевирушати, бо ще, чого доброго, яму замете, то буд еморока...

Над покійником ніхто не плакав, бо ніхто його за життя нелюбив:ні жінка, Стеха, весела й добразавдачею, алезморена багаторотоюсім’єю та Маркіяновими стусанами, ніродичі, ні односельці, ба навітьдіти, що тільки й зазнали від батька якоїсь витрішкатої, часто-густобезпричинної лайки та образливих, завжди неочікуваних ляпасів абож палиці навкидя. Тому й лежав Маркіян у своєму останньомупритулку неоплаканий, посеред гнітючої тиші й ледь чутного шепотута зітхань —вуса йому прилипли кінцями до запалих щік, худевиснажене обличчя взялося воском, лише брови, як і при житті, булисердито зведені на переніссі, й тим, хто добре знав старого, здавалося,що він ось-ось підведеться і, вирячивши налиті гнівом очі, крикнеодразу на всіх: «Порядок треба знать!»

Коли ж хтось із новоприбулих на похорон, переступивши поріг,зопалу, швидше за звичаєм, аніж від щирого жалю, починав голоснотужити або ще й приказувати, всім, хто був у хаті, ставало незручно,й тоді кожен починав шморгати носом, тіпався в плечах, вдаючи,буцімто плаче...Потім знову западала тиша, і було чути, як на печі сварятьсянайменші Маркіянові діти, Андрійко та Манька:—Оддай, кажу! Твій осьо з капустою.—А я хочу з я-а-агодами...—Ну, на, вдавись!—І-і-і… Не бийся!—Цс-с! Замовч! Оно тато вмерли.В хаті пахло живицею, що сям і там виступала з новихнедосушених дощок (труну зробили нашвидкуруч і не пофарбували),новим коленкором, гарячим воском із свічки і морозом од забужавілихвікон, а з хатини, де варився обід,—капустою, узваром, домашньоюлокшиною, свіжим хлібом та самогонкою.98 Нарешті з колгоспу приїхала підвода —широкі, услані околотомсани, запряжені парою коней,—прийшов голова сільради,який мавнести Маркіянову медаль «За трудову відзнаку» і виголосити накладовищі промову; в сінях заторохтіли ночвами та діжками,звільняючи куток, щоб двері ширше відчинялися, потім хтось сказав:— То воно таке, що можна б уже й виносити, бо коні померзнуть.Чоловіки, ті, що були надворі, постягали шапки і, причесавшисьп’ятірнями, попхалися в хату допомогти винести господаря, жінкивийняли з-поміж холодних Мяркіянових пальців жовту, в теплих ім’яких патьоках свічку і поставили її на покуття, де висіли двівінчальних ікони — одна Маркіянова, друга Стешина,—зап’яті обидвічервоним роменським рушником.

Кухарки в хатині пересталиторохтіти рогачами і примовкли. Через поріг до світлиці вкотиласясиза студена завороть, і домовина попливла в ній, немов човен утумані...Аж тоді Стеха, заклопотана й зморена коло печі та коло дітей,заплакала, уткнувшись лицем у китиці великої накидної хустки, і бабиохоче заходилися втішати її сумирно-лагідними словами; хлопці,старші Маркіянові сини, теж насурмилися, нахилили голови і теж, абищось робити, взялися були за труну, однак їх легенько відштовхнулидо неї, пояснивши, що «рідним не можна виносити покійника, незаведено так»...Кура надворі не вщухала, а ніби ще дужче розбурхалася на вечір.Вітер шарпонув Маркіянові вуса, розпушив їх, настовбурчив, і лицепокійника стало враз не сердитим, а навіть якимось розбишакуватовеселим і добродушним. Таким був Маркіян лише в компанії: на Перше травня, на Жовтневі, а ще як у село повернулися з війни ті, хтозостався живий. Топівін, п’яненький звісно, з рожевими плямами навилицях, навіть підспівував молодицям, хрумаючи між іншим огірокчи пелюстку (Маркіян любив попоїсти), а коли хтось зривався нагопак чи там бариню, притупував під столом чобітьми, чепуривдолонею вуса і хвацько вигукував рипучим, хрипким од незвичкиспівати голосом:А бариня шита, брита.Любив бариню Микита!Бариня, бариня...—і знов шукав очима, що б його з’їсти...По дорозі на кладовище процесія порідшала, бо люди мерзли і,відставши непомітно, завертали кожен до свого двору. Коням тежбуло холодно, і вони сіпалися бігти, але їх придержували їздові —одинза віжки, другий за обротьку, щоб часом не наїхали на головусільради, котрий ішов попереду з медаллю на подушечці.

Яму й справді замело снігом ледь не вщерть,над нею навислигострі козирки, що куріли блискучо-білою порохнявою, наче димомбралися; вгорі, над ямою, шаруділи плюсклими стручечками старіакації; порипували од морозу сірі потріскані хрести й оградки. Дядькизаходилися одкидатисніг, а голова сільради, чоловік уже немолодий,подзьобаний віспою, червоний від холоду та й від чарки, випитоїперед тим, яквирушати на кладовище, виголосив тим часом короткупромову:— Товариші!Сьогодні ми мо’на ска’ть навікипрощаємося з нашимдорогим Маркіяном Гнатовичем,людиною чесною, роботящою ібезкомпромісного, що касалосяінтересів усіх нас разом узятих, і якимвсі ми його знали, мо’на ска’ть, щодня. Так що прощавайте, Маркіяне Гнатовичу, і пробачте, що ховаємо вас отак без нічого...

Та воно хочби й були хлопці, то втаку лиху годину хтозна чи й заграли б.Потім усе було так, як завжди буває: домовину забили, спустили надвох шматках полотна в яму, люди вкинули по грудці мерзлої землі йпочали розходитися —де молодші, а старші жінки та чоловіки, котрісвого часу співали на криласі, збилися в гурточок, щоб затишнішебуло, і заспівали «Вєчную память»...На обід ішли купками, залишаючи на снігу жовті од глини сліди, йпотихеньку гомоніли між собою про покійного.— Бач, як воно виходить,—казав Грицько Мантачечка, колишніймірошник і Маркіянів приятель,—був чоловік, і немає чоловіка...— Всі ми колись туди одчалимо...—Еге, якби він не такий чесний був, то ще б жив та жив...—Або не такий дурний...—Хе-хе... Та й то таке!—І вам ото не гріх?—А чого —гріх? Хіба неправда?—Казав покійний батюшка Терлецький: не суди ближнього, аушедшего й поготів.—Та хто ж судить...Надвечір хуга втихла, хмари на заході почервоніли, сніг стужавів ігостро заблищав, а повітря стало таким прозорим, що було далековидно голі, де-не-де листочок, дерева понад шляхом, низькі, вжепонадбирані скирти соломи в полі та синюваті сніги на чіткому, немоводрізаному від неба обрії. Та сумна і велична синювата далечіньнавернула Маркіянових односельців до думки про власну смерть, ірозмова про небіжчика якось сама собою увірвалася.100 ***Доки люди були на кладовищі, кухарки вже встигли прибрати вхаті, розставили столи, позичені у сусідів,—той вищий, той нижчий,той накритий клейонкою, той скатертиною,—поклали вздовж ниххолодні знадвір’я дошки, бо лав та ослонів на всіх не ставало, іпочався обід.По першій чарці поминальники (тут були переважно ті, хто колисьразом із Маркіяном та Стехою починали празнувати свою молодість)розмовляли тихо і співали «божественних»: «Упокой, спасє»;», «Плачу іридаю» і зособливим почуттям —«Со духі праведнимі скончавшуся»...У хаті було душно від натопленої печі, що аж поруділа іпотріскалася в коминах, а ще від тісноти, горілки й гарячих страв.Люди, випивши по другій (а хто молодший та ласий на дурику, то й потретій), повеселішали, розсілися купками і почали, кожна купка насвій лад, згадувати покійника.Говорили одночасно в усіх кінцях столу, то було годі дослухатися,хто, як і про що саме говорить, отже оповідачі не дуже турбувалисяпро те, простить їх Бог чи не простить, а казали про небіжчика, щодумали.— Памлятаю,—гомонів до найближчих сусідів сивий, давно нестрижений (бо зима!) Герасим Ковтюх,—як повертався я вшістнадцятому з германської. Діло восени було, десь отак післяспасівки. Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така —на вечірдодому доб’ юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведськумогилу поминув, уже мені й Побиванку 1 ось-ось буде видно. Коли чую:гукає хтось позаду. Озирнувся —аж воно Маркіян.

При формі й при Георгії і рука на перев’ язі. Теж одвоювався, знацця... Мені ж ото вшістнадцятому оцю клешню зробило,—Герасим показав слухачамправицю, на котрій замість п’яти було тільки два пальці —великий імізинний.—Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботіострог, а на другому залізяка якась ремінцями до халявиприсупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші.Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо:хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде...За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися.Гарно так доокруж, господи... А тут ще й місяць зійшов. Садками,пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) —одне слово, нашимиземлями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь,туп-дзень... Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-1 Побиванка —хутір під Полтавою.101 хорошому так, не те, щоб під’юдити хотів. А він як розсердиться, якскипить... «Какая така чортівня? —сливе кричить.—Ти що, устава незнаєш? Какой же з тіб’я солдат був! А вуставі що сказано —їздовомуконной артилерії полагаєццаімєть шпору на лєвом, коренном, сапогє ізащитную решотку —на правом, подкоренном,штоб подкореннаялошадь неповредила йому ноги. Добрав?» Та, кажу, чом не добрати...Тільки на лиху годину його, оте брязкало, втаку далечінь теліпать?Скинув би, причепивдругий острог і —козак козаком! А він: «Що я,порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено —умри, но непоруш!»Ет, думаю, з тобою зв’яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли,питаю, і за віщо дали, та яка степень —я в цих орденах, ні втодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна якпідмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, ажзагордував. «Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили...Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, «бат-таррея!», тоаж п’яти холонуть. Ото як би там не обстрілювали нашу позицію, їмбайдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хтомне огня принесьоть?! А шрапнелі кругом —як джмелі гудуть. Хто жпіде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж набруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А вони: отето орьол! От тібє і хохол!

На первую степень представляю! І другого дня —до генерала мене... Ти, конєшно, етого не поймйош, боне представлявся. А мені оце й досі не віриться: чи це я, чи не я! Фі-гі-гі-гі...»Герасим так вишкірився з-під вусів і так скрипуче-дурнуватозасміявся, як би то й не він був, а сам Маркіян. Поминальники, щосиділи поблизу, весело реготнули, але, згадавши, де вони й навіщозібралися, ніяково заозирались і хутенько потягнулися до чарок.—Нехай же йому земля пухкенькою буде,—сказала котрасьмолодиця і скорботно зітхнула.—Авжеж,—погодився Герасим.—Хіба я що? Це так, згадалося нагріх...Грицько Мантачечка, що досі сидів мовчки, мружачи на людейшвидкі розумні очі, одкашлявся, аби привернути до себе увагу, ісказав:— Порядок він любив, що там балакать... За це з ним іруководителі ручкалися і вповноважені. Чули, що голова на похороніказав —«безкомпромісний»? О! Ото воно і є — порядочок. Ну раз такий він, покійний, не влучив. Кхе... Якось за Махна пішли ми з ним набазар. Я —товару на чоботи купить, а Маркіян —«подивлюся, щовоно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні».Приходимо в Зіньків, а тамвійська —курці ніде клюнути, І ніодного пішого. Все на конях та натачанках. Ну, думаю, тут 102 побазаруєш. Тут би якось позатиннюназад вибратися, додому. А Маркіян: «Ходім, оно біляолійниці народ товпиться, мо’там збориякісь»,—і туди. До зборів же вінстрах охочий був, та щеяк дадутьвиступити —квит! Пішов. Дивлюся, вже порядкує: руками розмахує,кричить, вуса наїжилися... Підходжу й собі —аж там грабіж: той оліюв цебро цідить, той соняшниковим зерням пазуху натовкує, тоймакуху котить.

А сусіда мій уже за поли когось водить. «Кудипрешся,—кричить,—у чергу стань! А чи порядку не знаєш!» Воно б,може, й нічого, обійшлося, та тут, на лихо, візьми й нагодися двоємахновців кінних. Один такий, як оце я, миршавенький, а другиймордатий, шия —хоч обіддя гни. «Хто здєсь порядок наводить?» —питає і товаришеві своєму підморгує. А Маркіян вуса пальцем підбив,оскиркється: «Я, ваше благородіє!» —«Угу,—каже мордатий.—Ну-ка,йди сюди... Фамилія? Так-с... Значить, ти порядку хочеш? А ти знаєште, рожа немитая, що ми анархія? Що ми за свободу, за повнийбезпорядок то їсть, кров свою проливаєм?» Та як оперіщить йогоканчуком уздовж спини, як оперіщить! Народ регоче, стовпився. «Такйого, так!» —підзуджують. Звісно, який наш брат мужик: одногоб’ють, а десять радіє, що не їх!..Кинувся я до того морданя: пустіть, кажу, чоловіка, він же хотів яккраще. Ледве впросив...Тоді вже, як за Зіньків вийшли, кажу Маркіянові: на ‘кого біса титуди ліз? А він: «Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядокбить?!»І знову реготала компанія, тепер уже не озираючись ні на Стеху,що примостилася на лежанці перепочити —молодші кухаркипоралися біля столів самі,— ні на Маркіянових родичів, що й собі,підпивши, потайки усміхалися і вже непроти були утнути пісні, аждокихтось із них таки не втримався й почав своєї, хутірської:За лєсом, за дремучимізбушка стояла-а-а,а в єтой, у ізбушкі,там вдовушка і’жила-а-а...На нього дехто з тверезіших зацитькав був, боячись, що пісня провдовушку лише розтроюдить Стешине горе, однак Стеха сказала: «Хайспівають люди, якщо вже потягло»,—і люди заспівали одностайніше,злагодженіше, геть віддаючи себе пісні й приємній підсвідомій радостіз того, що вони живі, що їх ждуть натоплені хати, жінки, чоловіки,діти, що хуга вляглася і зійшов місяць, тождодому буде видно йти...Скажи, скажи, хазяєчка,скаких ти пор вдова-а-а?Вдовая з того года,як почалась і’война-а-а...

Стеха схилилася на подушку і тихо заплакала, згадавшинайстарших своїх синів, котрих забрала у неї війна,—один згорівутанку під Кіровоградом, а другий поліг десь на чужині, під якимосьнімецьким селищем з такою трудною і довгою назвою, що вона ніякне могла вимовити.Потім поминальники співали й вигопкували про Гандзю-цяцю,Гандзю-птицю, Гандзю —гарну молодицю, а Стеха бачила передсобою тоді ще молодого, кароокого, з лихоманковим блиском в очах Маркіяна...Ось він швендяє по двору, сердито смикаючи себе за вуса, і гукаєїй на грядки: «Ти знов кролям трави вкинула? А я тобі що казав? У книжці оно прописують: хай калієву сіль лижуть, тоді шкурки линятьне будуть».«Еге ж,—сміється вона, підтримуючи рукою великий під фартухомживіт (саме з третім, Павлом, ходила),—якби я твоєї книжки слухала,то вже усі видохли б, а так ще двійко зосталося!..»А ось він виступає на зборах у колгоспній конторі —веселий,збуджений, під вусами молодо зуби блищать:«Якщо, товариші, райком і лічно товариш голова Кривобіквимагають від нас активної вивозки фікаліюна поля, то ми й по цихпоказниках повинні випередити «Червоний партизан»! І якщоправління не проти, я, як активіст, перший очолив би цей рух!»В конторі душно, чадно від торф’яного диму; сміх, вигуки,блимають каганці на лутках. «Згодні! Фікалій доручити Маркіянові!»Маркіян сяє, обіцяючи правлінню виправдати довір’я, а їй давкодихати, лице горить від сорому і хочеться плакать...

