Григір Тютюнник - Син приїхав

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.docx)Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.docx37 Кб3310
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.fb2)Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.fb274 Кб803

 

Григір Тютюнник

СИН ПРИЇХАВ


На початку серпня, коли в Ковбиші, великесело по обидва бокивузенької річки в очереті та верболозах, з’їжджаються до батьків усіколишні ковбишівці, що отам по війні подалися здому шукатипостійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тілький чути: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?», а батько,намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: «Та как? Отакогрядками і йди. А там —низом. Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у васнащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду» і т. п.—на початку серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гостій до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий,витрішкатий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібнихдірочках, невістка Рита, товстенька, як куховка, балакуча й догідлива (про таких кажуть: «Тільки в хату —вже й своя»), таодинадцятимісячний онук Борько, такий собі некрикливийвитрішкатенький опецьок з ріденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

—Таж викапаний татусь! —щасливо цокотіла Дзякунка,обціловуючи внука.—Дивися, Никифоре, і ніздрічки таки, як у Павлуші малим були, й гузенце важкеньке...—Вона також була руда,син Павло удався в неї, а онук —у Павла, того й раділа. А навтішавшись Борьком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй,що отак догодила, що такого онука гарного «привела».Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніхковбишівців, а власним «Москвичем» тютюнового кольору. «Москвич»був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери,циферблати на приладах...

Сидіння було заслано двома вовнянимикилимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками.Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини йогомайбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.Через «Москвича» Павло й не одружувався так довго, хоч мав ужеза тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п’ятдесяткарбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Колиж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новомубудинку й перевели зі слюсарів у майстри, розмірковував так:наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба —килими,фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вжей жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машинивжене купиш,ляснуть гроші на меблі, одяг то всякі дрібниці, що придумаютьсяжінці, бо жінки всі такі.Навіть у відпустку до батьків не їздивтри останніх роки.

Адже,щоб їхати, крути не крути, апівтори-дві сотні викинеш: дорога,гостинці, новий костюм... Незаявишся ж у приношеному! То браввідпускні, клав на книжку і знову працював.Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двістікарбованців заробітку разом з премією —і почувавсебетак, як йомуй хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.«Москвича» у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт,тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально дляцього її пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися одтих фартушків, аби не пеклися на сонці,—Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок,—радивстарий Дзякун і любовно та обережно обторкував «Москвича»долонею.—Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був,—поважно одказав Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно тапогладжував великим пальцем вуса, то лівий,то правий, та усміхавсятонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.161 Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходилиз двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто, або йтак собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.—Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? —питавсясина Никифор.—Уся зміна. Двадцять сім чоловік.—О-о! —підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.—Багатенько. Тиж дивись там з ними ладь, бо люди —це таке: не догодиш —з’їдять.—Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними,як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Теж тридцять душбуло. І всі слухали... У мене так: робиш —роби. А не послухав раз,удруге —подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получкутільки розпишеться.—А то ж як! —охоче погодився з сином Никифор.—Робиш —роби. А ні —то дивись...І засміявся дрібненько.Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди,здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понадїхніми головами на річку: «С-с-тє!»Дехто й зупинявся, вітав гостя зприїздом, Никифора з гостями,розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляєтощо, а наприослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини міжфіранками й цікавився, скільки «це добро» коштує.—Ану ж, Павлушо, скажи! —торкаючи вуса великим пальцем тавеселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечійого м’язи твердішали, а під ложечкоюлоскотало.—Всі гроші,—з холодною посмішкою, що й не схожа була напосмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб’ячимиочима поверх цікавого дядька.Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого жкольору, як і «Москвич», взутий у новісінькі жовті черевики на товстійпідошві, атугу, в рудих латочках шию міцно стискав комірнейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли вінговорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільнота незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори новихсвоїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, торозходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.—Павлушу на роботі цінують,—розказувала Рита, підмітаючидолівку мокрим віником.—Премія щомісяця йде, дві грамотиодержав...—Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшогопослухає,—озвалася од печі Дзякунка.—Ізмалечку такий.162 —В квартирі в нас,—вела далі Рита,—все є: гарнітуржитомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огонек», стіральнамашина «Ністра», пилосос... «Буран», правда, бо «Ракети» саме вмагазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділюпроскоче в Ростов чи Ворошиловград —все одно ж робити нічого, то,дивись, десятку-дві підробив. Треба жмашину окупити. Та й набензин...—А чого ж,—раділа Дзякунка.—І людям услуже, й копійкузаробить. Воно так: копійка до копійки —та вже й руб! Їж, Борисику,їж, мій ласунчику, гам,—ніжно сокотіла доонука, що стояв біля лави,брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком погазеті, аби швидшехолонули, і мовчки, зосереджено спроваджував урот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставившина неї малорухомі батькові очі, й казав:— Се копи.Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні підчелюстями, підрум’янені кружальця і, перекидаючи з долоні надолоню, біжка несла онукові.— Заразне можна гамочки, моя крихто,—розкладала картоплю врядочок і студила на неї.—Жижа!

А як вичахне, тоді гам.І питалася в невістки:—Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є увас там церква поблизу?—Ніде не хрестили,—одказала Рита.—Кумів назвали, так,шуткома —Павлушиного начальника цеху і його жінку, а нехрестили.Дзякунка аж у поли вдарила.—О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?—Так і живе,—зніяковіла Рита.—А що ж тут такого?—Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло.Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішне або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...—Та я й не проти,—повагавшись, мовила Рита.—Тільки Павлушіне кажіть, того що йому не можна...—Ну, як не можна, то й не можна,—перейшла на шепіт Дзякунка.—Антобузом з’їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо —на базар....Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника стараннозакутушкану пляшку «Російської», сам розлив усім порівну, сам і тоствиголосив:—Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.—І щоб усе було харашо,—вставила Дзякунка.—Всьо в наших руках,—сказав Павло.163 —Як умієш жить, то все харашо й буде,—багатозначно вирік Дзякун.—За здоров’я наших батьків,—і моїх, і твоїх, Павлушо,—сказала Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольнимиогірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухкихпирогів з усякою начинкою та сметани.

Тільки Борько вже не їв, амовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосередженосопів.Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубамирожевий онуковийпалець, а невістці сказав повчально:— Тепер, дочко, твої батьки —і Павлушині батьки, а Павлушині —і твої.— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком,—медовимголоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп’яніла, і ледь не обмовиласябула про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася.—А тут же йнедалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?—Навпростець верстов сімдесят буде,— прикинув Никифор.—А я от скільки не наблюдаю життя,—повільно й таким тоном, щопримушує слухати, сказав Павло,—то зробив вивод, що жінчиним ічоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті —тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті —синові. І пішло:лайки, ссори...Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шейминхлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогоюдо Шишак і назад! Що вона —на дурину досталася? А свати, яксхотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки:матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що вхаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші начервоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку,—зашістнадцять карбованців ісорок дві копійки. Рита подаруваласвекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб’яним коміром,а свекрусі в’язану кофту й донську пухову хустку —все дороге йгарне, придбане за дві виховательські зарплати.Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що дітипривезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, щоне може й вона, як чоловік, прибратися в нове —не сезон.Потім Рита приколихала Борька, взяла сапку й пішла на грядки,хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся іпішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися,чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павлоспитав у нього крізь дрімоту:—А риба, тату, в нашій річціє?164 —Є, синок. Щучки, карасі, лини... Раки трапляються, ну мало. Якхочеш, то я візьму завтра кімлі в Семена Портнівського та й підеш зкимось із хлопців повтішаєшся.— Я йсам піймаю. Аби кімлядобра, не драна.—І то таке,—погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тутправда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то надвох і ділити треба.

В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що онукїхній не хрещений, що завтра вони Ритою —тільки щоб Павлуша,Боже сохрани, не довідався, бо йому не можна,—подадуться в Опішнєабо в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на цепристала.—Отаку жінку Павлуша знайшов,—аж похлиналася радіснимшепотом Дзякунка.—Що розумна, що культурна, а що ще й проста!—Павлушко наш ні в чому не прошибе,—гордовито мовив Никифор,—В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачили,як там усе заслано та блищить? О-о-о!І раділи обоє: Дзякунка вголос дякувала Богу до ікони, а Дзякунповільно розгладжував вуса великим пальцем.Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки —ніби простотак, заради приїзду гостей —і що Никифор допоможе їй поратися. А ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіхпо пальцях. Набралося чимало, душ п’ятнадцять, то п’ ятьох, із Забродівського хутора, одкинули: почують од когось —пообижаютьсята й забудуть, а не прочують —ще краще.Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:— Купиш в Опішньому мняса. Спечемо каклєт до картоплі штуксорок. Я колись, як був у городі, їв у чайній, так добрі.Никифор одрахував із свого гаманця десять карбованців од пенсії іподав жінці.—А чи зуміємо ж? —стурбувалася Параска.—Чом не зуміємо,—одказав Никифор.—Я позичу у директоршімашинку та м’ясо скручу, а ви з Ритою поліпите, як вернетесь. Невелика мудрація.Потоптався по хаті й рушив до дверей.— Піду подивлюся, як там машина.Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськимикрутоярами, Дзякунка й Рита з Борьком на руках, святково одягненій схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилисяшвидко.

І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, декраще охрестити дитину,—тут а чив Покрівському. Бабинаввипередки радили їхати в Покрівське: там батюшка молодий, маєдобрий бас і молитвучитає всю. Атутешній уже такий шкарбун, що 165 тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам’яті не вчеше —забуває.Покрівського попа застали вдома. Він стояв на ганку вхромовихофіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипавкурямпшеницю зкоряка і рокотав басом:— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь...Забачивши прихожан, вінанітрохи не знітився, кивнув привітно іпосипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк уверанду, повернувся й сказав:— Проходьте до господи.Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеногопобіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах.Останнє Дзякунці не сподобалося. «Надушився, як парубок»,—подумала.У світлиці, завішаній образами —в рушниках і без них, стоялапівсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покуттітихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: