Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.docx)Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.docx37 Кб3186
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.fb2)Tyutyunnik_grigir_syn_pryihav.fb274 Кб655

 

Григір Тютюнник

СИН ПРИЇХАВ


На початку серпня, коли в Ковбиші, великесело по обидва бокивузенької річки в очереті та верболозах, з’їжджаються до батьків усіколишні ковбишівці, що отам по війні подалися здому шукатипостійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тілький чути: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?», а батько,намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: «Та как? Отакогрядками і йди. А там —низом. Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у васнащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду» і т. п.—на початку серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гостій до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий,витрішкатий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібнихдірочках, невістка Рита, товстенька, як куховка, балакуча й догідлива (про таких кажуть: «Тільки в хату —вже й своя»), таодинадцятимісячний онук Борько, такий собі некрикливийвитрішкатенький опецьок з ріденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

—Таж викапаний татусь! —щасливо цокотіла Дзякунка,обціловуючи внука.—Дивися, Никифоре, і ніздрічки таки, як у Павлуші малим були, й гузенце важкеньке...—Вона також була руда,син Павло удався в неї, а онук —у Павла, того й раділа. А навтішавшись Борьком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй,що отак догодила, що такого онука гарного «привела».Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніхковбишівців, а власним «Москвичем» тютюнового кольору. «Москвич»був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери,циферблати на приладах...

Сидіння було заслано двома вовнянимикилимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками.Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини йогомайбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.Через «Москвича» Павло й не одружувався так довго, хоч мав ужеза тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п’ятдесяткарбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Колиж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новомубудинку й перевели зі слюсарів у майстри, розмірковував так:наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба —килими,фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вжей жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машинивжене купиш,ляснуть гроші на меблі, одяг то всякі дрібниці, що придумаютьсяжінці, бо жінки всі такі.Навіть у відпустку до батьків не їздивтри останніх роки.

Адже,щоб їхати, крути не крути, апівтори-дві сотні викинеш: дорога,гостинці, новий костюм... Незаявишся ж у приношеному! То браввідпускні, клав на книжку і знову працював.Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двістікарбованців заробітку разом з премією —і почувавсебетак, як йомуй хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.«Москвича» у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт,тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально дляцього її пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися одтих фартушків, аби не пеклися на сонці,—Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок,—радивстарий Дзякун і любовно та обережно обторкував «Москвича»долонею.—Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був,—поважно одказав Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно тапогладжував великим пальцем вуса, то лівий,то правий, та усміхавсятонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.161 Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходилиз двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто, або йтак собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.—Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? —питавсясина Никифор.—Уся зміна. Двадцять сім чоловік.—О-о! —підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.—Багатенько. Тиж дивись там з ними ладь, бо люди —це таке: не догодиш —з’їдять.—Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними,як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Теж тридцять душбуло. І всі слухали... У мене так: робиш —роби. А не послухав раз,удруге —подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получкутільки розпишеться.—А то ж як! —охоче погодився з сином Никифор.—Робиш —роби. А ні —то дивись...І засміявся дрібненько.Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди,здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понадїхніми головами на річку: «С-с-тє!»Дехто й зупинявся, вітав гостя зприїздом, Никифора з гостями,розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляєтощо, а наприослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини міжфіранками й цікавився, скільки «це добро» коштує.—Ану ж, Павлушо, скажи! —торкаючи вуса великим пальцем тавеселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечійого м’язи твердішали, а під ложечкоюлоскотало.—Всі гроші,—з холодною посмішкою, що й не схожа була напосмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб’ячимиочима поверх цікавого дядька.Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого жкольору, як і «Москвич», взутий у новісінькі жовті черевики на товстійпідошві, атугу, в рудих латочках шию міцно стискав комірнейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли вінговорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільнота незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори новихсвоїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, торозходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.—Павлушу на роботі цінують,—розказувала Рита, підмітаючидолівку мокрим віником.—Премія щомісяця йде, дві грамотиодержав...—Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшогопослухає,—озвалася од печі Дзякунка.—Ізмалечку такий.162 —В квартирі в нас,—вела далі Рита,—все є: гарнітуржитомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огонек», стіральнамашина «Ністра», пилосос... «Буран», правда, бо «Ракети» саме вмагазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділюпроскоче в Ростов чи Ворошиловград —все одно ж робити нічого, то,дивись, десятку-дві підробив. Треба жмашину окупити. Та й набензин...—А чого ж,—раділа Дзякунка.—І людям услуже, й копійкузаробить. Воно так: копійка до копійки —та вже й руб! Їж, Борисику,їж, мій ласунчику, гам,—ніжно сокотіла доонука, що стояв біля лави,брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком погазеті, аби швидшехолонули, і мовчки, зосереджено спроваджував урот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставившина неї малорухомі батькові очі, й казав:— Се копи.Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні підчелюстями, підрум’янені кружальця і, перекидаючи з долоні надолоню, біжка несла онукові.— Заразне можна гамочки, моя крихто,—розкладала картоплю врядочок і студила на неї.—Жижа!

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>