По війні, коли вже постарів так, що й вуса не трималися врізнобіч,а опали на куточки рота й просвічувалися наскрізь,—хіба не ліз вінпо коліна в снігу темними вечорами на засідання правління, де йоговженіхто не слухав і ні про що з ним не радився, а лише питалисяв’їдливо: «І чого ви, дядьку, в таку лиху годину сюди йшли? Сиділи бсобі вдома...»«Еге ж, чого йшов! —сердився Маркіян.—Он з глибинки люди хлібсеред білого дня пазухами розносять. Хіба ж цепорядок? А ви —чогоприйшов...»І таки виходив: призначило його правління сторожем дозаготзерна, бо знало, що Маркіян нетільки іншим не дасть украсти йпшеничини, а йсам не візьме.Відтоді вінгеть зійшов а дому, а якщо й заявлявся, то хіба задлятого, щоб гвинтівку-трилінійку почистити втеплі, «як полагається поуставу», та попоїсти чогось гарячого.Стоїть, бувало, зтою гвинтівкою біля виходу з сільбуду (іншогоприміщення під зерно в колгоспі не було, бо німці, відступаючи,спалили комори), на вусахіній голками виступив, хукає в долоні,104 кричить: «Ти куди ото пішов —га? А з чобіт зерно висипав? Чи, може,думаєш, я не бачив, як ти нарошне грузився по вороху, щоб за халявинабралося? Ану лишень вертайся!»Не обминув і Стехи, котрій сам таки ж і на роботу загадував, бо «зерно гріється, а рук не вистачає». Одного разу, коли вона, зморена,натягавшись лантухів, рушила додому, Маркіян загукав їй у спину: «А ти що —найкраща? Іди мені витруси пшеницю з-за халяв!»Обернулася, здивована, ховаючи в хустку незлостиву посмішку: «А хіба тобі, чоловіче, повилазило, що я в калошах?..»Потім зерно вивезли в план, і Маркіян знову занудьгував, сидячивдома. Пішов би в колгосп на нараду або на засідання виконкому —чоботи несправні, почитав би зведення в райгазеті —діти скельця зокулярів повиймали та замаюсили десь. Набився б, так не знає, хтонашкодив, а всіх бити —непорядок. Отож і одлежувався на печіщоднини та лаявся через комин, якщо дітвора зчиняла в хатігармидер.Якось у неділю, на храмний день, назмітала Стеха сякого-такогоборошна, стулила з чим придумала жаровню пирогів: кілька змакушкою та калиною, кілька з квасолею.

Роздала дітям по одному,Маркіянові два подала, а собі лишила той, що припалився однимбоком. Діти заходилися їсти —повільно, ощадливо, смакуючисвяткове їство. В хаті було тепло й урочисто, долівка новенькоюсоломою потрушена, козенята вицокували ратичками по лаві, і на нихза те не сердилися —храм.З’ївши свою долю, Маркіян визирнув з-за комина й запитав: «Тамбільше немає? Гм, таке, тількижолудок роздратував»,—і замовк. Тазгодом знову заворушився й тихо, ніжно мовив до наймолодшоїдочки: «Маню, подай таткові ще хоч півпиріжка».Маня, витріщивши в стелю великі, чорні, як у батька, очі, ні з сьогоні з того хихикнула:«Деж я вам візьму, як немає!»«А втебе, Андрійку?»«Ги,— здивувавсяАндрійко,— Я свій уже давно змегелив!»Маркіянзітхнув і замовк. Однак ненадовго.«Павлушо,—покликавтрохи згодом найстаршого.—Подивися, сину:там на жаровні ні одного пиріжка більш неосталося?»Павло одвів погляд од вікна, за котрим навкіс летів сніг, понурозирнувна піч:«Єодин, мамин. Нам усім припало по одному, а вам —два. Ви їхз’їли? З’їли. А той нехай мамі. Треба ж якийсь порядок знать!»Маркіян, здається, й дихати перестав і довго лежав нерухомо.Затим зліз на долівку, дістав з-під лави маленький чавунчик івибачливо, несміливо якось усміхаючись до Стехи, сказав:105 «Я, жінко, картопельки собі зварю... Або юшки. Вигреби мені жаруна припічок». Налив у чавунчик води, поставив у жар і почавроздмухувати його, вмочаючи одвислийвус у попіл. Жар заіскрився,зайнявся куценьким полум’ям. А коли Маркіян випростався знову, тоодного вуса в нього вже не було, осмалився...Таким і запам’ ятала його Стеха в останній день перед хворобою:стоїть сутулий біля печі, поскубуючи той сивий недопалок, і жалібно,по-дитячому усміхається до неї.«Отакої тобі, на старість вуса позбувся!» —тільки й сказав.А дітям розвага: збилися на полу докупи, прискають один одному впотилицю та перештовхуються ліктями, вдаючи, що не з батькасміються, а жирують між собою...Тоді вона взяла з жаровні свій пиріг і поклала йому в руку. «Лізь напіч,—сказала,—бо ще ноги простудиш.

А юшку я й сама доварю».З того часу Маркіян занедужав і до самої смерті, либонь, ніколивже не згадував про порядок. Тільки одного разу, коли на відвідинидо нього прийшов давній приятель Грицько Мантачечка, сказав тихо,ледве володаючи сухим язиком: «Смерті мені, Грицьку, не страшно... А от шкода чогось... Пожити кортить, побачити, що воно за порядкинадалі будуть».«А звісно...—лагідно погодився Мантачечка і, щоб одвести хвороговід думки про смерть, заговорив про інше: —А пам’ятаєш, Маркушо,оту ніч у тридцять п’ятому, що дуже вітряна вдалася? У-у... По всіхсадках тоді тільки й чути було: гуп гуп, гуп гуп... Яблука та груш!падали. Визирнемісяць з-за хмари, а втраві попід деревами білі токивід того плоду... Я тоді й млина невідчиняй, бо куди там молоти —рамена пообламувало б ураз. Геройський вітер був!»«Е ні, непам’ятаю... Я тоді у Полтаву на зльот їздив. От коли б типобачив та почув, що там робилося!..—Маркіян швидко забігавпальцями по сорочці на впалих грудях, а щоки йому взялисянетривким хворобливим рум’янцем.—Духова музика... Оплески... Всеобласне керівництво виступало... І мені тоді слово дали... А ночували вготелі... Патефони, їжа —яка хочеш... Порядок, порядок...» —ізамовк, хрипко одхекуючись.А другого дня його не стало.***Перейшло вже далеко за північ. Компанія заморилася пити, їсти йвеселитися, до того ж чоловіки за віщось побилися в сінях, так що їхледве розтягли,—і поминальники почали розходитися по домівках,провалюючись у глибокому снігу, і вже ніхто не думав про Маркіяна,а кожен лаяв себе, що так довго засидівся.106 Лише Грицько Мантачечка, колишній мірошник і Маркіянівприятель, йдучи додому повз кладовище, зупинився напротиодинокої, чорної могили, зняв шапку і п’ яно проварнякав: «А що,порядок треба знать? Хе! От тобі й порядок!..»

Пошук на сайті: